– Доус... – гукнула вона.

– Впусти мене, – за дверима пролунав гучний і розлючений чоловічий голос.

Ноги Алекс понесли її вниз сходами, перш ніж вона збагнула, що відбувається. Примус.

– Доус, не треба! – крикнула Стерн.

Проте Доус уже відмикала двері. Замок клацнув, і двері розчахнулися. Аспірантку відкинуло на бильця, навушники випали з її руки. Алекс почула гучний хрускіт, коли голова дівчини врізалася в дерево.

Стерн гарячкувато думала. Вона схопила навушники Доус, натягнула їх на вуха, міцно притискаючи руками до голови, і кинулася нагору сходами.

Озирнувшись, вона побачила Блейка Кілі, красунчика Блейка Кілі, плечі його вовняного пальта вкривав сніг, наче він зійшов зі сторінок каталога; хлопець переступив тіло Доус, прикипівши поглядом до Алекс.

«З Доус усе буде гаразд, – сказала вона собі. – Мусить бути гаразд. Ти не зможеш допомогти їй, якщо втратиш контроль».

Блейк скористався Зоресилою або чимось таким. Алекс відчула дію чарів у його голосі навіть крізь зачинені двері. Це була єдина причина, чому Доус відімкнула йому.

Алекс помчала до арсеналу, набираючи в телефоні Тернерів номер, і гупнула рукою по старій стереопанелі на стіні біля бібліотеки, сподіваючись, що та хоч раз зробить їй ласку. Можливо, будинок був її спільником, адже в коридорах раптом гримнула музика, гучніше й чіткіше, ніж їй доводилося чути. Коли Дарлінґтон був десь неподалік, грав Перселл або Прокоф’єв. Натомість зараз заграла мелодія, яку останньою слухала Доус; якби Алекс не була така налякана, вона розреготалася б, почувши, як повітря наповнилося мотивом Морріссі та бреньканням гітар.

Навушники заглушили слова, власне дихання гучно шуміло у вухах. Дівчина ввірвалася до арсеналу й кинулася висувати шухлядки. Доус лежала внизу й стікала кров’ю. Тернер був далеко. Алекс не хотіла думати про те, що може скоїти з нею Блейк чи що він може змусити скоїти її. Чи стане це помстою за те, що вона вчинила? Невже він збагнув, хто вона така, і якось спромігся прийти по неї аж сюди? А може, це Тара привела його до її дверей? Алекс так зосередилася на товариствах, що не помічала іншого підозрюваного просто в себе під носом: привабливого хлопчину, гнилого зсередини, який не любив чути слово «ні».

Їй потрібна була зброя, але в арсеналі не було нічого для боротьби з живим людським тілом, зміцненим суперхаризмою.

Алекс озирнулася через плече. Блейк уже був за спиною. Він щось казав, та, на щастя, музика заважала почути. Дівчина потягнулася до шухляди й схопила щось важке, що можна було швиргонути в нього. Навіть не розібрала, яку безцінну річ жбурляє. Астролябію. Блискуче прес-пап’є із застиглим усередині морем.

Блейк відбив прилад і схопив дівчину ззаду за шию. Лакрос і марнославство зробили його сильним. Хлопець зірвав з Алекс навушники. Вона заверещали на повен голос і щосили уп’ялася нігтями йому в обличчя. Блейк відсахнувся, і дівчина побігла коридором. Їй уже доводилося битися з чудовиськами. І вона перемагала. Але не сама. Їй потрібно було потрапити на вулицю, подалі від захисних чарів, де можна скористатися силою Норта чи знайти для допомоги іншого Сірого.

Здавалося, що будинок тривожно гуде та дзижчить. Усередині чужак. Усередині вбивця. Світло сичало й мерехтіло, з колонок полинули статичні шуми.

– Заспокойся, – сказала будинкові Алекс, кинувшись коридором назад до сходів. – Ти занадто старий для цього лайна.

Проте будинок далі дзижчав і гупав.

Блейк схопив її ззаду. Дівчина важко гупнулася на підлогу.

– Завмри-но, – пробурмотів Блейк їй на вухо.

Алекс відчула, як розслабилося тіло. Вона не просто припинила рухатися, вона залюбки зробила це, насправді захопившись. Зараз вона буде абсолютно нерухомою, нерухомою, як статуя.

– Доус! – заверещала дівчина.

– Змовкни! – наказав Блейк.

Алекс стиснула губи. Вона радо скористалася нагодою зробити це для нього. Він заслуговував на це. Він заслуговував на що завгодно.

