Алекс не хотілося пхати руку в імлу над моторошними ранами в Тари на грудях. Але саме для цього вона й прийшла. Дівчина вдихнула й занурила пальці. Вона розпростерлася на землі, над нею хлоп’яче обличчя – Ленс.

Іноді вона любила його, але останнім часом справи були... Думка кудись зникла. Дівчина відчула, як роззявляє рота й на язику з’являється смак чогось їдкого. Ленс усміхався. Вони йшли... куди? Вона відчувала лише піднесення й побоювання, слова розпливалися.

– Вибач, – сказав Ленс.

Вона лежала горілиць, витріщаючись у небо. Світло ліхтарів здавалося таким далеким; усе рухалось, собор поряд із нею перетворився на споруду, що затулила собою кілька зірок. Навколо було тихо, однак вона чула якийсь звук, немов у багнюці хлюпав човен.

«Гуп, хлюп, гуп, хлюп». Вона побачила над собою нечіткі обриси тіла, побачила ніж, зрозуміла, що цей звук видавала її власна кров і кістка, розчахуючись під лезом. Чому вона цього не відчувала? Що було реальним, а що ні?

– Заплющ очі, – промовив незнайомий голос.

Вона послухалась і зникла.

Алекс позадкувала, схопившись за груди. Вона досі чула те жахливе хлюпотіння, відчувала, як грудьми розтікається вологе тепло. Але болю не було? Як це так, що болю не було? Вона була під кайфом? Така обдовбана, що не відчула, як її зарізали? Ленс спершу підсипав їй чогось. Попросив пробачення. Мабуть, теж був під кайфом.

Ось така відповідь. Тара з Ленсом, вочевидь, бавилися не лише травичкою. Можна не сумніватися, що детектив Тернер уже обшукав їхню квартиру й знайшов усе те химерне лайно, яке вони ковтали й продавали. Алекс ніяк не могла дізнатися, про що тієї ночі думав Ленс, але, якщо він закинувся чимось галюциногенним, то це могло бути що завгодно.

Дівчина подивилася на Тарине тіло. В останні секунди життя вона була налякана, але їй не було боляче. А це вже щось.

Ленса запроторять до в’язниці. Знайдуть докази. Стільки крові... Ну, її не заховати. Алекс це знала. Над Тарою досі сяяла мапа. Маленькі ушкодження. Великі. Що показала б її власна мапа? Вона ніколи нічого не ламала, їй ніколи не робили операцій. Але найгірші рани не залишили слідів. Коли Геллі померла, здавалося, наче хтось розрізав Алекс груди, розітнувши її навпіл, мов бальсове дерево. А що, якби це сталося насправді і їй довелося б іти вулицею, стікаючи кров’ю, намагаючись тримати купи ребра, із відкритими світові серцем, легенями й усіма іншими органами? Натомість те, що зламалося всередині, не залишило сліду, жодного рубця, на який вона могла б указати й промовити: «Ось тут мене не стало».

Жодного сумніву, що з Тарою все було так само. У неї всередині було значно більше болю, ніж могла показати мапа. Та попри вигадливі рани, у неї не забрали жодного органа, не було жодного кривавого сліду або ознак магічного втручання. Тара померла тому, що була такою самою недоумкуватою, як Алекс, і ніхто не з’явився вчасно, щоб її врятувати. Вона не відкрила для себе Ісуса або йогу, і їй не запропонували стипендію в Єлі.

Алекс уже час було йти. Вона дістала відповіді. Цього мало б вистачити, щоб ушанувати пам’ять Геллі й заслужити хорошу оцінку від Дарлінґтона. Однак щось і далі муляло, оте відчуття, наче місце злочину було знайоме; відчуття, яке не мало нічого спільного з Тариним білявим волоссям чи сумними паралельними траєкторіями їхніх життів.

– Підемо? – запитала Стерн у коронера у формі, який стояв у кутку, безглуздо витріщаючись у нікуди.

– Як хочете, – озвався він.

Алекс засунула шухляду на місце.

– Гадаю, я хочу проспати вісімнадцять годин поспіль, – зітхнула дівчина. – Виведіть мене і скажіть Мойрі, що все було гаразд.

Вона відчинила двері й наштовхнулася простісінько на детектива Авеля Тернера.

Чоловік схопив її за руку й потягнув назад до кімнати, гупнувши за собою дверима.

– Якої бісової матері ти тут, на твою думку, робиш?

– Гей! – радісно озвалася Алекс. – Ви таки приїхали.

Позаду чоловіка шулікою висів коронер.

