Мить, що вирішила його долю, насправді йому навіть не належала. Деніелеві було одинадцять, коли він пішов на пікнік, організований Лицарями Колумба, куди його наполегливо затягала їхня покоївка Бернадетт, пояснюючи, що «хлопчикам потрібне свіже повітря». Коли вони опинилися в парку Лайтгаус-Пойнт, вона заховалася в наметі зі своїми друзями й тарілкою фаршированих яєць, а йому наказала піти погратися. Дарлінґтон знайшов юрбу хлопчиків, приблизно його однолітків, а може, то вони знайшли його, і цілісінький день вони грали у квача, змагалися в ярмаркових іграх, а коли все це набридло, взялися вигадувати власні. Високий хлопчик на ім’я Мейсон, зі скуйовдженим волоссям і кролячими зубами, того дня чомусь вирішував за всіх, – коли їсти, коли плавати, коли сказати, що ігри набридли, – і Дарлінґтон залюбки йшов у нього на поводі. Стомившись від катання на старій каруселі, діти пішли до краю парку, з якого розгортався краєвид на протоку Лонг-Айленд і далеку Нью-Гейвенську гавань.

– Тут мали б бути човни, – зауважив Мейсон.

– Типу моторних. Або гідроциклів, – погодився хлопчик на ім’я Ліам. – Це було б круто.

– Ага, – додав інший малий. – Ми могли б поплисти до американських гірок.

Він тягався за ними цілий день. Був невисокий, з усіяним веснянками обличчям пісочного кольору та обпеченим за сьогодні на сонці носом.

– Яких американських гірок? – перепитав Мейсон.

Веснянкуватий хлопчик тицьнув у протилежний бік протоки.

– Отих, з вогниками. Біля причалу.

Дарлінґтон уважно подивився вдалину, але нічого не побачив, окрім надвечірнього світла й плаского рогу землі.

Мейсон теж повитріщався, а тоді сказав:

– Про що ти, в дідька, торочиш?

Навіть у сутінках, що вже насувалися, Дарлінґтон побачив, як веснянкуватий малий залився рум’янцем. А потім розреготався.

– Ні про що. Просто гоню.

– Придурок.

Вони пішли до вузької скибки пляжу, щоб побігати туди-сюди у хвилях, і про ту розмову всі забули. Аж до того дня, коли за кілька місяців Дарлінґтонів дід за сніданком розгорнув газету, і малий Деніел побачив заголовок: «Пригадаймо „Ялівцеву скелю“». А нижче була світлина велетенських дерев’яних американських гірок, що врізалися у води Лонг-Айлендської протоки. Підпис повідомляв: «„Легендарну „Грозу““,улюблений атракціон у парку Савін-Рок, зруйнував ураган 1938 року».

Дарлінґтон вирізав картинку з газети й приклеїв над своїм столом. Того дня в Лайтгаус-Пойнті обгорілий веснянкуватий хлопчик бачив зруйновані американські гірки. Він гадав, що всі їх бачать. Він не вдавав і не розігрував їх. Здивувався й засоромився, а тоді просто хутенько припнув язика. Наче щось таке вже траплялося з ним раніше. Дарлінґтон намагався пригадати його ім’я. Просив Бернадетт поїхати до Лицарів Колумба, щоб пограти в бінго, відвідати вечерю в складчину чи будь-що, де можна було б знову натрапити на того малого. Зрештою дід поклав цьому край, загарчавши: «Припини свої спроби навернути його на клятого католика».

Дарлінґтон виріс. Спогади про парк Лайтгаус-Пойнт стиралися. Але він так і не зняв фотографію «Грози» зі стіни. Іноді забував про це на кілька тижнів, або й навіть місяців, проте так і не зміг позбутися думки, що бачить лише один світ, а насправді їх може бути багато, що існують загублені місцини чи навіть загублені люди, які можуть ожити для нього, якщо він досить ретельно примружиться або знайде правильні магічні слова. Книжки з їхніми обіцянками зачарованих дверей і таємних місць лише доливали оливи до вогню.

Ці думки мали б розтанути із часом, стертися під дією невпинних поступових розчарувань від дорослішання. Однак у шістнадцять, запхавши в гаманець новісінькі тимчасові водійські права, Дарлінґтон узяв старий дідів «мерседес» і передусім поїхав до Лайтгаус-Пойнту. Хлопець стояв біля крайки води й чекав, поки йому явиться той світ. Минули роки і, познайомившись із Алекс Стерн, Деніел стримував бажання відвезти її туди, щоб подивитися, чи «Гроза», бува, не з’явиться перед нею, як пересічний Сірий, гуркотливим привидом веселощів і запаморочливого страху.

