Алекс ненавиділа басейн, бо там була Тиха дитина з діркою в лівому боці черепа, яка полюбляла тусуватися біля заіржавілого підвищення на місці колишнього трампліна.

Вона копирсалась у шухляді, аж поки не знайшла маленький червоний кишеньковий ножик. Дівчинка взяла його із собою в душ і поклала в мильницю. Не знала, чи стане він у пригоді проти Тихих, але від його присутності трохи ліпшало. Вона швиденько помилася, витерлася, вдягнула піжаму, а потім вийшла до вітальні, де скрутилася на канапі з загорнутим у рушник волоссям. Мама, напевно, почула, як вимкнувся душ, позаяк за кілька хвилин вийшла зі спальні.

– Привіт, мала, – сказала вона тихо. Очі в неї були червоні. – Ти голодна?

Алекс не відводила погляду від телека.

– Можемо замовити справжню піцу?

– Я можу сама приготувати тобі піцу. Хочеш мигдального сиру?

Дівчинка не відповіла. За кілька хвилин вона почула, як мама телефоном замовляє щось у піцерії «Амічіз». Вони поїли біля телека, і Міра вдавала, наче не спостерігає за донькою.

Алекс їла, аж поки шлунок не заболів, а потім ще трохи. Для мультиків уже було запізно, і програма змінилася легковажними ситкомами про чарівників-підлітків і близнюків, що жили в лофтах; у школі всі вдавали, що вже переросли такі передачі. «Хто ці люди? – розмірковувала Алекс. – Хто ці щасливі, звичні, кумедні люди. Чому вони такі неналякані?»

Її мама ледаче гризла скоринку. Кінець кінцем вона потягнулася до пульта й вимкнула звук.

– Мала, – сказала вона, – Ґелексі.

– Алекс.

– Алекс, ти можеш зі мною поговорити? Ми можемо поговорити про те, що сталося?

Дівчинка відчула, яку горлі набрякає сміх, завдаючи їй болю. Чим він вихопиться назовні – реготом чи плачем? «Ми можемо поговорити про те, що сталося?» Що їй слід сказати? «Привид намагався зґвалтувати мене? Можливо, він таки зґвалтував?» Вона не знала, чи рахувалося, наскільки глибоко всередину він дістався. Та це не мало значення, позаяк їй однаково ніхто не повірить.

Алекс стиснула ножик у кишені піжамних штанів. Серце раптом шалено загупало. Що вона може сказати? «Допоможи мені. Захисти мене». От тільки ніхто цього не зможе. Ніхто не здатен бачити того, що завдає їй болю. Можливо, вони взагалі нереальні. Це й було найгірше. А що, як вона все це вигадала? Можливо, вона просто божевільна, і що тоді? Їй хотілося закричати й ніколи не змовкати.

– Мала? – Мамині очі знову набрякли слізьми. – Хай би що сталося, ти не винна. Ти ж це знаєш, правда? Ти...

– Я не можу повернутися до школи.

– Ґелексі...

– Мамо, – сказала Алекс, повертаючись до матері й хапаючи її за зап’ястя, вимагаючи уваги, – мамо, не змушуй мене йти іуди.

Міра спробувала обійняти доньку.

– Ох, зірочко моя маленька.

І тоді Алекс заверещала. Вона взялася відбиватися від мами ногами.

– Ти грьобана невдаха, – кричала вона знову і знову, аж поки мама не розплакалась, а вона сама не замкнулася в кімнаті, відчуваючи, як її нудить від сорому.

Міра дозволила Алекс залишитися вдома до кінця тижня. Вона знайшла психолога, до якого хотіла відвести доньку на кілька сеансів, але тій не було чого сказати.

Мати благала її, намагалася підкупити смаколиками й годинами біля телека, але нарешті не витримала:

– Поговориш із психологом або повертаєшся до школи.

Тож наступного понеділка Алекс повернулася до школи.

З нею ніхто не розмовляв. Майже ніхто не дивився на неї, а знайшовши у своїй шафці в спортзалі спагеті, дівчинка зрозуміла, що Меґан усе розповіла.

Їй дали прізвисько Кривава Мері. Обідала вона відтепер сама. Ніхто ніколи не вибирав її партнеркою для лабораторних робіт або шкільних екскурсій, тож учителі нав’язували її іншим дітям. Від розпачу Алекс спробувала розповісти Меґан, що ж сталося насправді, спробувала все пояснити. Вона зрозуміла, що це рішення було дурницею, щойно почала розповідати про те, що бачила, про те, що знала, і помітила, як Меґан задкує від неї з відчуженим поглядом, накручуючи на вказівний палець кучерик блискучого каштанового волосся. Та що далі відсувалася подруга, що напруженішим ставало мовчання, то більше Алекс говорила, наче десь серед усіх цих слів ховався таємний код, ключ, який поверне їй сяйво того, що вона втратила.

