Алекс здалося, що він ось-ось розплачеться.

– То кого ти бачив з Тарою?

Коли Тріпп замовк, дівчина відхилилася.

– Тріппе?

– Га?

Він і далі витріщався на черевики – химерні пластмасові сандалі, наче для Тріппа Гельмута літо ніколи не закінчувалося.

– Тріппе, – повторила вона, чекаючи, коли хлопець підведе голову й подивиться їй в очі. Усміхнулася. – Ось і все. Ми впоралися. Усе скінчилося.

«Ти більше ніколи не згадаєш про цю дівчину. Як ти трахнув її і забув про неї. Як ти думав, що вона може запропонувати тобі гарну ціну, якщо кінчить із тобою. Як вона відшила тебе, аби бути з кимось, хто здавався їй не таким небезпечним».

– Між нами все гаразд? – запитала вона. Це була лексика порозуміння.

– Ага.

– Я нікому про це не розповім, обіцяю.

І тоді він став переконувати Алекс, що теж нікому не розповість про цю розмову – ні друзям, ні Кістяникам.

– Дякую.

У цьому й була вся штука: змусити його повірити, що він має що втрачати, і то більше, ніж вона.

– І останнє, Тріппе, – сказала Алекс, коли він став підганяти її назад, до обідньої зали. – У тебе є велик?

Алекс покотила парком, проминула три церкви, а тоді повернула на Стейт-стріт і проїхала під автострадою. Їй залишилося прочитати близько двох сотень сторінок, якщо вона не хотіла відстати цього тижня, а на додачу на неї полювало чудовисько, однак вона мусила негайно поговорити з детективом Авелем Тернером.

За межам кампусу Нью-Гейвен втрачав свою претензійність: крамнички, де все за долар, і похмурі спортивні бари межують із супермаркетами з делікатесами й елегантними кав’ярнями; дешеві манікюрні й мобільні салони влаштувалися біля першокласних барів з локшиною та бутіками, де продають маленьке ідіотське мило. Це сповнювало Алекс неспокоєм, наче місто просто в неї на очах змінювало свою сутність.

Стейт-стріт була просто довгою ділянкою нічого – паркувальні майданчики, лінії електропередач, залізничні колії на сході, – і поліційний відділок був анітрохи не ліпший: потворна кремезна споруда з плит кольору вівсянки.

Такі мертві плями були розкидані по всьому місту, цілі райони масивних бетонних монолітів стриміли над порожніми плазами, наче образи майбутнього в уяві предків.

«Бруталізм», – сказав про них Дарлінґтон.

А Стерн відповіла: «Звучить так, наче ці будинки гоп-стопнули тебе».

«Ні, – виправив її хлопець. – Це з французької brut. У значенні „необроблений“, тому що архітектори використовували голий неприкрашений бетон. Але ти маєш рацію, відчуття справді таке».

Раніше тут були нетрі, а потім до Нью-Гейвена потекли гроші за програмою «Зразкові міста».

«Тут мали все привести до ладу, але набудували місць, де нікому не хотілося бути. А потім гроші скінчилися, і Нью-Гейвену просто залишилися ці... пробіли».

«Рани, – подумала тоді Алекс. – Він хотів сказати „рани“, тому що для нього це місто живе».

Стерн подивилася на телефон. Тернер не відповідав на її повідомлення. Їй забракло сміливості потелефонувати йому, але тепер іншого виходу не було. Коли він не відповів, дівчина поклала слухавку, але набирала знову й знову. Алекс не була поблизу поліційного відділку, відколи померла Геллі. «Тієї ночі померла не лише Геллі». Але від думок про це – іншими словами, від думок про кров, про блідий пудинг з Ленових мізків, що прилип до крайки кухонної стійки, її свідомість панічно затіпалася в черепі. Нарешті Тернер відповів.

– Чим можу тобі допомогти, Алекс?

Його голос був приємний, турботливий, наче йому понад усе у світі хотілося побазікати з нею.

«Напиши відповідь на мої кляті повідомлення».

Дівчина відкашлялась.

– Привіт, детективе Тернере. Я б хотіла поговорити з вами про Тару Гатчинс.

Тернер закректав, іншим словом це не назвеш; це був поблажливий сміх сімдесятирічного дідуся, хай йому не могло бути значно більше за тридцять. Невже він завжди був таким на роботі?

– Алекс, ти знаєш, що я не можу розмовляти про чинні розслідування.

– Я біля поліційного відділку.

Запала тиша. Коли Тернер озвався, голос його лунав інакше, частина того радісного тепла кудись зникла.

– Де?

