За мить вона звелася на ноги й поплентала до провулку позаду Халупки. Алекс дивилася на екран: ось вона озирнулася – очі вирячені, на обличчі кров, рот роззявлений від жаху, кутики губ сповзли вниз, наче краї туго напнутого вітрила. «Я побачила, як Наречений бореться з ґлумою. Чи ні?» Це було обличчя божевільної. Вона знову опинилася на підлозі вбиральні з шортами на щиколотках та самотнім криком.

– Алекс, усе, що ти бачила, може бути правдою. Але немає доказів того, що саме на тебе напало, не кажучи вже про те, хто може бути за це відповідальний. Якщо я покажу це випускникам... Важливо, щоб вони вважали тебе стійкою, надійною, надзвичайно обдарованою... ну, зважаючи на те, як усе нині ризиковано.

Зважаючи на те, що Дарлінґтон зник. Зважаючи на те, що це сталося, коли вона мала прикривати його спину.

– Хіба ж не для цього ми тут? – запитала Алекс, удаючись до останньої спроби, благаючи заради чогось важливішого, ніж вона сама, заради того, що Сендоу міг цінувати більше. – Не для того, щоб захистити дівчат на кшталт Тари? Не для того, щоб переконатися, що товариства не просто... роблять що їм заманеться?

– Цілковито. Та невже ти справді віриш, що вдосталь озброєна, аби власноруч розслідувати вбивство? Саме із цієї причини я наказав тобі не втручатися. Намагаюся зберегти речі настільки нормальними, наскільки вони можуть бути у світі, населеному чудовиськами. Поліція розслідує вбивство Гатчинс. Хлопця цієї дівчини заарештували, і він чекає на суд. Невже ти щиро вважаєш, що Тернер, помітивши зв’язок з якимось із товариств, не поженеться за ним?

– Ні, – зізналася Алекс, – я знаю, що він так і зробить.

Хай би що вона про нього думала, Тернер був гончак із сумлінням, яке не брало вихідних.

– Якщо він його помітить, ми зробимо все, аби підтримати Тернера, і я обіцяю переповісти все, про що ти дізналася. Але просто зараз мені потрібно, щоб ти зосередилася на одужанні й залишалася в безпеці. Ми з Доус поміркуємо, що саме могло спровокувати напад ґлуми та чи не можуть твої здібності викликати ще якісь негаразди. Твоя присутність тут, у кампусі, – невідома руйнівна змінна. Поведінка Сірих на тому віщуванні, зникнення Дарлінґтона, жорстоке вбивство в кампусі, а тепер ґлума...

– Заждіть, – урвала його Алекс. – Ви гадаєте, що моя присутність тут якось пов’язана з убивством Тари?

– Звичайно, ні, – озвався декан. – Але я б не хотів давати Раді Лети причини доходити висновків стосовно тих дітлахів. І я не можу дозволити тобі гратися в детектива-любителя в такій серйозній справі. Цього року переглядатимуть наше фінансування. Ми існуємо завдяки добрій волі університету й тримаємося на плаву завдяки постійній підтримці інших товариств. Нам потрібна їхня доброзичливість. – Чоловік протяжно зітхнув. – Алекс, я не хочу видатися байдужим. Убивство Гатчинс – жахлива й трагічна подія, і я збираюся суворо контролювати цю ситуацію, але нам слід рухатися обережно. Наприкінці минулого семестру... Те, що сталося в Розенфельді, усе змінило. Памело, тобі хочеться побачити, як зменшиться фінансування Лети?

– Ні, – прошепотіла Доус.

Якщо вона розмовляла мовою Сендоу, декан теж вільно володів її власною мовою. Лета була її схованкою, її бункером. Вона в жодному разі не ризикнула б утратити його. Однак Алекс слухала промову декана одним вухом. Вона витріщалася на стару мапу Нью-Гейвена, що висіла над камінною полицею. На папері був зображений оригінальний план Нью-Гейвенського поселення з дев’яти квадратів. Вона пригадала, що сказав Дарлінґтон того дня, коли вони перетинали парк: «Це містечко мало стати новим Едемом, закладеним між двома річками, наче між Тигром і Євфратом».

Дівчина дивилася на форму поселення: скибочка землі, затиснута між Вест-рівер і Фармінґгонським каналом, два потічки неслися назустріч одне одному до гавані. Вона нарешті збагнула, чому сцена вбивства здавалася такою знайомою. Перехрестя, де знайшли тіло Тари Гатчинс, мало точнісінько такий самий вигляд, як мапа: шматок голої землі навпроти Бейкер-голлу скидався на поселення в мініатюрі. Вулиці, що обрамляли цей клаптик землі, були річками, запрудженими автомобілями, які зливалися на Тауер-Парквей. А Тару Гатчинс знайшли в центрі цього всього, наче її простромлене тіло лежало в серці нового Едему. Її тіло не просто там покинули. Його поклали там навмисно.

