Коли Алекс виповнилося п’ятнадцять, мама зібрала останні заощадження та спробувала відправити її на реабілітацію для складних підлітків, де виховували переляком.

Мош тоді вже давно поїхала, вступила до художньої школи й більше не тусувалася з Алекс, Леном чи іншими підлітками, коли приїжджала додому на канікули. Якось Алекс стикнулася з нею в крамничці з косметикою – вона досі купляла чорну фарбу для волосся. Мош поцікавилась, як справи в школі, а коли Алекс у відповідь розреготалася, спробувала перепросити. «Про що ти? – здивувалася дівчина. – Ти врятувала мене».

Мош мала такий сумний і присоромлений вигляд, що Алекс фактично вибігла з крамниці. Тієї ночі вона пішла додому – захотілося побачити маму й поспати у власному ліжку. А потім прокинулася від того, що двійко кремезних чоловіків світили їй в очі ліхтариками й витягали її з кімнати; мама спостерігала за цим, плакала й повторювала: «Вибач, маленька, я не знаю, що ще можна зробити». Виявилося, то був просто якийсь день вибачень.

Руки їй зв’язали пластмасовими хомутиками, а саму босоніж і в піжамі кинули в будку якогось фургона. Кричали їй щось про повагу, про те, що вона розбиває мамі серце, що поїде до Айдахо, де її навчать жити як слід, і попереду на неї чекає урок. Однак Лен навчив її, як розірвати хомутики, тож Алекс знадобилося всього дві спроби, щоб звільнитися, тихенько відчинити задні двері й зникнути між двома житловими будинками, перш ніж йолопи на передніх сидіннях помітили, що її немає.

Дівчина пройшла одинадцять кілометрів, до «Баскін-Роббінс», де працював Лен. Після завершення його зміни Алекс запхала розбиті ноги в контейнер з морозивом зі смаком жуйки, а потім вони чимось закинулися й кохалися на підлозі в комірчині.

Вона працювала у «Фрайдіз», потім у мексиканському ресторані, де з тарілок відвідувачів зішкрібали квасолю й щовечора подавали її ще раз, потім у місці, де грали в лазертаг, і в «Мейл боксез ітісі». Одного дня, коли Алекс стояла за стійкою прийому відправлень, до них зайшла чарівна кучерява брюнетка з матір’ю й принесла стіс листів у конвертах з манільського паперу. Алекс знадобилося чимало часу, щоб упізнати Меґан. Стоячи там у бордовому фартуху й дивлячись, як колишня подруга базікає з іншим співробітником, дівчина раптом подумала, що опинилася серед Тихих, що померла в тій вбиральні кілька років тому і відтоді люди дивляться простісінько крізь неї. Просто вона завжди була занадто обдовбана, щоби помітити це. А тоді Меґан озирнулася через плече, і її сторожкого напруженого погляду вистачило, щоб повернути Стерн до власного тіла. «Ти бачиш мене, – подумала вона. – Не хотіла б, але бачиш».

Роки минали. Іноді Алекс підводила голову, думала про те, щоб побути чистою, думала про книжку, школу чи маму. Вона фантазувала про чисту постіль і те, як хтось уночі загортатиме її в ковдру. А потім помічала байкера зі здертою з одного боку голови шкірою й місивом, у якому застрягли камінці, або літню жінку в наполовину розстібнутому халаті, яка стояла, ніким не помічена, перед вітриною з електронікою, – і Алекс негайно верталася туди, де була. Якщо не бачитиме їх, то й вони якимось чином її не бачитимуть. Так вона й існувала, аж поки не з’явилася Геллі – золота Геллі, дівчинка, котру, як вважав, а може, навіть сподівався Лен, вона зненавидить. Натомість вона її полюбила, – до тієї ночі в «Ґраунд-Зіро», коли все пішло геть не так, до того ранку, коли вона отямилась у шпиталі й побачила декана Сендоу.

Він дістав з портфеля якісь документи, її старий есей, який вона написала, коли ще завдавала собі клопоту ходити до школи. Вона не пам’ятала, як писала його, але заголовок повідомляв: «День мого життя». Нагорі стояла жирна червона двійка, а поряд було написано: «Завдання вигадувати не було».

Сендоу влаштувався на стільці обіч її ліжка й запитав: «Те, що описала в есеї, ти досі це бачиш?» Тієї ночі, коли Авреліанці влаштували ритуал, коли Сірі натовпом рушили до захисного кола, набуваючи форми, приваблені кров’ю й жагою, – усі ці спогади лавиною накрили її. Вона мало не втратила все, ще не встигнувши розпочати, але якимось чином вистояла й сподівалася, що з невеличкою допомогою – насамперед на кшталт літньої роботи, де вона навчиться готувати чашку досконалого чаю в кабінеті професорки Белбалм, – протримається ще. Їй лише потрібно поховати Тару Гатчинс.

