Вона попросила водія висадити її навпроти модного міні-маркета на Ельм-стріт. Тільки-но зайшла до крамниці, дівчина помітила, що досі вбрана в Дарлінґтонову шапку. Вона стягнула її з голови, але потім насунула назад. Було холодно. Вона не мусила переживати через шапку.

Алекс накидала в кошик пластівців «Чекс мікс», «Твіззлерсів» і кислих желейних хробачків. Їй не слід було витрачати стільки грошей, але страшенно хотілося заспокійливої шкідливої їжі. Вона дійшла до холодильника з напоями й понишпорила в його надрах, шукаючи шоколадне молоко з найкращим терміном придатності, аж раптом щось торкнулося її руки – чиїсь пучки погладили кісточки її пальців.

Алекс відсмикнула руку, притиснула долоню до грудей, наче попеклася, і гупнула дверцятами холодильника; серце скажено калатало. Вона на крок позадкувала від холодильника, чекаючи, що звідти на неї щось кинеться, але нічого не сталося. Дівчина присоромлено роззирнулася.

На неї витріщався чолов’яга в маленьких круглих окулярах і темно-синьому єльському світшоті. Алекс нахилилася, щоб узяти кошик, хапаючись за можливість заплющити очі й глибоко вдихнути. Уява. Брак сну. Загальна знервованість. Дідько, може, навіть пацюк. Вона, одначе, зазирне до Халупки. Та розташована на протилежному боці вулиці. Алекс могла прослизнути в захищене місце, щоб зібратися з думками в середовищі без Сірих.

Вона схопила кошик і заклякла. Чолов’яга в маленьких окулярах підійшов до неї й став занадто близько. Його очей вона не бачила – тільки бліки на скельцях. Він усміхнувся, і в кутику його рота щось затріпотіло. Алекс збагнула, що це смикнувся чорний вусик якоїсь комахи. З-за щоки виповз жучок, наче чоловік тримав його там, як жувальний тютюн. Комаха зірвалася з губ. Алекс відскочила, стримуючи крик.

Занадто повільно. Та штука в синьому світшоті схопила її за потилицю й гупнула головою об дверцята холодильника. Скло розлетілося на друзки. Алекс відчула, як скалки уп’ялися в шкіру та щоками заструменіла тепла кров. Він шарпнув її назад і кинув на землю. «Не можеш до мене торкатися. Це заборонено». Після всіх цих років і всіх жахіть знову та сама недоумкувата дитяча реакція. Дівчина смикнулася вбік. Жінка за стійкою кричала, її чоловік вийшов із затильної кімнати з виряченими очима.

Чоловік в окулярах наближався. Не чоловік. Сірий. Та що ж його привабило й допомогло перетнути межу? І чому він не скидався на жодного із Сірих, яких їй доводилося бачити? Його шкіра не була схожа на людську. Вона була гладенька, як скло, і крізь неї виднілися вени й обриси кісток. Чувак тхнув Серпанком.

Алекс полізла в кишеню, але виявилося, що вона не поповнила запаси кладовищної грязюки. У неї майже завжди було із собою трохи про всяк випадок.

– Кріпись! – крикнула вона. – Безсмертних не існує!

Ці смертельні слова Алекс подумки повторювала щодня, відколи її навчив Дарлінґтон.

Однак створіння не виявило жодної ознаки роздратування й оком не змигнуло.

Власники крамнички кричали; чоловік тримав у руці телефон. «Так, виклич поліцію». Але кричали на неї, а не на нього. Його вони не бачили. Бачили тільки дівчину, що розгатила вітрину з напоями й розносила крамничку.

Алекс звелася на ноги. Вона мусить дістатися Халупки. Кинулася до дверей і на вулицю.

– Гей! – скрикнула дівчина в зеленому пальті, коли Стерн наштовхнулася на неї.

Власники крамнички кинулися слідом, закликаючи когось зупинити її. Алекс озирнулася. Створіння в окулярах оминуло чоловіка, а потім немов перестрибнуло юрбу. Його руки стиснулися на дівочому горлі. Затнувшись, вона перечепилася через бордюр. Зайшлася сирена. Алекс почула вереск шин. Вона не могла дихати.

Стерн побачила на розі вулиці Йонаса Рід а, який витріщався на неї. Вони разом ходили на англійську. Пригадала налякане обличчя Меґан, на якому подив змінився огидою. Почула, як задихалася міс Розалес: «Алекс! Люба!» Вона ось-ось задихнеться посеред вулиці, а цього ніхто не бачить, ніхто не може зарадити.

– Кріпись!– спробувала промовити вона, та вихопився лише хрип.