– З протилежного боку вулиці.

Чергова тривала пауза.

– На вокзалі о п’ятій.

Решту дороги до вокзалу Юніон у сусідньому кварталі Алекс вела велосипед за собою. Повітря було приємне, вологе від передчуття снігу. Дівчина не була певна, чи спітніла від поїздки, чи через те, що не могла звикнути до розмов з копами.

Вона притулила велик до стіни біля паркувального майданчика та всілася чекати на бетонну лавицю. Повз неї промчав Сірий у білизні, глипаючи на годинник і щодуху несучись, наче боявся спізнитися на потяг. «Ти на нього не встигнеш, друже. І на жоден інший теж».

Алекс погортала сторінки в телефоні, одним оком поглядаючи на вулицю й шукаючи ім’я Бертрама Бойса Норта. Перш ніж поставити запитання бібліотеці Лети, їй потрібно було дізнатися трохи більше. На щастя, онлайн було чимало інформації. Норт і його наречена були такими собі знаменитостями. У 1854 році його з нареченою Дейзі Феннінг Вітлок знайшли мертвими в бюро каретної компанії «Норт і сини», нині давно вже закинутої. Їхні портрети видавало в першому ж посиланні «Нью-Гейвен» на сайті «Привиди Коннектикуту». Норт мав привабливий і серйозний вигляд, його волосся за життя було вкладене ретельніше, ніж після смерті. Єдиною іншою відмінністю була чиста біла сорочка, ще не позначена плямами крові. В Алекс мороз пішов поза шкурою. Попри всі свої зусилля іноді вона забувала, що дивиться на мерця, хай навіть його модне пальто й сорочка були заляпані кров’ю. Погляд на це застигле, ще чорно-біле фото був геть інакшим. «Він гниє в могилі. Він скелет, що розсипався на порох». Вона могла наказати викопати його рештки. Вони могли б постояти вдвох на краю його могили, із захватом розглядаючи його кістки. Алекс відігнала цей образ.

Дейзі Вітлок була гарненькою темноволосою дівчиною із застиглим поглядом, типова красуня тих часів. Вона злегка нахилила голову, на губах лише ледь помітний натяк на усмішку, а кучері з проділом посередині були вкладені м’якими хвилями, залишаючи шию оголеною. У неї була вузька талія, а з піни оборок визирали білі плечі, у тендітних руках дівчина стискала букет з хризантем і троянд.

Частина фабрики, де сталося вбивство, була недобудована й залишилася такою назавжди. «Норт і сини» перенесли виробництво до Бостона й вели справи до початку 1900-х. Фотографій з місця злочину не було, лише похмурі описи крові й жахіть. І зброї – пістолета, який Норт зберігав у новому кабінеті, щоб захищатися від зловмисників, – яка досі була затиснута в чоловіковій руці.

Тіла знайшла служниця Дейзі, жінка на ім’я Ґледіс О’Донаг’ю, яка з вереском вискочила на вулицю й в істериці бігла, поки її зупинили майже за кілометр звідти, на розі вулиць Чепел і Гай. Навіть після заспокійливої дози бренді вона небагато змогла повідомити представникам влади. Злочин здавався очевидним; хоч якось інтригували тільки його мотиви. Ширилися теорії, що Дейзі завагітніла від іншого чоловіка, але її родина приховувала цей факт після вбивства, аби не розбурхати ще більший скандал. Хтось із коментаторів вважав, що Норт збожеволів, отруївшись ртуттю, адже багато часу провів поблизу капелюшної фабрики в Данбері. Найпростіша теорія припускала, що Дейзі хотіла розірвати заручини, а Норт не хотів. Його родині потрібне було вливання капіталу Вітлоків, а Норт хотів Дейзі. Вона була улюбленицею світських новину місцевій пресі, і ще дівчину вважали любителькою флірту, а її поведінку – зухвалою й подекуди неприйнятною.

«Ти мені вже подобаєшся», – пробурмотіла Алекс.

Вона прогорнула мапи, на яких були зображені могили Дейзі та Норта, і намагалася збільшити стару газетну статтю, коли на вокзалі з’явився Тернер.

Він не завдав собі клопоту вдягнути верхній одяг. Вочевидь, не збирався залишатися надовго. Але цей чоловік умів одягатися. Він був убраний у простий статечний костюм антрацитового кольору, проте крій був чудовий, і Алекс помітила ретельно продумані нюанси: носову хустинку, тонку лавандову смужку на краватці. Дарлінґтон завжди мав гарний вигляд, але він, здавалося, не докладав для цього зусиль. А Тернер не боявся показати, що доклав їх.