– Доус... – почала була Алекс.

Проте аспірантка вже поквапилась до Халупки.

Дівчина роззирнулася, сподіваючись побачити Нареченого й розмірковуючи, чи ґлума або її володар знають, що вона вижила, і чи, бува, не чекає на неї за рогом засідка. Їй треба було повертатися до гуртожитку.

Алекс подумала про уривок з «Королівських ідилій», який процитував Наречений, про моторошну вагомість слів. Якщо вона правильно пам’ятала, уривок стосувався роману Ґерейнта й Еніди, коли чоловік збожеволів від ревнощів, хоча його дружина була вірна. Це не надто вселяло довіру. «Краще помру, ніж сумніватимусь». Чому Тара обрала цей рядок для татуювання? Чи стосувалося це Еніди, чи їй просто сподобалися слова? І навіщо комусь із «Сувою та ключа» ділитися ними з нею? Алекс не могла уявити, щоб хтось із Слюсарів подякував за надзвичайно приємний прихід, провівши екскурсію гробницею та розказавши про пов’язані з нею міфи. І якщо вона нічого не вигадувала на порожньому місці, яким чином торгівля травою з кількома старшокурсниками обернулася вбивством? Тут було замішано ще щось.

Вона пригадала. Як лежала на перехресті й бачила Тариними очима її останні хвилини, бачила над собою Ленсове обличчя. А що, як це взагалі був не Ленс? Що, як це були якісь чари?

Алекс повернула на Гай-стріт в напрямку обідньої зали Коледжу Гоппера. Страшенно хотілося опинитися в безпеці власної кімнати в гуртожитку, але відповіді могли врятувати її краще за будь-який захист. Попри те що Тернер наказав триматися подалі від Тріппа, це було єдине відоме їй ім’я, пов’язане з товариствами й Тарою.

Ще було рано, але – хто б сумнівався! – він уже сидів там за довгим столом з кількома друзяками: усі в широких шортах, бейсболках і флісових светрах, усі рожевощокі, усі з гладенькими, мов витесаними з каменя, обличчями, хай навіть Алекс і знала, що вони достоту потерпають від похмілля. Виявляється, багатство допомагає краще за ін’єкції вітамінів. Дарлінґтон був пошитий із такої самої грошовитої тканини, але не мав відповідного обличчя, того, з дещо різкими рисами.

Наближаючись, дівчина помітила, як Тріппові друзі звернули на неї увагу, оцінили й відвернулися. У Халупці вона встигла прийняти душ, вдягнула спортивний костюм Лети й розчесала волосся. Після того як вона впала на проїжджу частину, а потім мало не потонула, завдавати собі більше клопоту Алекс не збиралася.

– Гей, Тріппе, – легко кинула вона. – Маєш хвилинку?

Хлопець повернувся до неї.

– Хочеш запросити мене на випускний, Стерн?

– Ще не вирішила. Побудеш моєю слухняною маленькою сучкою й потім даси?

Тріппові друзі загикали, а один протяжно вигукнув: «Уф-ф-ф-ф лайно». Тепер усі вони дивилися на неї.

– Я хочу поговорити з тобою про ті завдання.

Тріпп зашарівся, але потім його плечі розправились, і він підвівся.

– Звичайно.

– Приведи його додому засвітла, – сказав хтось із його дружбанів.

– Чому? – перепитала Алекс. – Ти хочеш добавки?

Вони знову загикали й заплескали в долоні, наче вона втнула видовищний кидок.

– Ти вульгарна, Стерн, – кинув їй Тріпп, коли вона випливла за ним з обідньої зали. – Мені це подобається.

– Ходи сюди, – покликала дівчина.

Вона повела його нагору сходами повз вітражне скло зі сценою на плантаціях, яке пережило переорієнтування коледжу з «рабство – це позитивне благо» Келхуна на Гоппера. Кілька років тому чорний двірник розгатив один такий вітраж на друзки.

Тріппове обличчя змінилося, на кутиках рота позначилося бажання попустувати.

– У чому річ, Стерн? – запитав хлопець, коли вони увійшли до читальної зали.

Там було порожньо.

Дівчина зачинила за собою двері, і його усмішка поширшала, наче Тріпп справді вірив, що вона зараз наважиться на перший крок.

– Звідки ти знав Тару Гатчинс?

– Що?

– Звідки ти її знав? Я бачила її журнал викликів, – збрехала Алекс. – І знаю, як часто ви спілкувалися.

