Кількість кімнату Лети була обмежена, тому бібліотеку влаштували за допомогою телескопічного порталу, скориставшись магією, позиченою в «Сувою та ключа» й застосованою покійним членом Лети Річардом Албемарлем, коли він сам ще був на посаді Данте. Слід було записати в Книзі Албемарля тему, яка тебе цікавила, поставити її на полицю – і бібліотека люб’язно пропонувала вибрані книжки з колекції Дому Лети, що вже чекали на тебе, коли ти відчиняв потаємні двері. Уся колекція була розташована в підземному бункері під маєтком у Гринвічі й здебільшого стосувалася історії надприродного, Нью-Гейвена й Нової Англії. Там був першодрук Malleus Maleficarum[42] Генріха Крамера та п’ятдесят два його переклади, повна збірка творів Парацельса, таємні щоденники Алістера Кровлі й Френсіса Бекона, книга заклинань зороастрійського храму вогню в поселенні Чак-Чак[43], світлина з автографом Келвіна Гілла[44], перше видання Вільяма Ф. Баклі «Бог і людина в Єлі» і заклинання, написане на серветці з текстом Yankee Doodle[45], що відкривало таємні розділи книжки. Проте якщо ви хотіли знайти примірник «Гордості й упередження» або коротку історію холодної війни, що не зосереджувалася б винятково на недосконалості магії, використаній у словах доктрини Ейзенхауера, хай щастить.

На додачу бібліотека була дещо темпераментна. Якщо ваш запит виявлявся не достатньо точним або вона не могла знайти книжки на бажану тему, полиці трусилися й кінець кінцем починали випромінювати тепло та несамовито верещати, аж поки ви не схопите Книгу Албемарля й не пробурмочете заспокійливе заклинання над сторінками, погладжуючи її корінець. Для підтримки портальної магії слід було що шість років проводити кілька вигадливих обрядів.

– А що станеться, якщо ви, народ, проґавите якийсь рік? – запитала Алекс, коли Дарлінґтон уперше показував їй, як працює бібліотека.

– Таке вже траплялося 1928-го.

– І?..

– Усі книжки з колекції одночасно зібралися в бібліотеці, і підлога обвалилася на Окулуса Честера Венса.

– Господи Ісусе, це жахливо.

– Не знаю, – задумливо озвався Дарлінґтон. – Задихнутися під книжковим стосом – доречний спосіб покинути цей світ для наукового співробітника.

Алекс завжди наближалася до бібліотеки сторожко й не підходила до книжкової шафи, коли та трусилася. Занадто легко було уявити, як котрийсь майбутній Дарлінґтон жартома видасть витончену іронію, яка критиметься в тому, що неосвічена Ґелексі Стерн дістала смертельний удар у щелепу грубими знаннями.

Дівчина опустила торбу на круглий столику центрі кімнати, інкрустований мапою сузір’їв, які їй не вдавалося впізнати. Алекс дивувало, що книжки завжди пахли однаково. Стародавні документи в кондиціонованих приміщеннях зі стосами й скляними вітринами Байнеке. У дослідницьких кімнатах Стерлінга. У мінливій бібліотеці Дому Лети. Усі вони пахли так само, як дешеві паперові видання в залитих флуоресцентним світлом кімнатах, де вона жила в дитинстві.

Полиці здебільшого були порожні. Там стояло кілька старих книжок із нью-гейвенської історії та книжка в блискучій паперовій обкладинці з назвою «Нью-Гейвенський заколот!», яку, напевно, продавали в туристичних крамничках. Алекс знадобилася хвилинка, щоб збагнути: одна полиця була вщерть заставлена різними виданнями однієї й тієї самої тоненької книжечки – «Життя Лети: Процедури та протоколи Дев’ятого Дому», яка спершу виходила в палітурці, а потім, коли Лета трохи позбулася претензійності й стала заощаджувати бюджет, у дешевших обкладинках.

Алекс потягнулася до найновішого видання: на обкладинці стояв штамп з 1987 роком. Змісту всередині не було, тільки криво відкопійовані сторінки з поодинокими позначками на берегах і корінцем від квитка на концерт «Сквіз» у нью-гейвенському «Колізеї», запханим поміж сторінок.

