– М-м-м? – пробурмотів він їй у потилицю.

– Прокидайся й трахни мене або припини.

Деніел завмер, і дівчина відчула, що він прокинувся. Шпортаючись і плутаючись у простирадлах, вискочив з ліжка.

– Я не... Пробач. А ми?..

Алекс закотила очі.

– Ні.

– Єдріт та в дріт...

Лаявся він рідко, але по суті.

Очі в Дарлінґтона були червоні, обличчя виснажене. Могло б бути й гірше, якби він знав, що підсунутий йому за сніданком звіт анітрохи не був схожий на той, що вона насправді надіслала Сендоу.

У променях полудневого сонця гробниця «Рукопису» була ще потворнішою, коло, заховане в цегляній кладці, здавалося, з’являлося й знову зникало, поки Алекс ішла до дверей. Майк Аволово помахав їй, запрошуючи всередину. Велика кімната й подвір’я за нею мали безтурботний і безпечний вигляд – усі ознаки чогось таємного, захованого глибоко під поверхнею.

– Я радий, що ти звернулася до нас, – сказав хлопець, проте Алекс сумнівалася в щирості цих слів.

Майк спеціалізувався на міжнародних відносинах і мав рішучі привітні манери гостя денних токшоу.

Алекс роззирнулася через плече та зраділа, побачивши, що в гробниці порожньо. Тепер, коли Кейт Мастерс була в списку підозрюваних, їй не хотілося нічого ускладнювати.

– Час розрахуватися.

Майкове обличчя прибрало смиренного виразу, наче він сидів у кріслі зубного.

– Що ти хочеш?

– Спосіб, щоб скасувати дещо. Відео.

– Якщо воно стало вірусним, ми нічого не зможемо зробити.

– Я не думаю, що стало, але щомиті може вистрілити.

– Скільки людей його бачили?

– Точно не знаю. Просто зараз, можливо, з десяток.

– Це серйозний ритуал, Алекс. І я навіть не певний, що він спрацює.

Дівчина витримала його погляд.

– Ви досі тут і досі функціонуєте лише завдяки звіту, який я написала на Гелловін.

Тієї ночі вони з Дарлінґтоном стрімко вилетіли з гробниці чи принаймні докладали для цього всіх зусиль, а за ними бігли Майк із Кейт у костюмах Бетмена й Отруйного Плюща. Дарлінґтон ледве тримався на ногах, мружився від усього заяскравого і щосили тримав дівчину за руку. Хтось із випускників сердився на Дарлінґтона. Усе це мало бути жартом.

– Нічого ж не сталося, – сказала Кейт.

– Хорошеньке «нічого», – буркнула Алекс, тягнучи Дарлінґтона далі кварталом.

Проте Аволово й Мастерс не відставали, переконуючи й висуваючи пропозиції. Тож дівчина обіперла Деніела об «мерседес» і уклала угоду, пішла на поступку, пообіцявши пом’якшити звіт. Вона написала, що Дарлінґтон випадково випив зілля, і «Рукопис» дістав лише штраф, а інакше їхню діяльність призупинили б. Алекс знала, що хлопець кінець кінцем про все довідається, не дочекавшись суворіших санкцій. У найкращому разі на неї чекала переконлива лекція про різницю між мораллю та етикою. Але Дарлінґтон зник, і звіт більше нікого не цікавив. Алекс знала, що ця угода була нікудишнім кроком, але, якщо вона переживе перший рік в Єлі, то зможе контролювати Лету. Доводилося йти на поступки, прокладаючи собі подальший шлях.

Аволово схрестив руки на грудях.

– Я думав, ти зробила це, щоб уберегти Дарлінґтонову честь.

– Я зробила це тому, що світ тримається на послугах. – Алекс потерла рукою обличчя, намагаючись відігнати раптову хвилю втоми. Піднесла телефон: – Подивися на її язик. Хтось користується вашим наркотиком, щоб пудрити мізки дівчатам.

Майк узяв телефону руку й насупився, побачивши скріншот.

– Достойниця? Це неможливо. Усі наші запаси зберігаються під замком.

– Можливо, хтось поділився рецептом.

– Ми знаємо, що стоїть на кону. І всі пов’язані суворими заборонами. Ми не можемо просто тинятися й розбазікувати всім, чим тут займаємося. До того ж тут річ не у формулі. Достойниця росте лише у Великому Хінґоні. Є буквально один-єдиний постачальник, і ми платимо йому неоковирну винагороду за те, що він продає її тільки нам.

