Коли вона повернулася додому, з ніг, де «конверси» натерли мозолі, уже потекла кров. Вечірка в «Ґраунд-Зіро» була в розпалі, музика з гуркотом і скреготінням лилася на вулицю.

Алекс прослизнула всередину, але не побачила у вітальні ані Геллі, ні Аріеля.

Вона постояла в черзі до туалету, сподіваючись, що ніхто не повідомить про її присутність Ленові або він буде такий накиданий, що це його не цікавитиме; помила ноги у ванні, а потім пішла до спальні в глибині помешкання й лягла на матрац. Знову написала Геллі:

«Ти тут? Я повернулася».

«Геллі, будь ласка».

«Будь ласочка».

Алекс заснула, а прокинулася, почувши, як Геллі лягає поряд з нею. У тьмяному світлі ліхтаря з провулку вона вся здавалася жовтою. Очі в неї були велетенські й наче скляні.

– З тобою все гаразд? – запитала Алекс. – Тобі зле?

– Ні, – озвалася Геллі, але дівчина не зрозуміла, на яке запитання вона відповіла. – Ні, ні, ні, ні, ні.

Геллі обійняла подругу й притягнула ближче. Волосся в неї було вологе. Вона прийняла душ. Замість звичного солодкого кокосового запаху пахла милом «Діал».

– Ні ні ні ні ні ні, – повторювала вона, її тіло тремтіло так само, як бувало, коли дівчина намагалася стриматися від занадто гучного сміху, але руки вчепилися Алекс у спину, і пальці віп’ялися так глибоко, наче її тягнуло течією до моря.

За кілька годин Алекс прокинулася знову. Їй здавалося, що вона ніколи не спала по-справжньому вночі й ніколи не прокидалася по-справжньому вранці, а лише куняла, час від часу просинаючись. Була третя година ночі, вечірка стихла або переїхала деінде. У квартирі було тихо. Геллі лежала на своїй половині й дивилася на неї. Очі в дівчини досі були несамовиті. Уночі вона виблювала собі на футболку. Алекс зморщила носа від смороду.

– Добрий ранок, Геллі-З-Підземелля, – сказала вона.

Подруга всміхнулася, і її личко було таким милим, таким сумним...

– Ушиваймося звідси, до сраки все, – запропонувала Алекс. – Назавжди. Ми покінчили із цим місцем.

Геллі кивнула.

– Зніми цю футболку. Ти смердиш розігрітим обідом, – сказала Алекс і потягнулася до пругу тканини. Її рука пройшла простісінько крізь неї, простісінько крізь те місце, де мала бути пружна шкіра животика Геллі.

Дівчина кліпнула такими сумними-сумними очима.

Вона просто лежала поряд і дивилася на Алекс, уважно розглядаючи її, як зрозуміла Стерн, востаннє.

Геллі більше не було. Але вона не пішла в засвіти. Її тіло досі лежало горілиць на матраці, розкинувши ноги, в обтислій заляпаній блювотинням футболці, нерухоме й холодне. Шкіра була синя. Скільки часу привид лежав там, чекаючи, поки Алекс прокинеться? У кімнаті було дві Геллі. У кімнаті не було жодної Геллі.

– Геллі. Геллі. Гелен! – Алекс плакала, схилившись над тілом подруги, намагаючись намацати пульс. У ній щось зламалося. – Повертайся, – схлипувала вона, тягнучись до привида Геллі, а руки знову й знову проходили крізь нього.

З кожним «доторком» вона бачила яскраві уламки подружчиного життя. Сонячний будинок її батьків у Карпінтерії. Її вкриті мозолями ноги на дошці для серфінга. Аріель затискає їй пальцями рота.

– Ти не мусила цього робити. Ти не мусила цього робити.

Але Геллі не відповідала, тільки плакала. Сльози на її щоках здавалися сріблом. Алекс заверещала.

У двері ввірвався Лен – футболка не заправлена, волосся безладно сплутане; лаявся, що третя година ночі, а він не може відпочити у власному домі, – аж тут побачив тіло Геллі.

А тоді взявся повторювати одне й те саме:

– Лайно лайно лайно. – Точно як Геллі: «Ні ні ні». Тра-та-та-та. За мить його рука затисла Алекс рота. – Заткнися. Заткнися, в дідька. Господи, тупа сучко, замовкни.

Проте Алекс не могла замовкнути. Вона гучно схлипувала, у грудях боліло: Лен стискав її дедалі дужче. Вона не могла дихати. З носа текло, а рот міцно затиснула хлопцева рука. Він тиснув, а вона намагалася виборсатися. Ось-ось знепритомніє.

