– Не спиш, – сказала Алекс.

Мерсі підвела погляд від примірника «До маяка»[29], сторінки якого були щедро прикрашені стікерами. Волосся вона заплела у вигадливу косу, а замість того, щоб загорнутися в неохайний афганський плед, накинула поверх джинсів шовковий халат з візерунком із синіх гіацинтів.

– Ти взагалі цієї ночі була вдома?

Алекс одразу схопилася за цей шанс.

– Ага. Ви вже хропли. Я просто встала, щоб побігати на доріжці.

– Ти була в спортзалі? І що, душові вже відкриті так рано?

– Для персоналу й усіляке таке.

Алекс не була певна, чи це правда, але знала, що спорт цікавив Мерсі найменше за все на світі. До того ж Алекс не мала бігових черевиків чи спортивного бюстгальтера, але Мерсі ніколи про це не запитувала. Люди не шукають брехні там, де для неї немає причини, а з якого дива комусь брехати про ранкову пробіжку?

– Психи.

Мерсі кинула Алекс зчеплений скобками стіс паперу; та впіймала, але не могла змусити себе погортати. Її есей про Мільтона. Мерсі запропонувала перевірити. Алекс уже бачила, що він увесь покреслений червоним.

– Як тобі? – запитала вона, човгаючи до спальні.

– Не жахливий.

– Але й не добрий, – пробурмотіла Стерн, увійшовши до їхньої крихітної печерки й скидаючи спортивний костюм.

Мерсі обліпила свою частину стіни постерами, родинними світлинами, корінцями квитків на бродвейські вистави, віршем, написаним китайськими ієрогліфами (сусідка запевняла, наче батьки змусили вивчити його, щоб читати гостям на вечірках, але вона закохалася в ці рядки), серією ескізів Александра Мак-Квіна, розсипом червоних конвертів. Алекс знала, що це почасти гра на публіку, створення особистості, якою Мерсі хотіла бути в Єлі, однак кожна із цих речей пов’язувала її з чимось.

Сама Алекс почувалася так, наче хтось прийшов заздалегідь і перерізав усі її ниточки. Найміцнішим зв’язком з будь-яким реальним минулим була її бабця, але Естреа Стерн померла, коли дівчинці було дев’ять. А Міра Стерн сумувала за матір’ю, але не цікавилася її оповідями чи піснями, тим, як вона готувала чи молилася. Вона називала себе дослідницею: гомеопатія, алопатія, лікування коштовними каменями, Крайон[30], духовне вчення, три місяці, коли вона у все додавала спіруліну, – усе це супроводжувалося незмінним палким завзяттям і перетягуванням за собою доньки від одного дивовижного засобу до іншого. Стосовно батька Алекс Міра не вдавалася в подробиці, а коли на неї тиснули, ще більше ухилялася. Він залишався знаком питання, примарною половинкою Алекс. Вона знала лише, що тато любив океан, за гороскопом був Близнюки й мав смагляву шкіру – Міра не могла сказати, був він домініканець, гватемалець чи пуерторіканець, однак знала, що він висхідний Водолій з Місяцем у Скорпіоні. Чи щось таке. Алекс ніколи не могла цього запам’ятати.

Вона привезла з дому кілька дрібничок. Повертатися до «Ґраунд-Зіро», щоб забрати якісь старі пожитки, не хотіла, а в матері вдома залишилися тільки речі маленької дівчинки: пластмасові поні, трояндочки з різнокольорових стрічок, стирачки із запахом жуйок... Кінець кінцем вона взяла шматок раухтопаза, подарований мамою, бабусині майже нерозбірливі картки з рецептами, деревце для прикрас, що належало їй з восьми років, і ретро-мапу Каліфорнії, яку повісила поряд з постером Мерсі з Коко Шанель.

– Я знаю, що вона була фашистка, – зізналася Мерсі, – але не можу викинути.

Декан Сендоу порадив Алекс купити кілька альбомів для малювання й вуглину – їх вона для прикриття слухняно поклала на майже порожній комод.

Алекс намагалася обрати найпростіші предмети: англійську літературу, обов’язкову іспанську мову, вступний курс до соціології, малювання. Сподівалася, що принаймні англійська буде проста, адже любила читати. Навіть у справді кепські часи в школі їй вдавалося за допомогою хитрощів складати цей предмет. Однак ця англійська була якоюсь абсолютно іншою мовою. За першу роботу вона отримала трійку з мінусом і приписку: «Це переказ». Точнісінько як у середній школі, от лише цього разу Алекс направду старалась.

