Його палець торкнувся останнього перемикача – і гудіння переросло у високий вереск, що заповзав простісінько в череп, пронизливий невдоволений лемент примхливої дитини, яка не хоче лягати спати. Алекс скривилася. З носа потекла цівка крові. Дарлінґтон відчув щось вологе на губах, і зрозумів, що в нього теж пішла носом кров. А потім – трісь – кімнату осяяло яскраве світло. Флюгер полетів, із дзенькотом відбився від стіни, і здалося, неначе цілий будинок зітхнув, коли гудіння раптово вщухло.

Алекс із полегшенням здригнулася, і Дарлінґтон простягнув їй чисту хустинку, щоб вона витерла носа.

– І це нам треба робити щоразу, коли псується погода? – перепитала дівчина.

Дарлінґтон торкнувся свого носа.

– Раз чи двічі на рік. Іноді рідше. Енергія мусить кудись виходити, і якщо ми не задамо їй напрямок, здійметься чимала хвиля.

Алекс підняла пожмаканий флюгер. Кінчики його срібних стрілок дещо розплавилися, а серцевинка погнулася.

– А із цим що?

– Покладемо його в тигель і додамо трохи розріджувача. Він відновиться приблизно за сорок вісім годин.

– І все? Це вся наша робота?

– Уся. Лета має сенсори на всіх нижніх поверхах Розенфельду. Коли негода повертається, Доус отримує сигнал. Завжди принось із собою флюгер. Завжди надівай рукавички і взувай чоботи. Нічого складного. А тепер можеш повернутися до... до чого ти повернешся?

– До «Королеви фей».

Дарлінґтон закотив очі, нишком глипнувши на двері.

– Співчуваю. Спенсер такий нудний, що аж гидко. Про що пишеш роботу?

Це його не надто цікавило. Він хотів, щоб Алекс залишалася спокійною. Хотів сам залишатися спокійним. Адже в тиші, що настала після гудіння негоди, почув чиєсь дихання.

Хлопець повів Алекс назад уздовж проходів із запилюженого скла та якихось поламаних машин, а сам прислухався і прислухався.

Краєм вуха він чув, як Алекс розповідає про королеву Єлизавету і те, як хтось там з її групи змарнував добрих п’ятнадцять хвилин, розпинаючись про те, що всі видатні поети були шульги.

– Це, вочевидь, не так, – озвався хлопець.

Дихання було глибоким і розміреним, наче якесь створіння відпочивало, і його легко було сплутати зі звуками вентиляції в будинку.

– Наш викладач теж так каже, але, думаю, той хлопчина сам шульга, тож він не вгавав, просторікуючи, як раніше їх змушували писати правою рукою.

– Якщо ти шульга, це вважали впливом демонів. Нечестива рука і всіляке таке.

– А так було?

– Що було?

– Це було ознакою впливу демонів?

– Анітрохи. Демони амбідекстери.

– Нам колись доведеться змагатися з демонами?

– Аж ніяк. Демони ув’язнені десь у пеклі за Серпанком, а якщо комусь із них удасться вирватися звідти, – нам стільки не платять.

– А нам платять?

– Прикинь!

Там, у кутку, темрява здавалася глибшою, ніж мала, – тінь там не була тінню. Це портал. У підвалі Розенфельд-голлу. Там, де йому не слід бути.

Дарлінґтон відчув полегшення. Те, що він вважав диханням, напевно, було подувом вітру крізь портал, і нехай його поява тут була загадкою, він міг її розгадати. Хтось, вочевидь, побував у підвалі, намагаючись відхопити трохи енергії нексусу «Святого Ельма» для якогось різновиду магії. Найімовірніший злочинець – «Сувій та ключ». Вони скасували останній ритуал, а їхня попередня спроба відкрити портал до Угорщини підказувала, що магія в їхній власній гробниці майже на нулі. Утім, він не збирався висувати звинувачення без жодного доказу. Краще скористається запобіжним і охоронним заклинанням, аби позбавити портал дієвості, а потім вони повернуться до «Іль-Бастоне» й прихоплять інструменти, які йому знадобляться, щоб закрити його цілком. Алекс це не сподобається.

– Не знаю, – саме казала дівчина, – можливо, вони просто намагалися приборкати всіх цих ліворуких діточок, бо вони ж неохайні, як чорти. Я завжди знала, коли Геллі писала в щоденнику, бо в неї все зап’ястя було в чорнилі.