Коли Алекс упоралася з бібліотекою Лети, сонце вже сіло і мозок, здавалося, занімів. Першої помилки вона припустилася, не обмеживши запропоновані книжки англійською мовою, і навіть після перезавантаження на полицях залишилась приголомшлива кількість складних для розуміння текстів, наукових статей і трактатів, крізь які вона просто не могла продертися. З певного погляду, це спрощувало справу. Алекс розуміла лише певну кількість ритуалів, і це обмежувало її вибір. Ще були обряди, які вимагали певного розташування планет, або рівнодення, або погожої жовтневої днини, один потребував крайньої плоті «младого, ґречного безбоязного леґеня», а другий вимагав не такого бентежного, але так само рідкісного пір’я сотні золотих скоп.

«Задоволення від чудово виконаної роботи», – це була одна з улюблених фраз мами Алекс. «Важка робота втомлює дух. Хороша робота годує дух!» Алекс не була певна, що її наміри можна назвати «чудовою» роботою, але це краще, ніж не робити геть нічого. Вона скопіювала текст, позаяк телефон у прибудові відмовлявся працювати й навіть фотографувати, потім запечатала бібліотеку й потягнулася до вітальні вниз сходами.

– Гей, Доус, – незграбно привіталася вона. – Памело.

Аспірантка сиділа на звичному місці, скрутившись на підлозі біля рояля й затиснувши в зубах маркер для виділення тексту. Ноутбук вона відсунула вбік і обклалася книжковими стосами й картками з написами, що, як видалося Алекс, могли бути назвами розділів її дисертації.

– Здоров, – спробувала вона ще раз. – Мені потрібно, щоб ти пішла зі мною на завдання.

Доус відклала «З Елевсина до Емполі» й узялася за «Мімезис і колесо колісниці».

– Я мушу працювати, – процідила вона, не виймаючи з рота маркер.

– Мені потрібно, щоб ти пішла зі мною в морг.

Тепер Доус перевела погляд на неї, насупивши чоло й кліпаючи, наче людина, яка щойно побачила сонце. Коли до неї зверталися, вона завжди мала трохи розгублений вигляд, наче ось-ось мала здійснити відкриття, котре нарешті допомогло б закінчити дисертацію, яку вона писала вже шість років.

Дівчина витягнула маркер з рота, без церемоній витерла його об світшот, що міг бути темно-синім чи сірим, залежно від освітлення. Її руде волосся було закручене в пучечок, і Алекс бачила в неї на підборідді рожевий ореол прищиків.

– Навіщо? – запитала Доус.

– Тара Гатчинс.

– Декан Сендоу хоче, щоб ти туди пішла?

– Мені потрібно більше інформації, – пояснила Алекс, – для звіту.

Такій проблемі люба Доус неодмінно мала б поспівчувати.

– Тоді ти маєш зателефонувати Центуріону.

– Тернер не збирається зі мною розмовляти.

Доус торкнулася пальцем карток. «Герменевтика єретиків: Йосиф Флавій і вплив шахрайства на Дурня». Нігті в неї були погризені аж до м’яса.

– Хіба не звинуватили її хлопця? – запитала аспірантка, смикаючи пухнастий рукав. – Як це пов’язано з нами?

– Напевно, ніяк. Але це сталося в четвер уночі, і я гадаю, що нам слід у всьому переконатися. Саме для цього ми тут, чи не так?

Власне, Алекс не сказала: «Саме так вчинив би Арлінгтон», але могла б і сказати.

Доус неспокійно посовалась.

– Але якщо детектив Тернер...

– Тернер може йти в дупу, – урвала її Стерн.

Вона втомилася. Вона проґавила вечерю. Вона змарнувала кілька годин на Тару Гатчинс і збиралася змарнувати ще кілька.

Доус кусала губу, наче намагалася уявити собі цей процес.

– Не знаю.

– У тебе є машина?

– Ні. У Дарлінґтона є. Була. Трясця її матері. – На мить хлопець приєднався до них у кімнаті, такий блискучий і обдарований. Доус підвелася, розстібнула свій наплічник і дістала зв’язку ключів. Вона завмерла в бляклому світлі, зважуючи їх у долоні. І повторила знову: – Не знаю.