«І попри все зима бреде до нас, збираючись на силі...» – повторив він. Однак, відштовхуючи Сірих назад за межі порушеного входу й тягнучись за крейдою, Дарлінґтон визирнув крізь скляну стіну бібліотеки. На вулиці збиралася ціла орда: потік Сірих, видимий крізь прозорі стіни, оточив будівлю. Йому не вдасться вчасно поновити позначки.

Алекс досі була на підлозі й так несамовито тремтіла, що він бачив її дрижаки навіть звіддалік. Коли магія вирветься, вона може для початку вбити їх двох.

– Кріпись! – повторювала вона знову і знову. – Кріпись.

– Цього замало!

Сірі помчали до бібліотеки.

– Mors uincit omnia! – заверещав Дарлінґтон, повертаючись до слів, надрукованих у кожному посібнику Лети.

Імператор й Авреліанці підвели погляди від стола; тільки Зеб Ярровман досі губився серед ритуальних страждань, залишаючись глухим до хаосу, який увірвався до кола. А потім повітря розітнув голос, тоненький і хиткий, що не говорив, а співав...

– Pariome ті madre еп una noche oscura.

Алекс співала, перериваючи мелодію схлипуваннями:

– Ропіте por nombre піñа у sin fortuna.

«Моя мати народила мене темної ночі й назвала мене знедоленою дівчинкою».

Іспанська, але ламана. Якийсь діалект.

– Ya crecen las yerbas у dan amarillo triste mi corazdn vive con suspiro.

Він не знав цієї пісні, та її слова, схоже, змусили Сірих пригальмувати.

«Листя росте й вкривається золотом. Моє серце б’ється й зітхає».

– Ще! – сказав Дарлінґтон.

– Я не знаю решту пісні! – крикнула Алекс.

Сірі рушили вперед.

– Скажи щось, Стерн! Нам потрібно більше слів.

– Quien по sabe de mar по sabe de таї!

Ці слова вона не співала – вона вигукувала їх знову і знову.

«Тому, хто не знає моря, невідомі страждання».

Вервечка Сірих за стінами зупинилась, привиди озиралися через плече: їх щось переслідувало.

– Не зупиняйся! – наказав Деніел.

– Quien по sabe de mar по sabe de таї!

Це була хвиля, велетенська хвиля, що з нічого виникла над площею. Але як? Вона навіть не промовила смертельних слів. «Тому, хто не знає моря, невідомі страждання». Дарлінґтон навіть не був певен, який сенс криється в цих словах.

Хвиля зростала, і хлопцеві на думку спали нові слова – Вергілія, справжнього Вергілія. З «Буколік»:

– «Поглине все хай океанська безжальна холодна безодня! – продекламував він. Хвиля зіпнулася вище, затуляючи будинки й небо позаду себе. – Ліси, прощавайте! У хвилі бурхливі зі скелі гірської, З самого вершечка я кинусь: прийми цей дарунок останній!»[41]

Хвиля вдарила й розкидала Сірих кам’яними плитами площі. Крізь прозорі стіни Дарлінґтон бачив їх, у місячному світлі схожих на крижані брили.

Він похапцем намалював нові захисні позначки, посиливши їх жменями грязюки з кладовища.

– Що це було? – запитав хлопець.

Алекс утупилась у розкиданих Сірих за стіною, її щоки досі були мокрі від сліз.

– Я... це були слова, які полюбляла казати моя бабуся.

Ладіно. Вона розмовляла сумішшю іспанської, івриту, і ще він точно не знав чого. Мова діаспори. Мова смерті. Їй пощастило. Їм обом.

Він простягнув їй руку й запитав:

– Усе гаразд?

Коли дівчина підвелась, її долоня в його руці була холодна.

– Так, – озвалася Алекс, однак далі тремтіла. – Гаразд. Перепрошую. Я...

– Не кажи більше жодного слова, поки не повернемося до «Іль-Бастоне», і, заради Бога, ні перед ким не вибачайся, перш ніж ми виберемося звідси.

Зелінський розмашистим кроком ішов до них, за ним поспішала Імператор.

Ритуал добіг кінця, і вони мали розлючений вигляд та одночасно трохи скидалися на членів ку-клукс-клану, що вийшли на прогулянку, забувши каптури.

– Якого біса ви тут учинили? – запитала Амелія. – Мало не занапастили ритуал своїми вересками. Що тут сталося?

