Мо теж уже прокинувся. Меґі почула за вікном його голос, а потім і материн. Може, нарешті прийшов Фарид? Дівчина мерщій підвелася з солом’яного матраца, на якому спала (цікаво, як воно — спати в ліжку? Меґі вже майже не пригадувала), і підбігла до вікна. Вона вже кілька днів чекає Фарида. Він обіцяв прийти. Але на подвір’ї стояли тільки її батько-мати і Здоровань, що усміхнувся, побачивши її у вікні.

Мо допоміг Резі осідлати одного з коней, що вже чекали у стайні, коли розбійники повернулися. Коні були такі гарні, що безперечно належали колись котромусь зі шляхетних Миршавцевих приятелів, але Меґі не хотіла надто зосереджуватися на тому, як вони потрапили до рук розбійників, так само як і багато інших речей, які забезпечував їм Чорний Принц. Вона любила Чорного Принца, Батиста і Здорованя, але дехто з інших розбійників змушував її здригатися, скажімо, Хапало і Ґекон, дарма що це були ті самі люди, які врятували її та її батька-матір від Змієголова.

— Меґі, розбійники — це розбійники, — часто приказував Фарид. — Принц робить усе, що робить, задля інших людей, але дехто з його ватаги прагне тільки напхати собі кишені, не гаруючи задля цього в полі або в майстерні.

Ох, Фариде… Меґі так скучила за ним, що аж соромилася цього почуття.

Мати була бліда. Останнім часом Резі не раз ставало недобре. Мабуть, тому вона зібралася їхати до Роксани. Ніхто не тямив дати кращої поради, ніж вдова Вогнерукого, крім, можливо, Болотяника, але йому не дуже добре велося після смерті Вогнерукого, надто коли почув, що Змієголов спалив на іншому краї хащі притулок для недужих, яким він керував багато років. Ніхто не знав, що сталося з Беллою й рештою цілительок.

Коли Меґі вийшла надвір, повз неї прошаруділа миша, рогата, як і куниця Вогнерукого, а одна фея метнулася і схопила Меґі за коси, але дівчина вже навчилася проганяти тих набридливих істот. Що холодніше ставало, то рідше покидали феї свої гнізда, проте завжди шукали людського волосся.

— Ніщо їх так не гріє, — завжди приказував Батист. — Крім ведмежого хутра. Але діставати його небезпечно.

Ранок був такий холодний, що Меґі, мерзнучи, поляскувала себе по тілу. Одяг, який дали їм розбійники, й наполовину не грів так добре, як светр, який вона надягала на себе в такі дні в іншому світі, і дівчина майже з тугою подумала про теплі шкарпетки, що чекали на неї в шафах Елінор.

Коли донька підійшла до Мо, він обернувся й засміявся. Батько видавався втомленим, але щасливим. Спав він мало. Часто до пізньої ночі працював у своїй тимчасовій майстерні — тими нечисленними інструментами, якими забезпечив його Феноліо. І раз по раз ходив у ліс, сам або з Принцом. Він думав, що Меґі не знає про це, але вона вже кілька разів, коли, не мігши заснути, стояла коло вікна й чекала Фарида, бачила, як розбійники забирали його. Вони гукали Мо криком сойки. Меґі чула його майже щоночі.

— Тобі вже краще? — занепокоєно подивилась вона на матір. — Може, це від грибів, які ми зібрали кілька днів тому?

— Ні, безперечно, ні, — глянула Реза на Мо й усміхнулася. — Роксана напевне знає якусь траву від цього. Хочеш поїхати зі мною? Може, й Бріана там. Вона ж не щодня працює в Орфея.

Бріана. Чого вона має хотіти її бачити? Через те, що вони майже однолітки? Після смерті Козимо Бридка прогнала Бріану, то було запізніле покарання за те, що дівчина віддавала перевагу товариству її чоловіка, а не спілкуванню з нею. Тоді Бріана допомагала Роксані працювати в полі, а тепер служить в Орфея. Так само, як і Фарид. Орфей мав тим часом уже з півдесятка служниць, і Фарид глузував, мовляв, Сироголовий тепер не розчісує сам навіть ті кілька волосин, які ще ростуть на голові. Орфей наймав тільки гарних дівчат, а Бріана була вродлива напрочуд, така вродлива, що Меґі в її присутності почувалась як качка поряд із лебедем. Ще гіршим було те, що Бріана була донькою Вогнерукого.

— Ну то й що? Я ні разу не розмовляв із нею, — казав Фарид, коли Меґі запитувала про Бріану. — Вона ненавидить мене, не менше, ніж її мати.

І все-таки… Адже він бачить їх майже щодня, Бріану і решту. В Орфея працюють найвродливіші омбрійські дівчата. А Фарид уже майже два тижні не провідував її.

