– В Іспанії, – відповіла дівчина, тому що її так проінструктували.
– Добре. Переказуй йому buenos dias[12].
Якби Алекс могла хоч щось сказати Дарлінґтонові, це було б «повертайся». Вона сказала б це англійською й іспанською. І використала б наказовий спосіб.
– Adids, – кинула вона Тріппу. – Повеселись на вечірці.
Відійшовши від будинку, Алекс стягнула рукавички, розгорнула дві липкі імбирні цукерки й запхала їх до рота. Вона вже стомилася думати про Дарлінґтона, але запах імбиру, тепло, яке він ширив у горлі, якимось чином додали спогадам життя. Вона бачила довге Дарлінґтонове тіло, що розтягнулося перед великим кам’яним каміном у «Чорному В’язі». Він зняв черевики й повісив шкарпетки сушитися. Улігся горілиць, очі заплющив, руки поклав під голову, пальці на ногах ворушилися в такт музиці, яка лилася кімнатою, – якась незнайома Алекс класика, густа від валторни, що залишала в повітрі виразні злети звуку.
Дівчина влаштувалася на підлозі поряд із ним, зчепивши руки на колінах і притиснувшись спиною до старої канапи, намагалася прибрати якомога більш розслабленого вигляду й не витріщатися на його ступні. Просто вони здавалися такими голими. Дарлінґтон закасав чорні джинси, щоб висушити вологі ноги, і його вузькі білі ступні з ледь припорошеними волоссям пальцями змушували її почуватися трохи непристойно, наче вона була якоюсь збоченкою зі старої світлини кольору сепії, що збожеволіла, мигцем побачивши щиколотку.
«Пішов ти в дупу, Дарлінґтоне». Вона знову натягнула рукавички. На мить заклякла, мов паралізована. Їй слід було повернутися до Дому Лети й написати звіт, який прогляне декан Сендоу, але хотілося лише впасти на вузьку низеньку койку в кімнаті, що її вона ділила з Мерсі, й поспати, скільки вдасться, перед заняттями. О цій порі не доведеться вигадувати жодної відмовки для допитливих сусідок. А якщо вона заночує в Леті, Мерсі й Лорін галасливо вимагатимуть, щоб вона розповіла, де і з ким провела ніч.
Дарлінґтон радив їй вигадати собі хлопця, щоб пояснювати тривалу відсутність і повернення глупої ночі.
– Якщо я це зроблю, у якийсь момент доведеться познайомити їх із хлопцеподібною людиною, яка з обожнюванням дивитиметься на мене, – розчаровано відповіла Алекс. – Як тобі вдавалося залагоджувати це протягом останніх трьох років?
Дарлінґтон лише здвигнув плечима.
– Сусіди вирішили, що я музикант.
Якби Алекс могла закотити очі трохи більше, вони б витріщилися з її потилиці.
– Гаразд, гаразд. Я сказав, буцімто граю в гурті з пацанами з Університету Коннектикуту і ми чимало виступаємо.
– Ти хоч умієш грати на якомусь інструменті?
– Звичайно.
Віолончель, контрабас, гітара, піаніно і ще щось із назвою «уд».
Алекс залишалось хіба сподіватися, що Мерсі міцно спатиме, коли вона повернеться до кімнати, тож вдасться прослизнути всередину, щоб узяти кошик з причандаллям для душу й непомітно прокрастися коридором. Це буде непросто. Щоразу, коли торкаєшся Серпанку між цим світом і сусіднім, залишається неприємний запах, трохи схожий на озон, що електрично потріскує після грози, змішаний з гнилим гарбузом, який задовго простояв на підвіконні. Коли вона вперше повернулася до помешкання, не прийнявши душ, довелося, власне, збрехати, що послизнулася й упала на купу сміття, аби якось пояснити цей сморід. Мерсі й Лорін ще кілька тижнів сміялися із цього.