– Ми йдемо? – перепитав він.

– Заждіть там хвилинку, – попросила дівчина. – Тернере, вам захочеться мене відпустити.

– Не розказуй, чого мені захочеться. І що з ним, у біса, не так?

– У нього вдалий вечір, – пояснила вона, відчуваючи, як гупає у грудях серце.

Авель Тернер не втрачав холоднокровності. Завжди всміхався, завжди був спокійний. Але якійсь частині Алекс такий він подобався більше.

– Ти торкалася тієї дівчини? – запитав він, впиваючись пальцями їй у шкіру. – Її тіло – доказ, а ти ним маніпулювала. Це злочин.

Алекс подумала, чи не зацідити Тернерові коліном по яйцях, але з копами такого краще не робити, тому вона розм’якла. Цілковито розм’якла. Цієї стратегії вона навчилася, ще коли була з Леном.

– Що це за чортівня? – Тернер спробував утримати дівчину, коли вона гупнулася на нього, а тоді відпустив. – Що з тобою не так?

Він повитирав долоню об другу руку, наче її слабкість була заразлива.

– Чимало всього, – зізналася Алекс. Їй вдалося відновити рівновагу, не впавши, і впевнитись, що тепер вона стоїть там, де до неї не дотягнеться детектив. – На чому сиділи Тара з Ленсом?

– Даруй?

Вона пригадала обличчя Ленса над собою. «Вибач». Чого вони наковталися тієї ночі, коли востаннє були разом?

– Чим вони торгували? Кислотою? Екстезі? Я знаю, ішлося не лише про травичку.

Очі Тернера звузились, давні незворушні манери повернулися.

– Як і все інше, пов’язане із цією справою, тебе це аж ніяк не стосується.

– Вони торгували зі студентами? З товариствами?

– У них був чималенький список.

– І хто в ньому був?

Тернер похитав головою.

– Ходімо звідси. Негайно.

Він потягнувся до руки Алекс, але вона відійшла від нього.

– Ви можете залишитись тут, – сказала коронерові. – Мене проведе милий детектив Тернер.

– Що ти з ним зробила? – пробурмотів Тернер, коли вони вийшли до коридору.

– Усіляке збочене лайно.

– Це не жарти, міс Стерн.

Поки детектив підганяв її коридором, Алекс сказала:

– Я теж це не заради розваги роблю, розумієте? Мені не подобається бути Данте. Вам не подобається бути Центуріоном, але це наша робота, а ви нам обом усе псуєте.

Схоже, Тернера ці слова трохи спантеличили. Звичайно, вони не були цілковито щирими. Сендоу наказав їй вийти з гри. «Спи спокійно».

Вони вийшли до приймальні. Доус ніде не було видно.

– Я наказав твоїй подружці зачекати в машині, – повідомив Тернер. – Їй принаймні вистачає клепки здогадатися, коли вона облажалась.

Гівняний з Доус вартовий.

Мойра Адамс усміхалась за стійкою.

– Тобі вистачило часу, люба?

Алекс кивнула.

– Вистачило. Дякую.

– Я молитимусь за твою родину. На добраніч, детективе Тернере.

– З нею ти теж робила всіляке збочене лайно? – поцікавився Тернер, коли вони вийшли на холод.

Алекс нещасно потерла руки. Їй хотілося загорнутися в пальто.

– Не довелося.

– Я пообіцяв Сендоу, що триматиму його в курсі. Але якщо вирішу, що із цим пов’язані малолітні психи, яких ви взяли під опіку, я докопаюся до суті.

Алекс йому вірила.

– Можливо, є дещо, чого ви не помічаєте.

– Нема чого помічати. Її хлопця заарештували неподалік від місця подій. Протягом останніх кількох тижнів сусіди чули жахливі сварки. Сліди крові пов’язують його зі злочином. У нього в крові знайшли сильні галюциногени...

– Які саме?

– Наразі точно не знаємо.

Алекс трималася подалі від галюциногенів, відколи збагнула, що вони лише роблять Сірих жаскішими, але безліч разів бувала поряд із людьми під час гарних чи поганих трипів, і їй ще не траплялися гриби, які дарували б відчуття, наче тебе не зарізали на смерть.

– Хочеш допомогти йому уникнути покарання? – поцікавився Тернер.

– Що?

Запитання її приголомшило.

– Ти маніпулювала з трупом. Тарине тіло – доказ. Якщо ти досить довго тертимешся десь поблизу в цій справі, кінець кінцем Ленс Ґрессанґ, можливо, не сяде. Ти цього хочеш?