Ось ліс первозданний. Шепочуть тут сосни і тсуги,

Мохом порослі, у шатах зелених і присмерковім тумані,

Стоять, наче давні друїди, що сумно віщують... [27]

Колись в одному монастирі виготовляли такий чистий арманьяк, що монахам довелося втекти до Італії, коли Людовик XIV жартома пригрозив стратити їх, аби зберегти таємний рецепт. Це остання пляшка. Не пий на голодний шлунок і не телефонуй, якщо не помер.

Щасти тобі, Вергілію!

Він завжди вважав творчість Лонгфелло нісенітницею, але записку й бренді однаково зберіг.

А зараз Деніел дивився, як Алекс пітніє посеред розкоші його колишнього помешкання, кімнати, якою зрідка користувалися, але неабияк любили: темно-сині стіни, ліжко з важким бірюзовим балдахіном, гардероб, прикрашений малюнками розквітлого кизилу. Вітраж у двох елегантних вікнах по обидва боки від каміна з розмальованими кахлями був скромніший: зоряні небеса, обрамлені синьо-багряними хмарами.

Алекс стояла посеред цього всього, обійнявши себе руками, і повільно роззиралася. Він знову подумав про ундіну. Проте, мабуть, перед ним була просто загублена в морі дівчинка.

Деніел мусив запитати:

– Коли ти їх уперше побачила?

Вона глипнула на нього, потім на вікно над собою, де на вітражному небі завжди бовванів місяць. Узяла зі столу музичну скриньку компанії «Ройґ», торкнулася пальцем кришки, але передумала та знову поставила її на стіл.

Дарлінґтон був чудовий оратор, але найщасливішим почувався, коли з ним ніхто не розмовляв, коли не доводилося проводити обряди власноруч і можна було просто дивитися на інших. В Алекс було щось зернисте, наче у старому кіно. Він бачив, що вона вагається, перш ніж зробити вибір. Чи відкривати йому свої секрети? Чи втекти?

Дівчина здвигнула плечима, і він вирішив, що на цьому все й скінчиться, але вона знову взяла музичну скриньку й сказала:

– Не знаю. Я довго була певна, що це справжні люди, а на дитину, яка розмовляє сама із собою, ніхто не звертає уваги. Пам’ятаю, як побачила товстуна в самих лише трусах і шкарпетках, він, наче іграшкового ведмедика, тримав у руці пульт від телека і стояв посеред вулиці. Пригадую, як намагалася пояснити мамі, що йому буде боляче. Коли ми їздили на пірс Санта-Моніки, я побачила жінку у воді, котра лежала, наче... – Алекс зробила такий жест, ніби помішувала щось у горщику. – Ну та, з волоссям і квітами?

– Офелія.

– Офелія. Вона пішла за мною додому, а коли я заплакала та крикнула їй іти геть, тільки спробувала прихилитися до мене.

– Вони люблять сльози. Сіль, смуток і сильні емоції.

– А страх? – поцікавилась дівчина. Вона заклякла, наче позувала для портрета.

– І страх.

Сірі зрідка бували злими, але полюбляли лякати й жахати.

– А чому їх тут не більше? Невже вони не повинні бути повсюди?

– Лише деякі Сірі можуть пройти крізь Серпанок. Більшість залишається в загробному житті.

– Я частенько бачила їх у супермаркетах навколо прилавків з гарячою їжею або рожевими коробочками з випічкою. Вони полюбляли наше шкільне кафе. Я про це не замислювалась, аж поки Джейкоб Крейґ не запитав, чи хочу я глянути на його штуку. Я сказала йому, що бачила їх цілу купу, і якимось чином це дісталося вух його мами, а вона потелефонувала до школи. Тож учитель викликав мене й запитав: «Що ти мала на увазі, коли казала, наче бачила цілу купу штук?» Брехати я не вміла. – Алекс гупнула музичною скринькою, ставлячи її на стіл. – Якщо хочеш мерщій викликати Службу захисту дітей, просто заведи розмову про примарний прутень.