– Я люблю тебе, але цей есей – лайно, – гукнула Мерсі зі спільної кімнати. – Можливо, буде краще, якщо ти менше часу гаятимеш на фізкультуру, а більше на заняття.

«Дідька лисого», – подумала Алекс.

Мерсі дуже здивувалася б, якби попросила її кудись пробігтися або підняти щось важке.

– Можемо переглянути його за сніданком.

Понад усе Алекс хотіла спати, але, здається, після прогулянки люди не лягають назад до ліжка, а Мерсі вже зробила їй послугу, виправивши письмову роботу з англійської, тож неодмінно доведеться погодитись на сніданок. Лета призначила їй репетитора – аспіранта-американіста на ім’я Анґус, який більшу частину їхніх щотижневих занять горбився над творами Алекс, фиркаючи від роздратування й хитаючи головою, наче кінь, якому набридають мухи.

Мерсі була не те щоб лагідна, але значно терплячіша.

Алекс натягнула джинси й футболку, потім чорний кашеміровий светр (Від нього вона впала в захват, коли вибирала одяг у «Тарґеті». І лише потім, побачивши Лорін у лавандовому пуловері й дурнувато запитавши: «Із чого він зроблений?» – зрозуміла, що різновидів кашеміру існує не менше, ніж видів шмалі, а її власний химерний светр, знятий з вішака зі знижками, був, по суті, так само неякісний, як потовчені стебельця й насіння. Але він принаймні був теплий.)

Вона знову побризкала на пальто ялівцевою олійкою про той випадок, якщо десь причаївся сморід Серпанку, схопила торбу й завагалася. Висунула шухлядку комода, понишпорила в її надрах, доки не знайшла маленьку пляшечку, що скидалася на звичайні краплі для очей. Не роздумуючи занадто довго, закинула голову й витиснула в кожне око по дві краплі басбеладони. Це був стимулятор, і дуже потужний, щось на кшталт магічного адеролу[31]. Відхідняк після нього жорстокий, проте Алекс аж ніяк не змогла б пережити цей ранок без невеличкої допомоги. Раніше всі юнаки в Леті вели щоденники, описуючи свій час у товаристві, і знали чимало хитрощів, які допомагали схалтурити.

Цей спосіб Алекс відкрила вже після Дарлінґтонового зникнення. Час повертатися разом з Мерсі на ранковий холод. Їй завжди подобалися прогулянки зі Старого кампусу до обідньої зали Коледжу ДжЕ, але квадратна плаза в сірому денному світлі мала не такий чарівний вигляд. Уночі зашмаровані кучугури снігу мерехтіли непевною білістю, а зараз були заляпані, з коричневими крайками – купи брудної білизни, наготовленої до прання. Вежа Гаркнесса стриміла над цим усім, наче розплавлена свічка, її дзвони вибивали нову годину.

Алекс знадобилося кілька тижнів, щоб збагнути, чому Єль здавався їй якимось неправильним. Йому абсолютно бракувало гламуру. Лос-Анджелесу, навіть Веллі був притаманний стиль, хоч би й за найгіршої погоди. Навіть її мама зі своїми пурпурними тінями для очей та грубою бірюзою, навіть їхнє безрадісне помешкання із шалями на лампах, навіть її друзі, що без копійчини збиралися на барбекю на задвірку, відходячи від учорашньої ночі, дівчата у вузеньких шортиках, з оголеними пупами, з довгим, аж до попереку, волоссям, хлопці з поголеними головами, наяложеними чубами або густими дредами. Усе й усі мали свій лук.

А тут усе здавалося бляклим. У всіх була така собі форма: спортсмени навіть у холоднечу носили бейсболки задом наперед і довгі широкі шорти, а ключі підвішували на шнурки й розмахували ними, наче денді; дівчата вдягалися в джинси й стьобанки; театрали фарбували гривки в кислотні, як «Кул-Ейд»[32], кольори. Твій одяг, твоя машина, музика, яка гупає з неї, покликані розповісти людям про те, ким ти є. А тут здавалося, наче хтось поспилював усі серійні номери, повитирав усі відбитки пальців. «Хто ти? – подеколи думала Алекс, дивлячись на якусь дівчину в темно-синьому пальті: бліде обличчя схоже на спадний місяць під вовняною шапкою, хвостик волосся лежить на плечі мертвою тваринкою. – Хто ти?»