– І що? – не здалася Алекс.
Адже її справді цікавило, що буде далі. Доус стояла, стиснувши руки, наче збиралася заспівати соло в хорі, й чекала, чекала...
– Я думав про це, – нарешті озвався Сендоу. Він відкинувся в кріслі з вигнутою спинкою. – Ми готові до молодика. У середу ввечері я заберу Мішель Аламеддін з вокзалу й повезу її прямісінько до «Чорного В’яза». Щиро сподіваюся, що обряд спрацює й Дарлінґтон незабаром повернеться до нас. Але нам усім слід бути готовими до іншого результату.
– Іншого? – перепитала Доус.
Вона впала на стілець. Обличчя в неї було напружене, навіть розлючене.
Алекс не могла вдавати, наче розуміє механізми того, що запланував декан Сендоу, проте ладна була закластися, що їх розуміє аспірантка. «Це моя робота». Вона була тут, щоб підтирати безлад, який вони неминуче влаштують, і цього разу йшлося про чималий безлад.
– Мішель зараз у Колумбійському, пише магістерську. Вона приєднається до нас під час обряду під молодиком. Алекс, гадаю, її можна вмовити приїжджати сюди на вихідних, щоб продовжити твоє навчання й тренування. Це переконає випускників, якщо нам доведеться... – Чоловік торкнувся пальцями посивілих вусів. –... повідомити їм новини.
– А як щодо його батьків? Його родини?
– Арлінґтони не підтримують тісних зв’язків із сином. Усім відомо, що Деніел Арлінґтон вивчає нексус під монастирем Сан-Хуан-де-Ґастелуґаче. Якщо обряд не вдасться...
– Якщо обряд не вдасться, ми спробуємо знову, – урвала його Доус.
– Ну звісно, – запевнив Сендоу, і вигляд у нього був щиро стурбований. – Звичайно. Ми спробуємо всі шляхи. Використаємо всі можливості. Памело, я не намагаюся бути бездушним. – Він простягнув до неї руку. – Дарлінґтон зробив би все можливе, аби повернути когось із нас додому. Ми зробимо так само.
Але якщо обряд не вдасться, якщо Дарлінґтона неможливо повернути назад, що тоді? Чи розповість Сендоу правду випускникам? А може, він разом з Радою вигадає легенду, яка звучатиме геть не схоже на: «Ми запхали двох дітлахів з коледжу в ситуацію, з якою вони передбачувано не могли впоратися, і один з них помер»?
Хай там як, Алекс не подобалося, що Лета так легко може перегорнути Дарлінґтонову сторінку. Він бував різним, найчастіше дратував, але любив свою роботу і Дім Лети. Те, що Лета не відповідала йому взаємністю, було жорстоко. Сендоу вперше прохопився про ймовірність того, що Дарлінґтон не повернеться, що його не вдасться просто висмикнути з міжвимірних подушок космічної канапи. Невже до цього його підштовхнуло те, що до спроби залишилося якихось кілька днів?
Сендоу взяв порожню склянку, вкриту плівкою від огидного молочного питва.
– Акстапта? На тебе напала ґлума?.
Поки він говорив про Дарлінґтона, його голос був мелодійний, дипломатичний, задумливий – голос декана. Але від згадки про ґлуму між стурбованими бровами з’явилася глибока зморшка.
– Це правда, – упевнено озвалась Алекс, хоча досі не знала напевно, що це має означати. А потім перестрибнула на іншу тему: – Гадаю, хтось наслав її на мене. Можливо, «Книга та змія».
Сендоу недовірливо пхикнув.
– Хіба ж у них були причини для чогось такого?
– Це через те, що Тара Гатчино мертва, а я думаю, що вони якось із цим пов’язані.
Декан швидко закліпав, наче його очі були об’єктивами зламаної камери.
– Детектив Тернер каже...
– Це я так думаю, а не Тернер.
Погляд Сендоу прикипів до її очей, і дівчина зрозуміла, що впевненість у її голосі здивувала декана. Однак вона не могла погодитись на той шанобливий танець, що йому, як їй було відомо, віддав би перевагу чоловік.
– Ти вела розслідування?
– Вела.
– Це небезпечно, Алекс. Ти не надто озброєна для...
– Хтось мусив це зробити.
А Дарлінґтон був десь дуже далеко.
– У тебе є докази, що в цій справі замішане якесь товариство?
– «Книга та змія» піднімають мертвих. Вони використовують ґлумів...
– Ґлум, – пробурмотіла Доус.
– Ґлум як посланців для розмов з мерцями. Одна з них напала на мене. Це здається ґрунтовною теорією.