– Лайно, Ісусе. – Лен відштовхнув її й повитирав руки об штани. – Заткнися і дай мені подумати.

– От лайно. – Полюбе стояв у дверях, його живіт нависав над баскетбольними шортами, футболка задерлася. – Вона?..

– Нам доведеться прибрати її, – повідомив Лен, – винести звідси.

Якусь мить Алекс кивала, подумавши, що він хоче трохи причепурити Геллі. Не слід везти її до шпиталю з блювотинням на футболці. Її не мають побачити в такому вигляді.

– Ще досить рано. На вулиці нікого нема, – вів далі Лен. – Ми можемо покласти її в тачку й викинути... Не знаю. Біля того паскудного клубу на Гейвенгерст.

– «Незвані гості»?

– Ага, покладемо її у провулку. Вона вже здається достатньо потасканою, а в крові у неї ще багато всілякого гівна.

– Ага, – погодився Полюбе. – Ясна річ.

Алекс дивилася на них, у вухах дзвеніло. Геллі теж дивилася на них, сидячи поряд зі своїм тілом на матраці та слухаючи, як вони збираються викинути її, немов сміття.

– Я викликаю копів, – попередила їх вона. – Аріель, напевно, дав їй...

Лен ударив дівчину відкритою долонею, але сильно.

– Не будь такою грьобаною дурепою. Хочеш до каталажки? Хочеш, щоб по наші душі прийшли Ітан з Аріелем?

Він ще раз ударив її.

– Блін, чуваче, заспокойся, – утрутився Полюбе. – Не будь таким.

Але заступатися він не збирався. Він не збирався робити нічого, щоб зупинити Лена.

Привид Геллі закинув голову, подивився на стелю й поплив до стіни.

– Ну ж бо, – наказав Полюбе Ленові. – Бери її за щиколотки.

– Ви не можете так з нею вчинити, – спробувала зупинити їх Алекс. Їй варто було сказати це минулої ночі. Казати щоночі.

«Ви не можете так з нею вчинити».

Привид Геллі вже зникав за стіною.

Тіло Геллі висіло між Леном і Полюбе, наче гамак. Лен схопив Геллі руками під пахви. Її голова відкинулася вбік.

– Господи, від неї лайном тхне.

Полюбе схопив дівчину за щиколотки. На ступнях у неї гойдалися рожеві силіконові капці. Вона не зняла їх, залізши в ліжко. Напевно, не помітила, що взута. Алекс дивилася, як один капець зіслизнув з пальців і стукнувся об підлогу.

– Блін, натягни його назад.

Полюбе незграбно повозюкався з капцем, опустив дівочу ступню, а потім узявся втискати її всередину, наче якийсь лакей з «Попелюшки».

– Ой, та ну до дідька, просто візьми його із собою. Викинемо разом з нею.

Лише пішовши за ними до вітальні, Алекс помітила, що Аріель досі був там – спав у них на канапі в самих трусах.

– Я намагаюся спати, в дідька, – пробурмотів той, сонно кліпаючи на них. – Ой, лайно, вона що?..

І захихотів.

Вони зупинилися перед дверима. Лен спробував дотягтися до дверної ручки й перечепився через дурнувату гангстерську битку, яку тримав удома «для захисту». Йому не вдавалося водночас не впустити тіло Геллі й повернути ручку.

– Ну ж бо, – кинув він. – Відчини двері, Алекс. Випусти нас.

«Впусти мене».

Привид Геллі висів поміж вікном і небом. Вона поступово вицвітала до сірого кольору. Невже полетить за ними до того похмурого провулку?

– Не йди, – узялася благати її Алекс.

Проте Лен вирішив, що вона говорить з ним.

– Відчини двері, ти, безголова курво.

Алекс потягнулася до ручки. «Впусти мене». Метал у руці був холодний. Вона відчинила була двері, а відтак гупнула ними. Повернула замок і стала обличчям до Лена, Полюбе й Аріеля.

– І що тепер? – нетерпляче бовкнув Лен.

Алекс простягнула руку до Геллі. «Залишся зі мною». Вона не знала, чого просить. Не знала, що пропонує. Але Геллі її зрозуміла.

Дівчина відчула, як подруга кинулася до неї, відчула, як розчахнулося власне тіло, розірвалося, звільняючи місце для ще одного тіла, для ще однієї пари легень, для волі Геллі, для сили Геллі.

– Що тепер, Лене? – перепитала Алекс.

Вона взяла битку.

Алекс запам’ятала небагато з того, що відбувалося далі. Відчуття Геллі всередині було схоже на затриманий глибокий вдих. Якою легкою та природною здавалася битка в руці!