Деніел припускав, що впорається із закриттям порталу самотужки. Дасть їй перепочити, аби вона мала змогу написати якусь нудну роботу про нудного Спенсера. «Види транспорту та гріховні моделі в „Королеві фей“[72]».

– Хто така Геллі? – поцікавився він.

Але щойно слова злетіли з уст, її ім’я клацнуло у нього в голові. Гелен Вотсон. Померла від передозу дівчина, біля якої знайшли Алекс. Щось усередині замиготіло, наче імпульсна лампа. Хлопець пригадав жаскі візерунки розбризканої крові, що знову й знову повторювалися на стінах жалюгідної квартири, наче якась похмура тканина. Удар лівою.

Але ж Гелен Вотсон померла ще раніше тієї ночі, чи не так? На ній не було крові. Також дівчина не була ймовірною підозрюваною. Вони обидві накидалися до нестями, але цього було недостатньо для такої бійні, та й Алекс не шульга.

Але Гелен Вотсон шульга.

Геллі.

Алекс подивилася на нього в темряві. Вираз у неї був насторожений, яку людини, яка розуміє, що бовкнула зайвого. Дарлінґтон знав, що слід удати, наче йому байдуже. Поводься буденно. Так, поводься буденно. Стоячи в підвалі, де аж потріскує від магічної бурі, неподалік від порталу бозна-куди та поряд із дівчиною, яка бачить привидів. Ні, вона не просто бачить привидів.

Можливо, впускає їх усередину.

«Поводься буденно». Натомість він заціпенів, витріщившись у чорні дівочі очі, а мозок несамовито переосмислював усе, що Деніел знав про одержимість Сірими. Лета стежила ще й за іншими людьми, людьми, котрі, як гадали, могли бачити привидів. Чимало з них збожеволіло або перетворилося на «вже не здорових» кандидатів. Розповідали про людей, які втрачали глузд і трощили лікарняні палати або нападали на доглядачів з нечуваною силою – силою, якої вистачило б, щоб відлупцювати п’ятьох дорослих чоловіків. Після несамовитих нападів суб’єкти зазвичай впадали в кататонію, тож їх неможливо було про щось розпитати. Проте Алекс була незвичайна, чи не так?

Дарлінґтон подивився на неї. Ундіна з лискучим чорним волоссям, проділ, наче оголений хребет, жадібні очі.

– Ти вбила їх, – озвався Деніел. – Їх усіх. Леонарда Бейкона. Мітчелла Беттса. Гелен Вотсон. Геллі.

Запала тиша. Чорний блиск у дівочих очах немов обернувся крицею. Хіба ж він не мріяв про магію, двері до інших світів, дівчину-фею? Але ж феї ніколи не були добрими. «Скажи, щоб я відвалив, – подумки благав він. – Розтули свого вульгарного рота й скажи, що я помиляюся. Пішли мене під три чорти».

Але вона сказала тільки одне:

– Геллі – ні.

Дарлінґтон чув, як завиває в порталі вітер, над ним звично поскрипував, мостячись, будинок, а десь далеко вищала сирена.

Він знав. Від першого дня знайомства знав, що з нею щось не так, але ніколи не здогадувався, наскільки все погано. Убивця.

Але насправді кого вона вбила? Нікого, за ким сумуватимуть. Можливо, вона зробила те, що мусила. Хай там як, керівництво Лети й гадки не мало, з ким вони повелися, кого притягнули до свого лона.

– Що ти збираєшся робити? – запитала Алекс.

Ці чорні очі, камінці на дні ріки. Жодного докору сумління, жодного вибачення. Нею керувало лише одне: бажання вижити.

– Не знаю, – озвався хлопець, але вони обоє знали, що він збрехав. Він розповість деканові Сендоу. Уникнути цього було неможливо.

«Запитай її чому. Ні, запитай як». Йому слід було більше цікавитися її мотивом, але Дарлінґтон знав, як саме ця відповідь заволодіє його думками, а можливо, і думками керівництва. Утім, їм не можна було дозволити дівчині залишитися в Леті. Якщо щось станеться, якщо Алекс знову нашкодить комусь, відповідальними будуть вони.

– Подивимось, – додав Деніел і відвернувся до темної тіні в кутку. Йому не хотілося далі дивитися на неї, бачити переляк на її обличчі, розуміння, скільки всього вона незабаром утратить.

«Невже вона колись насправді збиралася тут залишитись?» Якась його розсудлива частина казала, що вона ніколи не мала того, що потрібно, щоб бути частиною Лети. Щоб бути частиною Єлю. Ця дівчинка із Заходу, з краю легковажного сонячного світла, фанерних будинків і ламінату.