Блейк перевернув дівчину на спину і стояв, нависнувши над нею. Він здавався неймовірно високим, його золотава скуйовджена голова була наче в обрамленні прикрашеної кесонами стелі.

– Ти зруйнувала моє життя, – сказав Блейк. Він підвів ногу й уперся черевиком дівчині в груди. – Ти знищила мене.

Якась частина мозку Алекс кричала: «Біжи. Відштовхни його. Роби щось». Але голос був віддалений, він губився в приємному дзижчанні смиренності. Вона так залюбки, так надзвичайно залюбки слухалася його.

Блейк натиснув черевиком, і Алекс відчула, як вигинаються ребра. Він був кремезний: дев’яносто кілограмів м’язів, і здавалося, наче всі вони лягли їй на груди. Будинок істерично калатав, наче відчував, як скриплять дівочі кістки. Алекс почула, як десь гупнув стіл, посуд посипався з полиць. «Іль-Бастоне» наділяв голосом її переляк.

– Що дало тобі таке право? – запитав Блейк. – Відповідай.

Він дав їй дозвіл.

– Мерсі та всі дівчата, що були до неї, – виплюнула Алекс, попри те що мозок благав про наступний наказ, наступну можливість догодити йому. – Вони дали мені право.

Блейк підніс черевик і щосили гупнув ним. Алекс закричала, коли всередині вибухнув біль.

Тієї самої миті вимкнулося світло. Стереосистема теж вимкнулася, музика стихла, залишивши їх у темряві й тиші, наче «Іль-Бастоне» навколо неї просто помер.

У тиші Алекс почула, як кричить Блейк. Його ліва рука стиснулася в кулак, наче він збирався вдарити її. Проте світло ліхтаря, просочившись крізь вікно, вихопило щось сріблясте в другій руці. Клинок.

– Ти можеш помовчати? – запитав він. – Скажи, що можеш помовчати.

– Я можу помовчати, – озвалася Алекс.

Блейк захихотів тим пронизливим сміхом, який вона пам’ятала з відео.

– Тара теж так казала.

– Що вона казала? – прошепотіла Алекс. – Що вона такого зробила, що ти збожеволів?

Блейк нахилився до неї. Його обличчя досі було чарівним, з правильними й майже янгольськими рисами.

– Вона вважала себе кращою за всіх моїх дівчат. Але всі вони дістають від Блейка одне й те саме.

Невже він такий тупий, що дав Достойницю Тарі? Чи зрозуміла вона, для чого він її використовував? Чи погрожувала йому? Чи щось із цього досі мало значення? Алекс ось-ось помре. Кінець кінцем вона виявилася не розумнішою за Тару й теж не змогла себе захистити.

– Алекс? – пролунав десь унизу голос декана Сендоу.

– Не піднімайтеся! – закричала вона. – Викличте копів. У нього...

– Стули грьобану пельку! – Блейк замахнувся ногою й сильно копнув дівчину в бік.

Алекс змовкла.

Однаково вже було запізно. Сендоу стояв на вершечку сходів з приголомшеним виразом. З підлоги дівчина бачила, як декан помітив, що вона лежить горілиць, над нею стоїть Блейк, у його руці – ніж.

Сендоу кинувся вперед, але занадто повільно.

– Стій! – кинув Блейк.

Декан закляк, мало не впавши.

Хлопець повернувся до Алекс, на губах розквітла усмішка.

– Він твій друг? Можливо, мені змусити його скинутися зі сходів?

Алекс мовчала. Він наказав мовчати, а вона так хотіла зробити його щасливим, однак свідомість борсалася в голові. Вони всі сьогодні помруть.

– Іди сюди, – наказав Блейк.

Сендоу завзято кинувся вперед, підстрибуючи на кожному кроці. Хлопець кивнув у бік Алекс.

– Я хочу, щоб ти зробив мені послугу.

– Я зроблю все що завгодно, аби допомогти, – запевнив Сендоу, наче запрошуючи перспективного нового студента зайти до нього в прийомні години.

Блейк простягнув ножа.

– Простроми її. Простроми їй серце.

– Залюбки. – Сендоу взяв ніж і, широко розставивши ноги, закляк над Алекс.

У відчинені двері будинку увірвався холодний вітер. Алекс відчула його на запаленому обличчі. Вона не могла розмовляти, не могла битися, не могла втекти. За спиною декана вона бачила відчинені двері й цегляну доріжку. Алекс пригадала перший день, коли Дарлінґтон привів її сюди. Пригадала його свист. Пригадала шакалів, мисливців за духами, покликаних служити представникам Лети.