Алекс розпачливо роззирнулася, на очах набрякли сльози, обличчя налилося кров’ю. «Тепер вони не зможуть тебе торкатися», – обіцяв Дарлінґтон. Вона знала, що це неправда, але дозволила собі повірити, що може бути захищеною, позаяк це робило життя стерпним.

Її пальці дряпали шкіру того створіння, тверду й слизьку, як скло. Дівчина бачила, як під прозорою плоттю його шиї здіймається пухирями якась темно-червона хмарка. Чувак розтулив губи. Він послабив хватку на шиї дівчини, і Алекс, не стримавшись, глибоко вдихнула саме тієї миті, коли цей мерзотник видув простісінько їй в обличчя хмару червоної пилюки. Біль гострими скалками уп’явся в груди, коли пилюка опинилася в легенях. Алекс спробувала викашляти її, але створіння притиснуло колінами плечі дівчини, і вона борюкалась, намагаючись звільнитися.

Люди верещали. Дівчина почула гудіння сирени, але знала, що швидка не встигне. Вона помре простісінько тут, у дурнуватому Дарлінґтоновому капелюсі. Можливо, він чекає на неї з іншого боку Серпанку разом з Геллі. І Леном. І всіма іншими.

Але світ проступив крізь темряву – і раптом вона знову змогла поворухнутися.

Чужа вага зникла з плечей. Алекс рохнула та звелася на ноги, хапаючись за груди й намагаючись віддихатись.

Куди поділося чудовисько? Вона підвела очі.

Високо над перехрестям створіння в окулярах зчепилося з чимось. Ні, з кимось. З якимось Сірим. З Нареченим, улюбленим нью-гейвенським убивцею й самогубцею в модному костюмі та із зачіскою зірки німого кіно. Чувак в окулярах вчепився йому у вилоги, а він ледь помітно миготів на сонці, поки вони вихляли в повітрі, наштовхнулися на ліхтар, який заіскрився і знову згас, пройшли крізь стіни будинку й з’явилися знову. Здавалося, наче вся вулиця тремтить, мов від гуркоту грому, та Алекс знала, що, крім неї, цього ніхто не чує.

Крізь галас пробився виск гальм. Чорно-біла автівка зупинилася на Йорк-стріт, за нею з’явилася швидка. Алес кинула останній погляд на Нареченого: прицілившись кулаком в обличчя противника, він скорчив гримасу. Дівчина помчала на протилежний бік перехрестя.

Біль у грудях далі вибухав з ляскотом, немов феєрверк. З нею щось сталося, щось погане, і вона не знала, скільки ще залишатиметься при тямі. Знала лише, що мусить дістатися Халупки, піднятися нагору, до безпечних таємних кімнат Лети. За нею можуть іти інші Сірі, інші чудовиська. Що вони можуть скоїти? Чого вони не можуть скоїти? Їй конче треба потрапити під захист.

Алекс озирнулася через плече й побачила, що до неї біжить санітар. Вона заскочила за ріг вулиці, на хідник і до провулку. Той не відставав, але не міг захистити її. Під його наглядом вона помре. Дівчина знала це. Вона пірнула ліворуч, до дверей, і зникла з очей.

– Це я! – крикнула Алекс Халупці, молячись, аби та її впізнала.

Двері розчахнулися, і до неї посунули сходи, затягуючи дівчину всередину.

Алекс спробувала піднятися нагору, але впала навколішки. Зазвичай запах коридору був заспокійливий: зимовий аромат дерева в каміні, на повільному вогні вариться журавлина, уже готовий глінтвейн. А зараз від нього закрутило в животі. «Він неприродний», – здогадалася вона. Сморід сміття в провулку за стінами принаймні був справжній. Цих фальшивих заспокійливих запахів було забагато. Її організм більше не зносив магії. Алекс схопилася однією рукою за металеві бильця, а другою торкнулася краєчка кам’яної сходинки й підштовхнула себе вгору. Побачила на бетоні плями, чорні зірки, що розквітали на сходах, мов лишайник. Це була її кров, що крапала з губ.

Алекс охопила паніка. Вона знову лежала на підлозі тієї громадської вбиральні. Покалічений метелик-монарх тріпотів одним крильцем. «Підводься. Кров може привабити їх, – наказав Дарлінґтонів голосу неї в голові. – Сірі можуть перетнути межу, якщо достатньо розпачливо чогось забажають». А що, як захист не витримає? Що, як неможливо збудувати нічого проти чудовиськ, на кшталт того, з вулиці? Схоже було, що Наречений перемагає. А якщо він переміг? Хто сказав, що він буде ґречнішим за те створіння в окулярах? Він анітрохи не скидався на ґречного.