Однак нова школа означала новий старт, шанс перекроїти себе на когось звичного.
– Тобі не слід соромитися бути інакшою, – сказала мама, коли Алекс набралася хоробрості, щоб попросити змінити ім’я. – Я мала причину назвати тебе Ґелексі.
Дівчинка не заперечила. Книжки, які вона читала, і телепрограми, які дивилася, здебільшого переконували, що бути інакшим нормально. Бути інакшим прекрасно! От тільки ніхто не був аж таким інакшим, як вона. До того ж, думала Алекс, роззираючись їхньою крихітною квартиркою, захаращеною ловцями снів, шовковими шаликами й картинами з феями, що танцюють під місяцем, не схоже, що їй колись доведеться стати такою, як усі.
– Можливо, я зможу прилаштуватися до нього.
– Гаразд, – погодилася Міра. – Це твій вибір, і я його поважаю.
Вона пригорнула доньку до себе і, обійнявши, насмішкувато фиркнула їй у чоло.
– Але ти однаково моя маленька зіронька.
Алекс із реготом випручалася, мало не сп’янівши від полегшення й передчуттів, а тоді взялася прикидати, як випросити в мами нові джинси.
Коли розпочалося навчання в сьомому класі, Алекс замислилась, чи не було її нове ім’я таким собі магічним словом. Воно не виправило всього. У неї досі не було правильних кедів чи правильних гумок для волосся, вона досі приносила на обід неправильну їжу. Ім’я не могло зробити її білявкою, чи вищою, чи висмикати її густі брови, за якими треба було пильнувати, не дозволяючи їм об’єднати сили й утворити суцільну лінію фронту. Білі діти досі думали, що вона мексиканка, а мексиканські діти досі думали, що вона біла. Але в класі їй велося непогано. Вона мала з ким поїсти під час обідньої перерви. Мала подружку на ім’я Меґан, яка запрошувала її до себе подивитися фільми та з’їсти мисочку фірмових зацукрованих мюслі, що виблискували штучними барвниками.
Того ранку, коли вони вирушили в подорож до Ґоліти й міс Розалес наказала їм об’єднатися в пари, а Меґан схопила Алекс за руку, дівчинка відчула таку приголомшливу вдячність, що мало не виблювала крихітні чорничні мафіни, якими їх нагодували вчителі. Вони згаяли ранок, п’ючи гарячий шоколад з пластикових горняток і притискаючись одна до одної на зеленому вініловому сидінні автобуса. Їхнім мамам подобався гурт «Флітвуд Мак», тож, коли радіо у водія автобуса заграло «Іди своїм власним шляхом», вони взялися підспівувати, хоча здебільшого просто горлали й реготали, а потім їм аж забило дух, коли Коді Морґан затулив вуха долонями й крикнув їм: «СТУЛІТЬ ПЕЛЬКИ!»
Дорога до заповідника метеликів тривала майже три години, й Алекс насолоджувалася кожнісінькою хвилиною шляху. Власне, гайок не був чимось особливим: гарненька латочка евкаліптів, помережана запилюженими стежками, та екскурсовод, який розповідав про харчування й моделі міграції в метеликів-монархів. Алекс помітила худорляву жінку, що йшла собі гаєм, а рука її єдналася з тілом лише тонкою ниточкою сухожилля; дівчинка похапцем відвела погляд і саме вчасно: перед нею з дерев знялася в небо щільна ковдра помаранчевих крилець монархів. Вони з Меґан пліч-о-пліч з’їли обід за столиком для пікніків неподалік від входу і, перш ніж повернутися до автобуса, побігли до вбиралень. Це були невисокі приземкуваті будівлі з вологою бетонною підлогою, і дівчатка, зайшовши всередину, стали видавати нудотні звуки.
– Забудь, – сказала Меґан. – Я потерплю, доки ми повернемося додому.
Проте Алекс мусила піти. Вона вибрала найчистішу металеву кабінку, ретельно постелила на сидіння туалетний папір, стягнула джинсові шорти й заклякла. Якусь довгу мить вона сама була не певна, що бачить. Кров майже висохла й була такою коричневою, що дівчинка не одразу зрозуміла, що це кров. У неї почалися місячні. Хіба вона не мала відчути судоми чи щось таке? У Меґан почалося ще влітку, тож вона чимало думала про тампони, прокладки й важливість ібупрофену.
Єдине, що зараз мало значення, – аби кров не просочила шорти. Але як їй протриматися цілу поїздку в автобусі додому?
– Меґан! – крикнула Алекс.
Проте всі, хто були в убиральні, вже вийшли. Алекс відчула, як здіймається паніка. Їй потрібно підійти до міс Розалес, перш ніж усі розсядуться й рушать у путь. Учителька знає, що робити.