Кінець кінцем Меґан лише видушила:

– Гаразд, мені вже час.

А потім зробила те, на що Алекс очікувала: переповіла все іншим.

Тож коли Сара Мак-Кінні попросила Алекс зустрітися з нею в «Трес мучачос», щоб поговорити з привидом бабці, дівчинка знала, що все це напевно підстава, один великий розіграш. Проте однаково пішла іуди, сповнена сподівань, і сиділа у фуд-корті, намагаючись не розплакатись.

Саме тоді Мош, яка стояла біля стійки з хотдогами на паличці, помітила її й пожаліла. Мош навчалася в старших класах, мала фарбоване волосся й тисячу срібних перснів на мертвотно-блідих руках. Вона чудово зналася на гидких дівчатках і запросила Алекс позависати з її друзями на паркувальному майданчику торговельного центру.

Алекс не знала, як поводитись, тож стояла, запхавши руки в кишені, аж поки хлопець Мош не запропонував їй бульбулятор, який вони передавали по колу.

– Їй дванадцять! – обурилась Мош.

– У неї стрес, я ж бачу. І вона крута, еге ж?

Алекс бачила, як у школі старші підлітки курять самокрутки з травичкою та цигарки. Вони з Меґан теж удавали, наче палять, тож вона принаймні знала, що дим не слід видувати, як цигарковий.

Дівчинка притиснула губи до бульбулятора, втягнула дим, спробувала затримати його й гучно зайшлася кашлем.

Мош та її друзі зааплодували.

– Бачиш? – озвався хлопець Мош. – Ця мала крута. І гарненька.

– Не будь покидьком, – кинула Мош. – Вона ще дитина.

– Я ж не сказав, що хочу її трахнути. До речі, як тебе звуть?

– Алекс.

Хлопець Мош простягнув їй руку; на обох зап’ястях у нього були шкіряні браслети, а передпліччя вже вкриті темним волоссям. Він анітрохи не походив на хлопців з її класу. Дівчинка потиснула йому руку, і він підморгнув.

– Приємно познайомитись, Алекс. Я Лен.

За кілька годин, заповзаючи до ліжка, водночас сонна й невгамовна, Алекс збагнула, що, відколи дим потрапив у її легені, вона не бачила жодного мерця.

Пізніше вона дізналася, що це був компенсатор. Спрацьовував алкоголь, оксі[48], будь-що, що розмивало фокус. Найдієвішим був валіум. Він робив усе м’яким і загортав її саму у вату. Спіди[49] стали великою помилкою, а надто адерол, але найгірше було після екстазі[50]. Одного разу, припустившись цієї помилки, Алекс не лише бачила Сірих, але й відчувала їх, їхній смуток, їхній голод, що звідусіль сочився до неї. Нічого схожого на той випадок з туалетом на екскурсії з нею більше не траплялося. Ніхто з Тихих не міг доторкнутися до неї, але вона не знала чому.

І вони досі були скрізь.

Найчарівніше було те, що з новими друзями, з новими обдовбаними друзями вона могла поводитися як божевільна, і їх це не займало. Їм це здавалося смішним. Вона була наймолодша дитина в їхній тусовці, їхньою мазункою, і всі сміялися, коли вона патякала про нереальні речі. Мош називала дівчат на кшталт Меґан «білявими сучками» і «милими мутантками». Вона казала, що всі вони «маленькі сумні рибки, які пісяють у річку, а потім з неї п’ють». Казала, що готова вбити за таке чорне, як в Алекс, волосся, а коли дівчинка повідомила, що світ повний привидів, які намагаються пробитися всередину, Мош лише похитала головою й відповіла: «Присягаюся, Алекс, тобі слід це записати».

Алекс залишили на другий рік. Відрахували. Вона цупила готівку з маминого гаманця, потім хатні дрібнички й нарешті дідів срібний келих для кідуша[51]. Міра плакала, кричала та запроваджувала вдома нові правила. Алекс порушувала їх усі, почувалася винною через те, що засмучувала маму, і лютилася через своє почуття провини. Усе це її втомлювало, і зрештою вона припинила повертатися додому.