«Колізей» давно припинив існування, його знесли, звільнивши місце для житлових будинків і кампусу комунального коледжу, яким так і не судилося з’явитися. Якось Алекс бачила привида-підлітка у футболці з принтом групи «Р.Е.М.», який тинявся паркувальним майданчиком на місці колишнього «Колізея», виписуючи безглузді кола, наче досі сподівався роздобути квитки.

Стаття «Вбивство» виявилася, на розчарування дівчини, короткою.

У випадку насильницької смерті, пов’язаної з діяльністю таємних товариств, декан, ректор університету, активні члени Лети, чинний Центуріон і президент трастового фонду Лети збираються на колоквіум для визначення подальших дій. (Див. «Протоколи зустрічей».)

Алекс перегорнула сторінки до «Протоколів зустрічей», але знайшла тільки схему обідньої зали Дому Лети разом з підказками, як розсістися за старшинством, нагадуванням чинному Окулусові вести протоколи й порадами щодо меню. Виявилося, що для зустрічей рекомендували легкі закуски, а алкоголь подавали лише на замовлення. Ще там був рецепт якогось «пуншу з м’ятою й льодом».

– Неабияк допомогли, друзяки, – пробурмотіла Алекс.

Про смерть говорили так, наче це було щось непристойне. До того ж дівчина не знала, як правильно читати слово «колоквіум», та це, вочевидь, була зустріч великих цабе, яку вона не збиралася скликати. Невже їй справді слід було звернутися до ректора й запросити його на холодні закуски? Сендоу порадив спати спокійно. Він нічого не згадував про колоквіум. Чому? «Тому що це рік, коли вносять пожертви. Тому що Тара Гатчино із міста. Тому що немає жодного свідчення, що товариства якось причетні до цього всього. Тож дай цій справі спокій».

Натомість Алекс повернулася в коридор, зачинила двері до бібліотеки й знову розгорнула Книгу Албемарля. Цього разу зі сторінок війнуло запахом сигар, і дівчина почула дзенькіт тарілок. То були спогади Лети про вбивство: не кров чи страждання, а зібрання людей за столом, щоб випити «пуншу з м’ятою й льодом». Дівчина завагалася, намагаючись обрати правильні слова, щоб скерувати бібліотечний пошук, а тоді написала новий запит: «Як розмовляти з мертвими». Вона поставила книжку на місце, і шафа несамовито затрусилася. Цього разу, коли Алекс увійшла до бібліотеки, полиці були напхом напхані.

Складно було позбавитись відчуття, наче Дарлінґтон якимось чином зазирає їй через плече – спраглий науковець, що стримується, аби не втручатися в незграбні спроби дослідження.

«Коли ти їх уперше побачила?» Алекс розповіла Дарлінґтонові правду. Просто не могла пригадати, коли вперше побачила мерця. Вона й подумки ніколи їх так не називала. Дівчинка із синіми губами в купальнику біля басейну голий чоловік перед сітчастим парканом шкільного подвір’я, що ледаче пестив сам себе, поки її клас знайомився з темою самогубств; двійко хлопчиків у заляпаних кров’ю светрах, що сиділи в кабінці «Ін-енд-аут», але ніколи нічого не замовляли. Вони просто були Тихими і, якщо вона не звертала на них забагато уваги, просто її не займали.

Усе змінилося в ґолітській[46] вбиральні, коли їй було дванадцять.

Тоді вона вже навчилася мовчати про те, що бачила, і їй непогано вдавалося. Перейшовши до старшої школи, дівчинка попросила маму називати її Алекс замість Ґелексі й так заповнила шкільні формуляри. У колишній школі всі знали, що вона нервова дитина, яка базікає сама із собою та здригається, побачивши щось невидиме, у якої нема тата і яка не схожа на свою матір. Один зі шкільних психологів вважав, наче у неї СПАУ[47]; інший – що їй потрібен стабільніший режим сну. Був ще завуч, який відвів її маму вбік і пробурмотів, що Алекс, можливо, трохи відстає в розвитку. «Не все можна виправити терапією чи пігулками, розумієте? Деякі діти не дотягують до середніх показників, але для них теж є місце в класі».