Литмир - Электронная Библиотека
A
A

– Ти винна мені три сотні доларів. Я не збираюся купувати вам диван.

– Ти можеш собі це дозволити, – холодно кинула Алекс. – Припускаю, ти походиш із заможної гілки нашої родини, братику.

– Тобі потрібне прикриття, щоб пояснювати, чому ти так часто зустрічаєшся зі мною.

– Дурня. Ти перевіряв мене.

– Це моя робота – перевіряти тебе.

– Я думала, твоя робота – навчати мене. Це не одне й те саме.

Принаймні вона була недурна.

– Твоя правда. Але візити до любої тітоньки Ейлін можуть прикрити кілька твоїх пізніх повернень додому.

– Наскільки пізнє повернення ми обговорюємо?

Він почув у її голосі занепокоєння. Це обачність чи лінощі?

– Скільки тобі розповів декан Сендоу?

– Небагато.

Вона відтягнула тканину сорочки на животі, намагаючись охолодитись.

– Чому ти так убрана?

Деніел не збирався запитувати, але Алекс, схоже, було незручно: чорна футболка генлі була застібнута аж під шию, навколо пахв розпливалися темні кола поту – і абсолютно недоречно. Дівчині, якій вдається так гладенько брехати, слід краще розумітися на маскуванні.

Алекс лише скоса глянула на нього.

– Я дуже сором’язлива.

Арлінгтон не мав, що на це відповісти, тож тицьнув пальцем в одну з двох ідентичних споруд із червоної цегли, що затискали між собою доріжку.

– Це найстаріший будинок у кампусі.

– На вигляд він не старий.

– За ним добре доглядали. Утім він однаково ледве встояв. Люди вважали, що він псує вигляд Старого кампусу, і хотіли його знести.

– То чому не знесли?

– Книжки завдячують цим кампанії на його захист, але правда в тім, що Лета виявила: цей будинок – золота жила.

– Га?

– Золота жила в духовному розумінні. Він був частиною давнього ритуалу зв’язку, що убезпечував кампус.

Вони повернули праворуч і пішли доріжкою, що мала вивести до псевдосередньовічної герси воріт Фелпса.

– Раніше такий вигляд мав цілий коледж. Маленькі будівлі з червоної цегли. У колоніальному стилі. Дуже схоже на Гарвард. А потім, після Громадянської війни, виросли стіни. Нині більша частина кампусу збудована в такому дусі: набір фортець за стінами й ворітьми, донжон.

Старий кампус був прекрасним зразком архітектури: масивний чотирикутник величних кам’яних гуртожитків, які оточували просторе, поцятковане сонцем внутрішнє подвір’я, гостинне до всіх, аж поки не спускалася ніч і не замикалися ворота.

– Навіщо? – запитала Алекс.

– Щоб не пускати чернь. Солдати повернулися до Нью-Гейвена після війни ошалілими, більшість неодружена, чимало ще не отямилося після боїв. А ще була хвиля імміграції. Ірландці, італійці, звільнені раби – усі шукали робочих місць на виробництві. Єлю все це було непотрібно.

Дівчина засміялася.

– Що смішного? – не зрозумів Деніел.

Вона озирнулася на гуртожиток.

– Мерсі – китаянка. У сусідній кімнаті живе дівчина з Нігерії. І моя дупа теж нечистокровна. Ми всі однаково опинилися тут. Урешті-решт.

– Повільна й тривала облога.

Слово «нечистокровна» здавалося небезпечною наживкою.

Він подивився на її чорне волосся, чорні очі, оливковий відтінок шкіри. Вона могла бути грекинею. Мексиканкою. Білою.

– Мама – єврейка, про батька жодної згадки, але припускаю, що він таки був?

– Я його ніколи не знала.

Можна було провадити далі, але він не хотів тиснути.

– У всіх нас є білі плями в біографії.

Вони дісталися воріт Фелпса, великої лункої арки, що вела до Колледж-стріт і подалі від порівняно безпечного Старого кампусу. Йому не хотілося дозволити збити себе з пантелику. У них було забагато роботи в прямому і переносному сенсі.

– Це Нью-Гейвен-Грін, – пояснив Дарлінґтон, коли вони рушили однією з брукованих доріжок. – Коли поселення заснували, саме тут збудували молитовню. Це містечко мало стати новим Едемом, закладеним між двома річками, наче між Тигром і Євфратом.

Алекс насупилась.

– Навіщо так багато церков?

На галявині їх було три: дві – майже близнючки в стилі федеральної архітектури, а третя – перлина неоготики.

