Навіть без товару вона навчилася триматися подалі від копів. Здавалося, дехто з них просто носом чув, що від неї тхне проблемами. Однак зараз вона пішла простісінько до них, пригладжуючи волосся рукою в рукавичці – просто чергова студентка.

Упізнати Центуріона було нескладно. Алекс якось уже зустрічала детектива Авеля Тернера. Він був усміхнений та ґречний, і дівчина одразу зрозуміла, що він ненавидить не тільки її, але й Дарлінґтона та все, пов’язане з Летою. Вона точно не знала, чому його обрали Центуріоном, сполучною ланкою між Летою і начальником поліції, але чоловік аж ніяк не мріяв про цю роботу.

Він стояв, розмовляючи з іншим детективом і типом в уніформі. Тернер був на добрячі півголови вищий за своїх співрозмовників, темношкірий, поголений, але з невисоким фейдом. Він був убраний у шикарний темно-синій костюм і, напевно, оригінальний плащ від «Барберрі», а його честолюбство сяяло, як блискавка.

«Занадто гарненький, – сказала б її бабуся. – Quien se prestado se vestio, en medio de la calle se quito»[25]. Естреа Стерн не довіряла привабливим чоловікам, а надто – гарно вдягнутим.

Алекс заклякла біля загородження. Центуріон був на місці злочину, як Доус і обіцяла, але дівчина не була певна, чи слід привертати його увагу і що з нею потім робити. Товариства зустрічалися в четвер і неділю. За відсутності представника Дому Лети не дозволяли жодного справді небезпечного ритуалу, але це не означало, що хтось не міг вийти за межі приписів. Можливо, поповзли чутки, що Дарлінґтон «в Іспанії», і хтось із котрогось товариства скористався нагодою, щоб погратися з чимось новеньким. Вона не вважала, що йшлося про справжню магію, але тріппи й міранди цього світу можуть заподіяти чимало шкоди, навіть не маючи нічого такого на думці. Їхнім помилкам не було кінця-краю.

Натовп навколо неї майже вмить розсотався, й Алекс пригадала, як огидно, мабуть, від неї смердить, але нічого не могла вдіяти із цим просто зараз. Витягнула телефон і погортала нечисленні контакти. Коли вона пристала на пропозицію Лети, їй дали новий телефон і одним махом стерли всіх з колишнього життя, тож перелік номерів був короткий. Її кімнатні сусідки. Мама, яка щоранку надсилала повідомлення з вервечкою усміхнених личок, наче емодзі були їхніми власними магічними формулами. Тернер теж був у списку, однак Алекс ніколи не писала йому повідомлень і ніколи не мала для цього підстав.

«Я тут, – наклацала вона, а потім додала: – Це Данте». Позаяк шанси на те, що він не завдав собі клопоту додати її в контакти, були чималі. Дівчина побачила, як детектив витягнув телефон з кишені, прочитав повідомлення. Не роззирнувся.

За мить її телефон дзенькнув.

«Я знаю».

Алекс почекала десять хвилин, двадцять. Спостерігала, як Тернер закінчив розмову, проконсультував жінку в синій куртці, потинявся туди-сюди позначеною територією, де, напевно, знайшли тіло.

Біля спортзалу товклася купка Сірих. Алекс кинула на них погляд, не зупиняючись ні на кому й майже не фокусуючись. Кілька Сірих були місцеві, що завжди тинялися десь неподалік, один весляр, що потонув поблизу Флорида-Кіс, але повернувся сюди, щоб навідуватися на тренажери, і кремезний чоловік, котрий колись точно грав в американський футбол. Алекс здалося, що вона помітила Нареченого, найвідомішого міського привида, улюбленця схиблених на вбивствах диваків і героя путівників «Нова Англія – домівка привидів»; подейкували, наче він убив наречену й себе в бюро фабрики, що колись стояла за півтора кілометра звідси. Дівчина не дозволила погляду затриматися на привиді й переконатися, чи це справді він. Зала Пейн-Вітні завжди була для Сірих ласим шматочком, просоченим потом і зусиллям, приправленим голодом і швидким гупанням сердець.

«Коли ти їх уперше побачила?» – запитав Дарлінґтон у день їхнього знайомства, у день, коли нацькував на неї шакалів. Дарлінґтон володів сімома мовами. Умів фехтувати. Знався на бразильському джіу-джицу, міг замінити проводку в електричному щитку, цитував поезію та п’єси авторів, про яких Алекс навіть ніколи не чула. Але він завжди ставив неправильні запитання.

