– Тут удосталь місця, – похвалив Зелінський, розстібаючи блискавку на рюкзаку. Вони з Амелією витягнули чотири загорнутих у вату предмети.

– Нам потрібно відкрити якийсь портал? – прошепотіла Алекс на вухо Доус, спостерігаючи, як Джош розгортає вату й дістає великий срібний дзвоник.

– Якщо Сендоу має рацію й Дарлінґтон просто застряг між світами, опинившись у кишеньковому, активація права власності має створити достатньо енергії, що поверне його до нас.

– А якщо ні?

– Тоді нам під наступним молодиком доведеться залучити до ритуалу «Сувій та ключ».

А що, як тієї ночі Слюсарі власноруч створили портал у підвалі? Що, як вони не хотіли, щоб Дарлінґтон повернувся?

– Алекс, – гукнув Сендоу, – допоможи мені, будь ласка, нанести деякі знаки.

Дівчина почувалася дивно, малюючи коло, наче вона якимось чином повернулася назад у часі й перетворилася на деканового Данте.

– Північні ворота залишмо відчиненими, – підказав він. – Спробуймо північ, щоб скерувати його додому. Мені потрібно, щоб ти сама наглядала за Сірими. Я прийму еліксир Гайрама, але... я вже в тому віці, коли ризик завеликий.

Тепер його голос лунав сором’язливо.

– Я впораюся, – запевнила Алекс. – Чи буде в обряді використовуватися кров?

Їй принаймні слід було підготуватися до навали Сірих.

– Ні, – заспокоїв декан. – Жодної крові. До того ж Дарлінґтон посадив навколо «Чорного В’яза» захисні рослини. Але ж ти знаєш, що жага може притягнути Сірих, а нам потрібна саме жага, щоб повернути його.

Алекс кивнула і стала на свою позицію на північній компасній точці, позначеній ліхтарем. Місце Сендоу було на півдні; Доус і Мішель стали обличчям одна до одної на заході та сході. Приміщення було освітлене самими свічками, що дозволяло розрізнити лише загальні форми, бальна зала здавалася ще просторішою. Це був великий холодний простір, збудований для того, щоб справити враження на давно померлих людей.

Амелія та Джош стояли в центрі кола зі стосом паперів – правом власності на «Чорний В’яз», – проте, якщо заклинання Сендоу спрацює, для них роботи не залишиться.

– Ми готові? – запитав декан.

Ніхто не відповів, і чоловік повів далі, щось забурмотівши спершу англійською, потім іспанською, а потім шерехатою мовою, у якій Алекс упізнала нідерландську. А далі – португальська? Відтак мандаринська. Дівчина збагнула, що декан розмовляє мовами, які знав Арлінгтон.

Вона не знала, чи це ігри уяви, чи справді почула гупання лап і важке дихання. Декан викликав гончака. Алекс подумала про гончаків Лети, навдивовижу гарних шакалів, яких Дарлінґтон нацькував на неї того, першого дня в «Іль-Бастоне». «Я тобі пробачила, – подумала вона. – Просто повертайся додому».

Раптом дівчина почула виття й дуже віддалений гавкіт.

Полум’я свічок загойдалося й засяяло яскраво-зеленим.

– Ми знайшли його! – вигукнув Сендоу тремтливим голосом, що лунав мало не налякано.

– Активую право на власність!

Амелія торкнулася свічкою документів, що лежали в центрі кола. Зайнялося зелене полум’я й охопило стіс. Жінка кинула щось у вогонь, і той вибухнув яскравими іскрами, немов феєрверк.

«Залізо», – здогадалася Алекс. Якось на заняттях з природничих наук вона бачила такий експеримент. Коли залізні ошурки спалахнули, здалося, наче над документом зависли слова із зеленого полум’я:

ЗАСВІДЧЕНО

ЩО

ЗАЗНАЧЕНИЙ ДАРУВАЛЬНИК

З ДОБРИМИ ТА ЦІННИМИ НАМІРАМИ

З ДОБРИМИ

З ДОБРИМИ

Слова самі по собі закрутилися, зайнявшись вогнем, і зникли мов дим.

Полум’я свічок здійнялося вище, а тоді засичало. Вогонь, що охопив право власності, різко згас. Вони залишилися в темряві.

І тоді ожив «Чорний В’яз». Водночас яскраво спалахнули світильники на стінах, з колонок у кутку залунала музика, а залами попливло відлуння пізніх новин, коли десь у будинку ввімкнувся телевізор.