То де ж її взяли Блейк і його друзяки? Ще одна таємниця.

– Я подумаю про це, – пообіцяла Алекс. – Та просто зараз мені потрібно все виправити.

Майк уважно розглядав її.

– Це не справи Лети, еге ж? – Дівчина не відповіла. – Для засобів масової інформації є свій критичний рівень. Він відрізняється для музики, зірок, мемів. Але, якщо перетнути цей поріг, жоден ритуал не зможе нічого скасувати. Припускаю, нам доведеться провести обряд повної чаші у зворотному порядку. Ми використовуємо його, щоб створити імпульс для проектів. Саме так було минулого вересня із синглом Мічі.

Алекс пригадала, як Дарлінґтон описував, що оголені члени товариства зібралися у велетенській мідній ванні й співали, поки ємність поступово наповнювалася вином, що, булькаючи, підіймалося з якогось невидимого місця під їхніми ногами. Повна чаша. Цього вистачило, щоб дуже посередній сингл злетів на другу позицію танцювальних чартів.

– Скільки людей тобі для цього знадобиться?

– Принаймні ще троє. Я знаю, з ким поговорити. Але на приготування потрібен час. Ти мусиш зробити все можливе, аби зупинити кровотечу, інакше вже ніщо не допоможе.

– Гаразд. Клич своїх людей. Якомога швидше.

Дівчині не подобалася думка про те, що Кейт Мастерс теж візьметься до справи, але згадка про її ім’я лише викличе подальші запитання.

– Упевнена?

Алекс знала, про що запитує Майк. Це було порушення всіх протоколів Лети.

– Я впевнена.

Вона вже була біля дверей, коли хлопець озвався:

– Зажди.

Він підійшов до стіни з декоративними урнами й відкрив одну, потім витяг із шухляди маленьку пластикову ємність і відміряв крихітну порцію срібного порошку. Закрив ємність і простягнув її Алекс.

– Що це?

– Зоресила. Аструмсалінас. Сіль з проклятого озера, у якому втопилася безліч людей, що закохалася у своє відображення.

– Як Нарцис?

– Дно озера вистелене їхніми кістками. Зоресила зробить тебе надзвичайно переконливою на час від двадцяти п’яти до сорока хвилин. Тільки пообіцяй мені, що дізнаєшся, де цей покидьок узяв Достойницю.

– Мені її вдихнути? Чи посипати на голову?

– Проковтни. Смак у неї огидний, тож це може бути непросто. Коли її дія вичерпається, у тебе скажено болітиме голова, як і у всіх, з ким ти контактуватимеш.

Алекс похитала головою. Така потужна річ просто стоїть на камінній полиці, де її може взяти будь-хто. Що ж тоді сховано в решті тих урн?

– Вам не слід володіти такими речами, – сказала вона, згадуючи Дарлінґтонові дикі очі й Мерсі на колінах. – Вам не слід бути спроможними робити таке з людьми.

Майкові брови поповзли вгору.

– То ти відмовляєшся?

– Я цього не казала. – Алекс поклала конверт у кишеню. – Але якщо я колись дізнаюся, що ви скористалися чимось таким проти мене, спалю цей будинок до пня.

Будівля на Лінвуд виявилася двоповерховою спорудою з білого дерева, і її ґанок прогинався під вагою допотопної канапи. Дарлінґтон розповідав їй, що колись «Омезі» належав будинок у провулку поряд з «Вовчою головою» – приземкуватий кам’яний котедж, повний лискучого коричневого дерева й вітражів. Їх написи досі були викарбувані в камені, проте Алекс виявила, що складно уявити собі вечірки на кшталт «Відриву „Омеги“» чи «Сексу на пляжі» в кімнаті, схожій на затишну чаювальню шотландських дівиць.

– Тоді культура братств була геть інакшою, – сказав Дарлінґтон. – Вони краще вдягалися, влаштовували офіційні вечері, серйозно ставилися до слів про «джентльменів і науковців».

– «Науковець-джентльмен» – непоганий опис для тебе.

– Справжні джентльмени не вихваляються титулами, а справжні науковці мають корисніші справи, ніж перехиляти підпалені шоти з «Доктором Пеппером».

Проте, коли Алекс запитала, чому братство вигнали з кампусу, Деніел лише здвигнув плечима й підкреслив щось у книжці, яку читав.

– Часи змінилися. Університету потрібне майно, а не борги.

– Можливо, слід було залишити їх у кампусі.

– Ти дивуєш мене, Стерн. Симпатизуєш братству пивних вечірок і недоречної агресії?