Алекс перевірила телефон. Вона втратила ще годину. Тепер, мабуть, уже не варто забивати собі голову думками про сон. Дівчина знала, що в Тернеровому переліку пріоритетів посідає не надто високий щабель, але опинилася в безвиході. Вона набрала повідомлення: «Наступний дзвінок Сендоу».

Це був блеф, й Алекс майже сподівалася, що Тернер на нього не купиться. Якщо він відмовиться розмовляти з нею, вона залюбки доповість про це деканові... але о якійсь пристойнішій годині. Спершу вона піде додому й дві години розкішно поспить.

Натомість дівчина побачила, як Тернер дістав телефон з кишені, похитав головою, а тоді неквапно підійшов туди, де вона стояла. Він злегка наморщив носа, але сказав лише:

– Міс Стерн, чим я можу вам допомогти?

Насправді Алекс не знала відповіді й не поспішала сформулювати її.

– Я тут не для того, щоб улаштовувати вам неприємності. Я тут, тому що мені наказали тут бути.

Тернер переконливо пхикнув.

– Усі ми маємо роботу, яку слід виконати, міс Стерн.

«Упевнена, ти мрієш, щоб робота наказала тобі мерщій скрутити мені шию».

– Я знаю, але сьогодні ніч четверга.

– А вчора була середа, а завтра буде п’ятниця.

«Не зупиняйся та вдавай із себе дурепу». Алекс залюбки поклала б край спілкуванню з ним, та мусила написати щось у звіті.

– Є якась причина смерті?

– Звичайно, смерть щось спричинило.

«Оце так мудак».

– Я мала на увазі...

– Знаю, що ви мали на увазі. Поки що достеменно нічого не відомо, але щойно ми знатимемо більше, я неодмінно напишу деканові.

– Якщо якесь товариство причетне до цієї справи...

– Немає жодної підстави так думати. – І додав, наче на прес-конференції: – Поки що.

– Це четвер, – повторила дівчина.

Попри те що товариства зустрічалися двічі на тиждень, ритуали були дозволені лише в четвер увечері. Неділі були присвячені «спокійному навчанню й науковим дослідженням», що зазвичай означало вигадливі страви на дорогих тарілках, поодинокий запрошений лектор і чимало алкоголю.

– Ви провели вечір з тими ідіотами? – поцікавився він тим самим привітним голосом. – Саме тому тхнете, як підігріте на пательні лайно? Хто був там з вами?

Ота частина її, що завжди створювала проблеми й кричала: «Копни мене!» – змусила Алекс сказати:

– Ви поводитесь як ревнивий хлопець.

– Я поводжусь як коп. Відповідайте.

– Кістяники сьогодні збиралися.

Вигляд у нього був приголомшений.

– Накажіть їм повернути череп Джеронімо.

– У них його немає, – щиро відповіла Алекс.

Кілька років тому нащадок Джеронімо висунув позов проти товариства, але безрезультатно. Насправді в Кістяників були його печінка й тонка кишка в слоїку, але ця мить не здавалася дівчині вдалою для таких одкровень.

– Де Дарлінґтон? – захотів знати Тернер.

– В Іспанії.

– В Іспанії? – Лагідний вираз обличчя вперше де й подівся.

– Навчання за кордоном.

– І він залишив вас за старшу?

– Звичайно, залишив.

– Він, мабуть, неабияк вам довіряє.

– Звичайно, довіряє.

Алекс розквітла найпереможнішою усмішкою і на мить подумала, що детектив Тернер теж усміхнеться їй, позаяк злодій злодія зразу пізнає. Але він цього не зробив. Занадто довго залишався пильним.

– Звідки ви, Стерн?

– Чому запитуєте?

– Послухайте, – сказав детектив, – схоже, ви хороша дівчина...

– Ні, – урвала його Алекс, – це не так.

Тернер вигнув брову, схилив голову набік, оцінюючи почуте, потім кивнув, визнаючи її слова.

– Гаразд, – погодився він. – У вас сьогодні є завдання, і в мене теж. Ви зі своєю частиною впорались. Поговорили зі мною. Повідомите Сендоу, що тут померла дівчина – біла дівчина, яка приверне до себе чимало уваги й без вашого втручання. Ми збираємося залишити цю справу подалі від університету й... решти. – Чоловік змахнув рукою, наче неуважно відганяв муху, а не ухилявся від кількасотрічної змови стародавньої магії. – Ви впоралися зі своєю частиною, тож можете йти додому. Хіба ви не цього хотіли?