– Хто, в біса, не вимкнув світло? – запитав літній чоловік, який стояв поза колом. Він був жахливо худорлявий, на голові залишився ріденький кущик волосся, халат розхристаний, через що було видно хирляві груди й поморщені геніталії. З рота звисала цигарка.

Він не був виразним і прозорим, якими Алекс зазвичай бачила Сірих; вигляд у нього був... ну, сірий. Так, наче, дівчина дивилася на нього крізь кілька шарів матового шифону. Серпанок.

– Спрацювало! – вигукнув Джош.

– Скористайтеся дзвониками, – крикнула Амелія. – Покличте його додому!

Алекс підняла срібний дзвіночок, що лежав біля ніг, і побачила, як решта зробила те саме. Вони закалатали дзвониками: солодкий звук линув колом, перекриваючи гуркіт музики й хаос у будинку.

Вікна розчахнулися. Алекс почула, як завищали шини й десь унизу щось гучно гупнулося. Навколо себе вона бачила танцюристів: повз неї проплив юнак з густими вусами, дуже схожий на Дарлінґтона, у костюмі, який мав такий вигляд, наче зберігався в музеї.

– Стоп! – вигукнув Сендоу. – Щось не так! Припиніть дзвонити!

Алекс схопилася за язичок дзвоника, щоб він стих, і побачила, що решта вчинила так само. Проте дзвоники не змовкли. Вона відчувала, як її дзвін вібрує в руках, наче змагаючись із нею, а передзвін дедалі гучнішає.

Дівчина постерегла, що розпашіла. У кімнаті щойно панував крижаний холод, а тепер вона пітніла. Повітря просяк сірчаний сморід. Вона почула, як крізь підлогу рветься стогін – глибокий басовитий гуркіт. Пригадала крокодилів, що перегукувалися з протилежних берегів річки в потойбіччі. Те, що звільнилося, те, що увійшло до кімнати, було великим. Значно, значно більшим. І, судячи зі звуків, воно було голодним.

Дзвіночки зайшлися вереском. Їх звук нагадував розлючену юрбу, натовп, ладний до жорстокого нападу. Алекс відчувала, як від вібрації тремтять долоні.

Бум. Будинок струснувся.

Бум. Амелія втратила рівновагу, вхопилася за Зелінського, щоб устояти на ногах, і впустила дзвіночок, який не припиняв дзвеніти.

Бум. Цей самий звук Алекс чула тієї ночі на віщуваннях, звук, з яким щось намагалося пробитися крізь коло, увірватися до їхнього світу. Тієї ночі Сірі в анатомічному театрі прорвалися крізь Серпанок і розтрощили бильця. Тоді Алекс подумала, що вони намагаються знищити захисне коло, але що, як вони намагалися захиститися всередині? Що, як вони боялися того, що наближалося. Низький гуркотливий стогін знову струсонув кімнату. Здавалося, наче розчахнулися щелепи якоїсь доісторичної потвори.

Алекс відригнула й відчула позови до блювоти, сморід сірки став таким нестерпним, що вона відчувала його, цей огидний присмак у роті.

«Вбивця, – упевнений і гучний голос заглушив дзвіночки – Дарлінґтонів голос, але глибший, схожий на гарчання. Розлючений. – Вбивця».

«От лайно». Оце так він тримає язика за зубами.

А тоді Алекс побачила його – воно постало над колом, наче не було ні стелі, ні третього поверху, ні будинку взагалі: чудовисько – як ще можна це назвати? – з рогами й міцними зубами, таке велетенське, що його неповоротке тіло зникало в нічному небі. Вепр. Баран. А ззаду тулуб укритий пластинками, наче в скорпіона. Свідомість дівчини кидалася від жаху до ще більшого жаху, не в змозі цього усвідомити.

Алекс збагнула, що кричить. Усі кричали. Здавалося, наче стіни пойняті вогнем.

Стерн відчувала його жар на щоках, волосся на руках обгоріло.

Сендоу почовгав у центр кола. Він жбурнув свій дзвоник і заревів:

– Lapidea est lingua uestral[76] – Декан розкинув руки, наче диригував оркестром, обличчя в спалаху вогню стало золотавим. Чоловік здавався молодим. Здавався незнайомцем. – Silentium domus uacuae audito! Nemo gratus accipietur![77]

Вікна в бальній залі захряснулися, скло розсипалося. Алекс упала на коліна, затуляючи руками голову.

Вона чекала, серце гупало в грудях. Лише тоді дівчина зрозуміла, що дзвоники стихли.