Дівчинка намотала на руку смужку туалетного паперу й запхала цю саморобну прокладку до своєї зіпсованої білизни, потім підтягнула шорти й вийшла з кабінки.
Вона зойкнула. Там стояв чоловік зі строкатою мішаниною синців замість обличчя. Збагнувши, що він мертвий, дівчинка відчула полегшення. Мертвий дядько в жіночому туалеті був не такий страшний, як живий. Вона стиснула кулаки та пропхалася крізь нього. Ненавиділа проштовхуватися крізь них. Іноді в неї зринали чужі спогади, але цього разу просто війнуло холодом. Дівчинка кинулась до вмивальників і швиденько помила руки. Алекс відчувала, що він досі там, але уникала зустрічатися поглядами в дзеркалі.
Аж раптом вона відчула, як щось торкнулося її талії.
Наступної миті її обличчя гупнулось у дзеркало.
Щось притиснуло її стегна до порцелянової крайки вмивальника.
Вона відчувала, як холодні пальці смикають пояс її шортів.
Алекс скрикнула, хвицьнула ногою, влучила у тверду плоть і кістки, відчула, як послабшала хватка на її шортах. Вона спробувала відштовхнутися подалі від умивальника, подивилась у дзеркало – синя шпилька вислизнула з волосся, – і побачила чоловіка – саме те «щось», що тримало її.
«Ти не можеш цього робити, – подумала вона. – Не можеш мене торкатися». Це було неможливо. Це було заборонено. Ніхто з Тихих не міг до неї доторкнутися. І вмить вона опинилася долілиць на підлозі. Відчула, як смикнулись її стегна, як з неї стягнули трусики, щось навалилося на неї, щось проштовхувалося всередину неї. Алекс побачила метелика в калюжі під умивальником, одне крильце байдуже тріпотіло, наче махало їй. Вона кричала і кричала.
Саме в такому вигляді Меґан і міс Розалес знайшли її: на підлозі, шорти скрутилися навколо щиколоток, трусики на колінах, кров тече стегнами, а між ногами застрягла просякнута кров’ю грудочка туалетного паперу, вона схлипувала і борсалась, стегна вигиналися і здригалися. Знайшли саму.
Міс Розалес опустилися поряд з нею зі словами: «Алекс! Люба!» – і та штука, що намагалася залізти всередину, зникла. Дівчинка так і не дізналася, чому він зупинився, чому втік, але вчепилася в міс Розалес, теплу, живу, зі шкірою, від якої пахнуло лавандовим милом.
Учителька відправила Меґан на вулицю. Відтак витерла дівчинці сльози й допомогла помитися. У сумочці в неї був тампон, і вона розповіла Алекс, як ним скористатися. Дівчинка слухалася її вказівок, не припиняючи плакати й тремтіти. Їй не хотілося торкатися до себе там, унизу. Їй не хотілося думати про того, хто намагався проштовхнутися всередину. Міс Розалес сіла поруч із нею в автобусі й дала пакетик соку. Алекс слухала, як інші діти сміються та співають, але боялася обернутися. Боялася подивитися на Меґан.
Під час тривалої поїздки автобусом назад до школи та не менш тривалого очікування в медпункті єдине, чого їй хотілося, – до мами, щоб та обійняла її й забрала додому, до їхнього безпечного помешкання, де можна буде скрутитися в ковдрах на канапі й дивитися мультики. Поки мама прийшла й закінчила шепотітися з директором, шкільним психологом і міс Розалес, коридори спорожніли і школа збезлюдніла. Коли Міра повела доньку до паркувального майданчика в лункій тиші, дівчинці захотілося знову стати маленькою, аби її понесли на руках.
Повернувшись додому, Алекс якомога швидше помилася в душі. Вона почувалася занадто вразливою, занадто оголеною. А що, як він повернеться? Що, як по неї прийде щось інше? Що могло зупинити його, зупинити їх і не дати знайти її? Вона ж бачила, як вони проходили крізь стіни. То невже зможе хоч десь почуватися в безпеці?
Алекс бігцем вискочила з душу й прослизнула до кухні, щоб покопирсатися в їхній скриньці з усіляким непотребом. Вона чула, як мама бурмотіла комусь у телефонну слухавку в спальні:
– Вони думають, що її колись могли зґвалтувати, – сказала Міра. Вона плакала. – І через це вона тепер удає, наче відбувається щось подібне... Не знаю. Не знаю. У неї був той тренер з плавання. Він завжди здавався трохи ненормальним, і Алекс не подобалося ходити в басейн. Можливо, тоді щось сталося?