Дарлінґтон помчав до них, затуляючи собою стерті позначки й збираючи докупи весь дідів авторитет.

– Може це ви мені поясните?

Зелінський на мить закляк; його рукави – тепер уже знову чисті й білі – затріпотіли, коли він опустив руки.

– Що?

– Ви колись уже влаштовували цей ритуал?

– Сам знаєш, влаштовували, – утрутилась Амелія.

– Точнісінько такий самий?

– Звичайно, ні! Ритуали завжди трохи різняться, залежно від потреби. Кожна історія інакша.

Дарлінґтон знав, що став на непевний шлях, але краще переходити в атаку, ніж дозволити їм думати, наче Лета – купка якихось аматорів.

– Ну не знаю, що Зеб вигадав для нового роману, але він мало не спустив увесь натовп примар на вашу делегацію.

Зелінський витріщився на нього.

– Тут були Сірі?

– Ціла армія.

– Але вона кричала...

– Ви наразили мене й мого Данте на небезпеку, – кинув Дарлінґтон. – Я відзвітую про це деканові Сендоу. Авреліанцям не слід маніпулювати силами...

– Ні, ні, будь ласка, – озвався Зелінський, скинувши руки, наче хотів загасити вогонь. – Прошу. Це перший ритуал делегації. Як і очікували, усе було непросто. Ми проводимо кампанію за повернення нашого приміщення в ШСС.

– Їй могли нашкодити, – не здавався Дарлінґтон, який аж пломенів шляхетною гідністю. – Убити.

– Цього року приймають пожертвування, чи не так? – поцікавилась Амелія. – Ми... ми запевняємо, що наше буде щедрим.

– Ви намагаєтесь підкупити мене?

– Ні! У жодному разі! Це домовленість.

– Не хочу вас бачити. Вам пощастило, що колекція не зазнала значної шкоди.

– Дякую, – прошепотіла Алекс, коли Імператор із Зелінським кинулися геть.

Дарлінґтон обвів її розлюченими очима й нахилився, щоб узятися за прибирання кола.

– Я зробив це для Лети, а не для тебе.

Вони прибрали залишки позначок, переконалися, що Авреліанці не зоставили слідів, що Зебові перев’язали руки і його стан стабільний. Його губи, зуби і ясна досі були вкриті чорнильними плямами. Чорнило крапало в нього з вух і кутиків очей. Хлопець скидався на чудовисько, але широко всміхався, бурмочучи щось собі під носа, та вже шкрябав щось у записнику. Можливо, він робитиме це й далі, аж поки не випустить із себе всю історію.

Дарлінґтон з Алекс повернулися до «Іль-Бастоне» в напруженому мовчанні. Ніч здавалася холоднішою не лише через пізню годину, але й через залишкову дію еліксиру Гайрама. Зазвичай Деніелові було сумно, коли чари миналися, але сьогодні він був абсолютно щасливий, що Серпанок опустився на місце.

Що сталося під час обряду? Як Алекс могла бути такою неуважною? Вона порушила головні правила, запроваджені ним. Коло недоторканне. Охороняй позначки. Можливо, він занадто легковажно ставився до цього всього? Занадто старанно намагався розслабити її?

Коли вони увійшли до «Іль-Бастоне», світло над дверима блимнуло, наче будинок відчув їхній настрій. Доус була точнісінько на тому самому місці, де вони її залишили: перед каміном. Вона глипнула на них і, схоже, ще більше зіщулилась у своєму світшоті, перш ніж повернутися до набору карток із записами, залюбки уникаючи соціального конфлікту.

Дарлінґтон скинув пальто й повісив біля дверей, потім пішов коридором на кухню, не бажаючи поглянути, чи йде за ним Алекс. Він увімкнув плитку, щоб нагріти суп, зварений Доус, і дістав з холодильника тацю з бутербродами, гучно гупнувши нею по столу. Шираз із пляшки вже був перелитий у карафку, і хлопець налив собі келих, потім сів і подивився на Алекс, яка гупнулась на табуретку, не відводячи погляду від чорно-білого кахлю на підлозі.

Деніел допив келих, налив ще один і нарешті сказав:

– Ну? Що сталося?

– Не знаю, – ледь чутно пробурмотіла дівчина.

– Мені цього не досить. Ти не матимеш для нас жодної цінності в прямому сенсі цього слова, якщо не можеш упоратися з кількома Сірими.

– Вони не по тебе прийшли.

– По мене теж. Двоє воріт охороняв я, пригадуєш?