— Ну, ти їдеш зі мною? — знову запитала Реза, і Меґі відчула, що зашарілася, немов мати почула кожну її думку.

— Ні, — відповіла вона, — ні, думаю, мені краще лишитися. Здоровань їде з тобою, еге ж?

— Звісно.

Здоровань вважав за свій обов’язок охороняти її та Резу. Меґі не знала, чи то Мо попросив його про це, чи то він сам охороняв їх просто тому, щоб засвідчити Сойці свою відданість.

Здоровань допоміг Резі сісти на коня. Вона часто скаржилась, як незручно їхати верхи в сукні, і казала, що в цьому світі було б набагато краще ходити в чоловічому одязі, дарма що через нього вона стала колись Мортолиним в’язнем.

— До смерку я повернуся, — сказала вона Мо. — Може, Роксана знає що-небудь і від твого безсоння.

Потім Реза і Здоровань зникли поміж дерев, а Меґі з Мо й далі стояли на подвір’ї, як і давніше, коли вони були тільки вдвох.

— Їй справді недобре.

— Не переживай, Роксана знає, чим тут можна зарадити. — Мо глянув на пекарню, де улаштував собі майстерню. Чому він убрався в чорне? — Я теж мушу йти, але до вечора повернуся. Ґекон і Батист у стайні, а Принц пришле сюди ще й Дерев’янку, поки немає Здорованя. Ці троє пильнуватимуть тебе краще, ніж міг би я.

Що з його голосом? Він каже неправду? Батько змінився, відколи Мортола мало не вбила його. Він став замкнений і часто такий відсутній, ніби якась його частина й досі перебуває в тій норі, де він мало не загинув, або в підземеллях башти в Сутінковому замку.

— Куди ти зібрався? Я з тобою. — Меґі відчула, як зіщулився батько, коли вона взяла його знизу за руку. — Що з тобою?

— Нічого, це я так, — погладив він себе по чорному рукаву й відвів очі.

— Ти знову десь був разом із Принцом. Я бачила його вчора вночі на подвір’ї. Що відбувається?

— Нічого, Меґі. Справді нічого. — З відсутнім обличчям він погладив її по щоці, потім обернувся й пішов до пекарні.

— Нічого? — пішла за ним Меґі. Двері були такі низькі, що Мо довелося увібрати голову в плечі. — Де ти взяв оце чорне вбрання?

— Це одяг палітурника. Батист мені пошив.

Мо підійшов до свого робочого столу. На ньому лежали шкіра, кілька аркушів пергаменту, нитки, ніж і книжечка, яку він зробив минулого тижня, зшивши докупи Резині малюнки, там були зображення фей, вогненних ельфів, скляних чоловічків, Чорного Принца, Здорованя, Батиста і Роксани. Був там і Фаридів портрет. Книжка була перев’язана шнурком, неначе Мо хотів узяти її з собою в дорогу. Книжка, чорне вбрання…

Ох, Меґі занадто добре знала батька!

— Мо, ні! — Меґі схопила книжку й заховала її за спину. Він, може, вміє одурити Резу, але не її.

— Чого ти? — Мо на превелику силу зберігав безневинний вираз на обличчі. Тепер він умів прикидатися краще, ніж давніше.

— Ти зібрався їхати в Омбру, до Бальбулюса. Ти що, збожеволів? Це вкрай небезпечно!

Якусь мить Мо справді мав намір і далі брехати доньці, але потім зітхнув:

— Гаразд, я й досі не можу нічого приховати від тебе. Думав, що, може, буде легше, коли ти виростеш. Який я дурний. — Батько обняв Меґі й лагідно забрав книжку з її рук. — Так, я їду до Бальбулюса. Щоб Миршавець не продав усіх книжок, про які ти так багато розповідала мені. Феноліо проведе мене в замок як палітурника. Як, по-твоєму, скільки діжок вина отримує Миршавець за одну книжку? Мабуть, половини бібліотеки вже немає, щоб він міг свої бенкети оплатити!

— Мо! Це надто небезпечно! А що, як тебе впізнає хто-небудь?

— Хто? Ніхто в Омбрі не бачив мене.

— Який-небудь солдат може знати тебе ще з Сутінкового замку. Та й Ворон, напевне, там! Чорні одяганки навряд чи одурять його.

— Пусте! Коли Ворон бачив мене востаннє, я був напівмертвий. Крім того, йому краще не прагнути зіткнутися зі мною. — Обличчя Мо, найрідніше у світі, не вперше стало якимось чужим. Холодним, таким холодним. — Тільки не дивись на мене з такою тривогою! — проказав він і сміхом прогнав ту холоднечу. Але сміх одразу розвіявся. — Меґі, а ти знаєш, що мені мої руки стали мов чужі? — Мо простяг руки до доньки, наче вона могла помітити зміну. — Вони роблять те, про що я ніколи й не знав, що вони здатні робити, і роблять добре.