– Алекс, – м’яко сказав чоловік, але в голосі його було щось буркотливе. – Коли ти прийшла сюди, ми знали, що деякі твої здібності ніколи не були задіяні в такому закладі. Імовірно, що твоє перебування тут зруйнувало певні системи, про які ми можемо лише здогадуватися.
– Ви намагаєтеся сказати, що я сама спровокувала напад ґлуми? – Алекс ненавиділа оборонні нотки у своєму голосі.
– Я не кажу, що ти щось зробила, – м’яко заперечив Сендоу. – Я лише кажу, що ти могла призвести до цього завдяки своїй власні суті.
Доус схрестила руки.
– Це звучить так, наче «вона сама напросилася», декане Сендоу.
Алекс не могла повірити власним вухам. Памела Доус не погоджується з деканом Сендоу. І стає на її захист.
Сендоу із дзенькотом поставив горнятко.
– Я на це точно не натякав.
– Але це і є натяк, – сказала Доус таким тоном, якого Алекс ніколи раніше не доводилося чути від неї: чітким і в’їдливим. Очі в дівчини були холодні.
– Алекс висловила власні тривоги з приводу нападу, а ви, замість того щоб вислухати, сумніваєтесь у її надійності. Можливо, ви нічого такого не мали на увазі, але ваші намір і дія були затулити їй рота, тож складно не дійти думки, що це звинувачування жертви. Це семантичний еквівалент припущення, наче вона вбрала занадто коротку спідницю.
Стерн намагалася стримати усмішку. Доус відкинулася на стільці, схрестивши руки й ноги та схиливши голову набік, чомусь здаючись водночас розлюченою і спокійною. Сендоу пік раків. Він скинув руки вгору долонями до дівчат, наче намагався заспокоїти тварину: спокійніше.
– Памело, я сподіваюся, ти знаєш мене занадто добре, щоб так думати.
Алекс ніколи не бачила його таким схвильованим. Отже, Доус уміла розмовляти декановою мовою, знала погрози, які не були пустопорожніми.
– Хтось наслав на мене те чудовисько, – повторила Алекс, хапаючись за перевагу, яку їй підкинула Доус. – І це не випадковість, що дівчина померла напередодні. У журналі викликів Тари був дзвінок до Тріппа Гельмута. Це вказує на «Кістки». Ґлума щойно намагалася вбити мене просто посеред вулиці. Це може вказувати на «Книгу та змію». Тару вбили у четвер уночі, це ритуальна ніч, і якщо ви читали мій звіт, то знаєте, що тієї самої миті, коли її зарізали, двоє досі спокійнісіньких Сірих остаточно довбанулися. – Брови Сендоу зблизилися ще тісніше, наче від такої лексики йому було боляче. – Ви, Лета, притягли мене сюди, маючи на це причини, і я кажу вам, що та дівчина мертва й це пов’язано з товариствами. Уявіть хоча б на мить, наче я – це Дарлінґтон, і поставтеся до моїх слів серйозно.
Сендоу ввіп’явся в неї поглядом, і Алекс подумала, що, напевно, достукалася до нього. Проте чоловік перевів погляд на Доус.
– Памело, гадаю, у нас є камера на розі вулиць Ельм та Йорк.
Алекс помітила, як аспірантка розслабила плечі й схилила голову, наче промовлені деканом слова зруйнували накладене на неї заклинання. Дівчина підвелася й дістала ноутбук. Стерн відчула, як скрутилися нутрощі.
Доус натиснула на комп’ютері кілька кнопок, і дзеркало на стіні засяяло. За мить екран показав Ельм-стріт, запруджену машинами й людьми – море сірого й темно-сірого. Часова позначка в кутку повідомляла, що була 11:50. Алекс роздивилася потік людей, який рухався хідником, але всі вони скидалися на незграбні грудки в пальтах. Аж раптом їй до ока впав якийсь блискавичний рух біля крамниці «Дари природи». Вона побачила, як натовп розділився та вкрився брижами, інстинктивно віддаляючись від жорстокого нападу. Там була вона – вибігла з крамниці, власник кричить на неї, дівчину з чорним волоссям у вовняній шапці, Дарлінґтоновій шапці. Мабуть, загубила її під час бійки.
Дівчина на екрані ступила крок з хідника під машини, і все це відбувалося в крижаній тиші, немов пантоміма.
Алекс пригадала, як відчайдушно ґлума схопила її й потягла на дорогу, але на екрані не було жодної ґлуми. Натомість вона бачила, як чорнява дівчина кинулася в потік машин, несамовито затинаючись, волаючи й чіпляючись за повітря. Потім вона розтягнулася горілиць. Спогади Алекс підказували, що на ній була ґлума, але екран нічого такого не показував – вона просто лежала посеред вулиці, машини об’їжджали її, між тим її спина вигиналася й вихляла, рот роззявлений, руки конвульсивно чіплялися за порожнє місце.