– Скажи відверто, Алекс, – вів далі Сендоу, – який мотив міг бути в цих людей, щоб нашкодити такій дівчині?

Вона не знала відповіді. Знала тільки, що цей мотив був.

А потім хтось виявив, що Алекс навідувалася до моргу. Хай би хто це був, він вирішив, що дівчина дізналася Тарині секрети – принаймні деякі з них – і що вона володіє достатньою магією, щоб дізнатися ще щось. Вирішили втрутитися. Можливо, її намагалися вбити, а може, досить було її дискредитувати. А Наречений? Чому він узявся допомогти? Невже він теж був частиною цього всього?

– Алекс, я хочу, щоб твої справи пішли вгору, – сказав Сендоу. – Я хочу, щоб ми пережили цей складний рік, і хочу, щоб уся наша увага зосередилася на обряді під молодиком і поверненні Дарлінґтона додому. Ну ж бо, розберімося із цим, а тоді підбиватимемо підсумки.

Стерн теж цього прагнула. Їй потрібен був Єль. Їй потрібно своє місце тут. Але декан помилявся: Тарина смерть не була звичним огидним випадком, як йому хотілося. До цього був причетний хтось із членів товариств, і, хай би хто це, він хотів змусити Алекс мовчати.

«Я в небезпеці, – хотіла сказати вона. – Хтось нашкодив мені, і не думаю, що він облишить спроби. Допоможіть мені». Та хіба ж це могло зарадити? Алекс чомусь вважала, наче це місце з усіма своїми правилами й ритуалами якесь інакше, а декан Сендоу наглядає за ними. «Ми вівчарі». Насправді вони просто діти, що грають у гру. Алекс подивилася, як Сендоу сьорбає чай, закинувши ногу на ногу й чеберяючи тією, що зверху; світло миготіло на його блискучих лоферах, і дівчина зрозуміла, що десь глибоко всередині його насправді не цікавить, якої шкоди їй завдали. Можливо, він навіть сподівався на це. Якщо Алекс нашкодять, якщо вона зникне, разом з нею зникне вся ганьба через те, що сталося з Дарлінґтоном, а її короткочасне катастрофічне перебування в Єлі спишуть на неприємну помилкову оцінку, амбітний експеримент, який не вдався. Молодик поверне йому його золотого хлопчика та все виправить. Йому хотілося затишку. А хіба ж вона сама не така? Мріє про спокійне літо і чай з м’ятою, поки Тара Гатчино лежить у холодній скриньці.

«Спи спокійно». Вона ладна була так і вчинити. Але щось спробувало стати їй на заваді.

Алекс відчула, як усередині розпускається щось темне. «Ти просто чудовисько, – сказала їй якось Геллі. – Є в тобі щось від гадюки, що причаїлася, приготувавшись до стрибка. А може, від гримучої змії». Говорячи це, вона жартувала, але в її словах була правда. Уся ця зимова погода та ввічливі бесіди приспали змію, її серцебиття вповільнилося, коли вона зледачіла й знерухоміла, як будь-хто з холоднокровних.

– Я теж хочу, щоб ми поклали цьому край, – сказала Алекс і всміхнулася деканові заляканою, запопадливою усмішкою.

Його полегшення війнуло кімнатою, наче теплий фронт, якого так чекають у Новій Англії – і який мешканцям Лос-Анджелеса віщує лісові пожежі.

– Добре, Алекс. Так і зробімо. – Він підвівся, вдягнув пальто й намотав смугастий шарф. – Я подам твій звіт на розгляд випускників і завітаю до вас із Доус у «Чорний В’яз» у середу ввечері. – Декан стиснув плече Алекс. – Ще кілька днів, і все знову буде гаразд.

«Не для Тари Гатчино, вилупку». Дівчина знову всміхнулася.

– Побачимось у середу.

– Памело, я надішлю тобі електронного листа з інформацією про закуски. Нічого вигадливого. Ми чекаємо на двох представників «Святого Аврелія» та Мішель. – Декан підморгнув Алекс. – Ти закохаєшся в Мішель Аламеддін. Вона була Дарлінґтоновим Вергілієм. Просто геніальна дівчина.

– Чекатиму з нетерпінням, – запевнила Алекс, махаючи деканові, коли той рушив до виходу.