Коли стало цілковито темно і юрба дітей у масках гоблінів розвіялася, Дарлінґтон одягнув власний костюм, той самий, що й торік: чорне пальто й дешеві пластмасові ікла, з якими скидався на свіжу жертву стоматологічної хірургії. Він запаркувався в провулку позаду Халупки, де на нього чекала Алекс, тремтячи в довгому чорному пальті, якого він раніше не бачив.

– Може, поїдемо? – запропонувала вона. – Морозець.

Каліфорнійці.

– Десять градусів. А йти нам три квартали. Ти якось та й упораєшся із цією подорожжю крізь тундру. Молюся, щоб під пальтом у тебе був не відвертий костюм кішечки. Нам слід зберігати такий-сякий авторитетний вигляд.

– Я можу виконувати свою роботу і в коротеньких шортиках. Напевно, у мене навіть ліпше виходитиме. – Алекс нерішуче зобразила удар карате. – Більше свободи руху.

Принаймні черевики в неї були зручні.

У світлі ліхтаря Деніел бачив її густо підведені очі й великі золоті сережки. Залишалося сподіватися, що вона не вдягнула нічого занадто провокативного або кричущого. Йому не хотілося цілий вечір уникати осудливих зауважень членів «Рукопису» через те, що Алекс закортіло перевдягнутися сексуальною Покахонтас.

Він повів її провулком і вивів на Ельм. Дівчина здавалася настороженою, готовою. Після неприємностей у Авреліанців, після того, як вони розтрощили склянок і порцеляни на кілька тисяч доларів на кухонній підлозі «Іль-Бастоне», велося їй непогано. Можливо, Дарлінґтонові справи теж трохи пішли вгору. Вони обоє спостерігали за кількома першими перевтіленнями у «Вовчій голові», що минули без пригод, попри те що Шейн Макей стикнувся з труднощами, намагаючись прибрати звичної подоби, і їм довелося замкнути його на кухні, поки він струшував із себе півняче тіло. Хлопець розбив собі до крові ніс, намагаючись клюнути стіл, і його друзям довелося витратити кілька годин, ретельно висмикуючи з його тіла крихітне біле пір’ячко. Жарти про півня були неминучі.

Вони спостерігали за пробудженням небіжчика у «Книзі та змії», де висохлий труп за допомогою перекладача, химерно граючись із ним у моторошний зіпсований телефон, повідомив остаточну кількість нещодавно полеглих в Україні військових. Дарлінґтон не знав, кому в Держдепартаменті знадобилася така інформація, але припускав, що її неодмінно передадуть далі.

Вони стали свідками невдалого відкриття порталу під часу ритуалу «Сувою та ключа» – халтурної спроби відправити когось до Угорщини, у результаті якої вся гробниця пропахла чимось схожим на гуляш, і такої самої невиразної бурі, викликаної «Святим Ельмом» у їхній дірі на Лінвуд, після якої президент делегації та запрошені випускники мали дурнуватий і присоромлений вигляд.

– Вони всі скидаються на хлопця, який так набрався, що в нього не встає, – прошепотіла Алекс.

– Обов’язково бути такою вульгарною, Стерн?

– Скажи, що я помиляюся, Дарлінґтоне.

– Мені про це точно нічого не відомо.

Сьогодні все буде інакше. Вони не малюватимуть захисних кіл, лише повідомлять про свою присутність, пильнуватимуть за силами, що зберуться в нексусі «Рукопису», а потім напишуть звіт.

– Скільки все це триватиме? – поцікавилася Алекс, коли вулиця розгалузилася ліворуч.

– До опівночі, може, трохи довше.

– Я обіцяла Мерсі й Лорін зустрітися з ними в «Пірсонському пеклі».

– Вони до того часу так накидаються, що навіть не помітять, що ти запізнилася. А тепер зосередься: «Рукопис» здається безпечним, але це не так.

Алекс кинула на нього погляд. На її щоках були якісь блискітки.

– Схоже, ти нервуєшся.

З-поміж усіх товариств найбільше Дарлінґтона насторожував «Рукопис». Він бачив скептичний вираз на обличчі дівчини, коли вони зупинилися перед брудною стіною з білої цегли.

– Тут? – поцікавилася вона, щільніше закутуючись у пальто. Гупання басів і приглушені розмови долітали звідкись із-під вузької доріжки.