– У цьому містечку в кожному кварталі є церква. Принаймні раніше так було. Деякі тепер закриваються. Люди просто більше не ходять туди.

– А ти ходиш? – запитала дівчина.

– А ти?

– Нє-а.

– А я ходжу, – зізнався Арлінгтон. – Це родинне.

Він помітив у її очах іскорку осуду, але не мусив нічого пояснювати. У неділю до церкви, у понеділок до роботи. Так жили Арлінґтони. Коли йому виповнилося тринадцять і він оголосив, що ладен ризикнути накликати на себе Господній гнів і якнайдовше поспати, дід схопив його за вухо й витягнув з ліжка, попри те що вже мав вісімдесят років.

– Мені байдуже, у що ти віриш, – попередив він. – Робочі вірять у Бога й чекають, що ми робитимемо так само, тому ти запхаєш свою дупу в штани й посадиш на лавицю, інакше я розмалюю її лозиною.

Дарлінґтон пішов до церкви. І після дідової смерті ходив.

– У парку була перша міська церква й перше кладовище. Це джерело надзвичайної сили.

– Ага... зуб даю.

Хлопець помітив, що плечі Алекс опустилися й розслабились. Її хода змінилася. Вона вже менше скидалася на людину, яка збирається набити комусь пику.

Дарлінґтон спробував опанувати голос, щоб той не звучав занадто нетерпляче.

– Що бачиш?

Вона не відповіла.

– Я знаю, що ти вмієш. Це не секрет.

Погляд Алекс залишався відстороненим, майже байдужим.

– Тут порожньо та й годі. Насправді я рідко бачу щось поблизу цвинтарів і всякого такого.

«І всякого такого». Дарлінґтон роззирнувся, але побачив лише те, що й будь-хто інший: студентів, людей, які працювали в суді чи в одній з низки крамничок уздовж Чепел-стріт і під час обідньої перерви насолоджувалися тут сонечком.

Він знав, що доріжки, які начебто випадково протинали парк, були прокладені купкою франкмасонів, котрі намагалися заспокоїти й стримати мертвих, коли цвинтар перемістили на кілька кварталів далі. Він знав, що їхні компасні лінії – або пентаграму, залежно від того, у кого ти запитаєш, – було видно згори. Знав місце, де після урагану Сенді завалився Дуб Лінкольна, явивши заплутаний між корінням людський скелет – одне з багатьох тіл, які так ніколи й не перенесли до цвинтаря на Ґроув-стріт. Він бачив місто по-іншому, тому що знав його, і знання ці були непересічні. Це було обожнювання. Але хай як він любив місто, це не допомагало йому бачити Сірих. Без Орозцеріо, ще однієї дози із Золотої Чаші, не вдавалося. Він щоразу ризикував, що його тіло скаже «досить», що нирки просто відмовлять.

– Логічно, що ти їх не бачиш, – нарешті промовив Деніел. – Певні речі приваблюють їх до кладовищ і цвинтарів, але зазвичай вони тримаються подалі від таких місць.

Тепер він заволодів її увагою. В очах промайнула справжня цікавість, перша ознака того, що за пильністю ховалося ще щось.

– Чому?

– Сірі люблять життя і все, що нагадує їм про те, як вони були живими. Сіль, цукор, піт. Змагання, злягання, сльози, кров і людська драма.

– Я гадала, сіль їх відлякує.

Арлінгтон вигнув брову.

– Ти це по телевізору бачила?

– А ти будеш щасливіший, якщо я скажу, що дізналася про це з давньої книжки?

– Чесно кажучи, так.

– Не пощастило тобі.

– Сіль – це очищувач, – пояснив хлопець, коли вони перетинали Темпл-стріт, – тож вона чудово допомагає виганяти демонів, але, на превеликий жаль, мені самому не доводилося пізнати такої честі. Та коли мова йде про Сірих, зробити коло із солі – те саме, що насипати сіль, щоб олені могли її полизати.

– Тоді що їх не підпускає?

Ці її слова аж бриніли від прагнення дізнатися. Отже, саме це було предметом її зацікавлення.

– Кістковий пил. Грязюка з кладовища. Залишки попелу з крематорію. Memento mori[19]. – Деніел глипнув на дівчину. – Знаєш латину? – Вона похитала головою. Звісно, ні. – Вони ненавидять нагадування про смерть. Якщо хочеш захистити свою кімнату від Сірих, повісь у ній репродукцію Гольбейна.

вернуться

19

Пам’ятай про смерть (латин.).

9
{"b":"819635","o":1}