Тріпп насупився й відкинувся на шкіряній канапі, схрестивши руки. Поганий настрій йому не пасував. Він змінював його округлі риси з подоби милого хлопчика на розлюченого малолітку.

– То ти тепер коп?

Алекс підійшла до нього і, побачивши, як хлопець заціпенів, наказала собі не зупинятися. Увесь його світ – суцільні зволікання й рухи манівцями. Там не заведено було безпосередньо наближатися до когось. Дивитися комусь в очі. Слід було залишатися байдужим. І це всіх влаштовувало. Можна було пожартувати.

– Не змушуй мене казати, що я уособлюю закон, Тріппе. Мені складно зберігати серйозне обличчя.

Хлопцеві очі звузились.

– Це ще до чого?

– Агов, ти геть тупий?

У нього відвисла щелепа. Нижня губа волого блищала. Чи хтось колись дозволяв собі так розмовляти з Тріппом Гельмутом?

– Це до мертвої дівчини. Я хочу знати, ким вона тобі була.

– Я вже говорив з поліцією.

– А зараз ти говориш зі мною. Про мертву дівчину.

– Я не мушу...

Алекс нахилилася ближче.

– Ти знаєш, як це працює, чи не так? Моя робота – робота Дому Лети – вберігати маленьких титулованих засранців на кшталт тебе від створення проблем для адміністрації.

– Чому ти таке стерво? Я гадав, що ми друзі.

«Адже ми стільки грали разом у пивний пінг-понг і провели разом літо в Біарриці?» Невже він справді не розумів різниці між друзями й привітними людьми?

– Ми і є друзі, Тріппе. Якби я не була твоєю подругою, я б уже все розповіла деканові Сендоу, але мені не потрібні сварки, і я не хочу без потреби створювати проблеми для тебе чи для «Кісток».

Його широкі плечі смикнулися.

– Просто перепихнулися.

– Тара не схожа на дівчат, котрі тобі до смаку.

– Ти не знаєш, хто мені до смаку. – Невже він справді намагався покласти цьому край, фліртуючи з нею? Алекс витримала його погляд, і хлопець потупив очі й пробурмотів: – З нею було прикольно.

Стерн уперше здалося, що він говорить щиро.

– Не сумніваюся, – м’яко озвалася вона. – Завжди всміхнена, завжди рада тебе бачити.

Саме на цьому базувалася торгівля. Тріпп, напевно, не розумів, що він був просто клієнтом, друзякою, поки мав у кишені готівку.

– Вона була гарненька. – Невже він переймався її смертю? Може, у його очах було щось більше за похмілля, чи Алекс просто хотілося вірити в те, що йому не насрати? – Присягаюся, ми просто потрахались і викурили кілька бульбів.

– Ви колись зустрічалися в неї?

Він заперечно похитав головою.

– Вона завжди приходила до мене.

Звичайно, неможливо так просто дізнатися її адресу.

– А ти колись бачив її з кимось із інших товариств?

Він знову здвигнув плечима.

– Не знаю. Послухай, Ленс і Тара були дилерами; вони продавали найкращу шмаль з-поміж усіх, що я куштував, найсоковитішу, найзеленішу травичку, яку тобі доводилося бачити. Але я не стежив, з ким вона зависає.

– Я запитала, чи не бачив ти її з кимось.

Тріпп ще більше потупився.

– Чому ти така?

– Гей, – лагідно відгукнулася Алекс. Стиснула його плече. – Ти ж знаєш, що не вскочив у халепу, чи не так? З тобою все буде гаразд.

Вона відчула, як хлопець трохи розслабився.

– Ти така підступна.

Дівчина розривалася між бажаннями дати йому ляпаса та покласти в ліжечко з улюбленою соскою й горнятком теплого молока.

– Я просто намагаюся дістати деякі відповіді, Тріппе. Сам знаєш. Просто намагаюся виконати свою роботу.

– Я розумію тебе, я розумію тебе.

Алекс сумнівалася, але він знав, що й коли слід казати. Пересічний хлопець, Тріпп Гельмут. Тяжко працює або тяжко сказати, що працює.

Вона стиснула його плече міцніше.

– Але тобі слід збагнути ситуацію. Дівчина померла. А як щодо людей, з якими вона тусувалася? Вони тобі не друзі й не збираються набиватися або винюхувати чи ще щось із того лайна, яке ти бачив у кіно, бо це не кіно, це твоє життя, а життя у тебе гарне й ти не хочеш його зіпсувати, еге ж?

Тріпп прикипів поглядом до черевиків.

– Еге ж. Звісно.