Алекс подумала про брудний душ, що чекав на неї в гуртожитку... а потім про занурення до старої просторої ванни з ніжками-лапами в стерильно чистій ванній кімнаті «Іль-Бастоне», про ліжко з балдахіном, таке високе, що їй доводилось підсаджуватися на нього. Імовірно, у Лети по всьому Єльському кампусу були притулки й місця, де можна залягти на дно, але її відрекомендували тільки у двох: Халупці та «Іль-Бастоне». Халупка була розташована ближче до гуртожитку Алекс і більшості місць, де в неї були заняття, але це лише кілька обшарпаних затишних кімнаток над крамницею одягу з незмінними запасами пакетиків з чипсами та Дарлінґтонових протеїнових батончиків – місце, де завжди можна було зупинитися й трохи подрімати на канапі з поганими пружинами. «Іль-Бастоне» була чимось особливим: триповерховий маєток приблизно за півтора кілометра від центру кампусу, що слугував штаб-квартирою Лети. Окулус сьогодні чекатиме там, засвітивши лампи, з тацею, на якій будуть чай, бренді й бутерброди. Це була традиція, хай навіть Алекс не з’явиться, щоб посмакувати ними. Утім, аби заплатити за розкіш, доведеться терпіти Окулус, а сьогодні Алекс просто не зможе впоратися з мовчанням Доус крізь зчеплені зуби. Краще вже просякнутою смородом нічної роботи повернутися до гуртожитку.
Алекс перетнула вулицю і знову пройшла ротондою. Складно було не озиратися, згадуючи про Сірих, що стояли на самісінькій межі кола, занадто широко роззявивши роти, з чорних проваль яких лунало комашине дзижчання. Що сталося б, якби ті бильця зламалися, якби намальоване крейдою коло не витримало? Що їх спровокувало? Чи вистачило б їй сили й знань, щоб стримати їх? Pasa punto, pasa mundo[13]. Алекс щільніше закуталася в пальто, ховаючи обличчя в шарф, на якому від її дихання осідала волога, і поспішила назад повз Бібліотеку Байнеке.
«Якщо залишитесь там замкнені під час пожежі, знайте: увесь кисень відкачають, – запевняла Лорін. – Щоб уберегти книжки». Алекс знала, що це нісенітниці. Дарлінґтон так сказав. Він знав правду про цю споруду, знав усі її обличчя, знав, що її збудували згідно з Платоновими ідеалами (будівля була храмом), використавши ті самі співвідношення, якими користуються деякі верстальники для своїх сторінок (будівля була книжкою), а мармур для неї видобували у Вермонті (будівля була монументом). Вхід зробили такий, що за раз увійти могла тільки одна людина, пройшовши крізь обертові двері, наче на прощу. Алекс пам’ятала, як Дарлінґтон натягнув білі рукавички, що їх надівали для роботи з рідкісними рукописами; його довгі пальці шанобливо лягли на сторінки. Лен так само ставився до готівки.
У Байнеке теж була кімната, захована на... Алекс не могла пригадати, на якому поверсі. Та навіть якби пам’ятала, однаково не змогла б піти туди. Їй забракло б яєць, щоб спуститися в патіо, намалювати пальцями на вікні таємний візерунок і ввійти в темряву. Дарлінґтон дорожив цим місцем. Чарівнішого за нього не було. У кампусі не існувало закутка, де вона почувалася б більшою шахрайкою.
Алекс потягнулася до телефона, щоб перевірити, котра година, сподіваючись, що перевалило недалеко за третю. Якщо їй удасться помитися й лягти до четвертої, вона зможе поспати добрих три з половиною години, перш ніж устати й знову перетнути кампус, ідучи на заняття з іспанської. Такі підрахунки точилися в її голові щоночі, щомиті. Скільки залишилося часу, щоб спробувати впоратися з роботою? Скільки часу на відпочинок? Їй ніколи не вдавалося дати раду числам. Вона завжди ледве зводила кінці з кінцями, обмежувала бюджет, їй завжди трошечки бракувало, і паніка накривала дівчину, не відстаючи від неї ні на крок.
Алекс подивилася на освітлений екран і вилаялась. Ціла злива повідомлень. На час віщувань вона поставила телефону безшумний режим і забула його відімкнути.
Усі повідомлення були від однієї людини: Окулуса – Памели Доус, аспірантки, яка доглядала за резиденцією Лети й працювала їхньою науковою співробітницею. Пеммі, хоча так називав її лише Дарлінґтон.
«Зателефонуй».
«Зателефонуй».
«Зателефонуй».
Усі повідомлення надходили рівно за п’ятнадцять хвилин після попереднього. Доус або дотримувалася якогось протоколу, або була стурбована більше, ніж думала Алекс.
Дівчина завагалася, чи не проігнорувати повідомлення. Але була четвергова ніч, ніч зустрічі товариств, а це означало, що якесь дрібне лайно переросло в щось справді кепське. Їй був відомий лише один випадок, коли ідіоти з «Вовчої голови», що вміли змінювати подобу, перетворилися на стадо бізонів і затоптали групку студентів, що приїхали з Бренфорду.