Дарлінґтон і сам не знав, чого очікував. Мертвого розбійника, що романтично тинятиметься біля вікна? Банші, яка блукатиме берегами річки Лос-Анджелес, наче Йорона[28]. У її оповіді було щось пересічне й жахливе. І в ній самій. Хтось повідомив про її випадок до СЗД, Служби захисту дітей, і котрийсь із пошукових алгоритмів Лети або хтось із численних інформаторів в одному з безлічі бюро, яким вони платили, помітив ці визначні ключові слова: «Марення. Параноя. Привиди». Напевно, від тієї миті за нею спостерігали.

– А тієї ночі у сквоті на Седросі?

Вона насупилась, а потім сказала:

– А, ти маєш на увазі «Ґраунд-Зіро». Не кажи мені, що не читав справи.

– Читав. Я хочу знати, як ти вижила.

Алекс потерла великим пальцем край підвіконня.

– Я теж хочу.

Чи було цього досить? Дарлінґтон бачив фото й відео з місця злочину: п’ятеро чоловіків померли, усі покусані майже до невпізнанності, двоє з проколотими серцями, наче то вчинили вампіри. Попри різанину, бризки крові підказували, що все це було справою рук одного злочинця: червоні арки, кожен жорстокий удар летів зліва направо.

Щось у всьому цьому було не так, проте Алекс ніколи не була підозрюваною. По-перше, через те що вона правша, а по-друге – занадто маленька, аби з такою силою вправлятися зі зброєю. До того ж у неї в крові було стільки фентанилу, що їй пощастило не померти самій. Її знайшли голою, з мокрим волоссям – як новонароджене дитинча. Дарлінґтон копнув трохи глибше, не в змозі опанувати підозри, але у водостоці не знайшли ні крові, ні решток: якщо вона якимось чином і була із цим пов’язана, то не змивала із себе доказів. То чому ж нападник облишив дівчат? Якщо поліція не помилялася та йшлося про ворожнечу між дилерами, чому зберегли життя Алекс і її подрузі? Наркодилери, які забивають людей до смерті битками, не скидаються на тих, хто зглядається на жінок і дітей.

Можливо, нападник вирішив, що вони вже й так подохли від наркоти. А може, Алекс хтось попередив. Хай там як, а про те, що сталося, вона знала більше, ніж розповіла поліції. У цьому Дарлінґтон був упевнений на всі сто.

– Ми з Геллі були під кайфом, – тихо сказала вона, далі погладжуючи пальцем підвіконня. – Я отямилась у лікарні. А вона взагалі не отямилась.

Дівчина раптом здалася дуже маленькою, і Дарлінґтон знітився. Їй було двадцять – більше, ніж решті першокурсників, – але вона однаково з багатьох поглядів залишалася дитиною, котра вскочила в халепу. А на додачу тієї ночі вона втратила друзів, хлопця, усе знайоме.

– Ходімо зі мною, – запропонував він.

І сам не був певен чому. Можливо, почувався винним через свою допитливість. Можливо, тому що її не слід було карати за те, що пристала на угоду, від якої не відмовилася б жодна людина зі здоровим глуздом.

Він знову повів Алекс до напівтемряви арсеналу. Там не було вікон, а стіни були вкриті полицями й шухлядками майже на двоповерхову висоту. Деніелові знадобилося трохи часу, щоб знайти потрібну шафку. Коли він поклав руку на дверцята, будинок завмер, а потім дозволив замку відчинитися з осудливим клацанням.

Хлопець обережно дістав скриньку – важку, з лискучого чорного дерева, інкрустовану перламутром.

– Тобі, мабуть, доведеться зняти сорочку, – попередив він. – Я дам скриньку Доус, і вона зможе...

– Я не подобаюся Доус.

– Їй ніхто не подобається.

– Ось, – озвалася Алекс. Вона стягнула сорочку через голову, оголивши чорний бюстгальтер і ребра, що западали, наче борозни на обробленому полі. – Не давай нічого Доус.

Чому це він подумав, наче вона охоче віддалася б у його руки? Така безстрашна чи просто легковажна? Жодна із цих рис не віщувала нічого хорошого для майбутнього в Леті. Однак щось підказувало Деніелові, що причина криється в іншому. Здавалося, наче тепер вона перевіряє його, наче вона кинула новий виклик.

– Якщо ти й помреш, то не від надлишку пристойності, – дорікнув він.

– Навіщо ризикувати?

– Зазвичай, роздягаючись переді мною, жінка так-сяк попереджає.

Алекс здвигнула плечима, її шкірою майнула тінь.