Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Вогнерукий коло нього, — пробувала вона втішити себе. — Він їде одразу за ним, наче увесь свій страх лишив у Смерті. Але ж Вогнерукий проведе його тільки до брами, а за нею вже чекає Свистун! — шепотіло їй серце, а коліна знову підгиналися, аж поки вона раптом відчула під своєю рукою руку Меґі, таку міцну, наче донька була старша за неї. Реза ткнулася обличчям у плече Меґі, тим часом жінки навколо з тугою дивилися на замкнену замкову браму.

Мо потяг за вуздечку. Вогнерукий був зовсім близько від нього, і то з таким безвиразним обличчям, яке тільки він умів зображувати. Реза й досі не могла звикнути, що в нього вже немає рубців. Він видавався набагато молодшим. Чимало поглядів звернулися до нього, — до Вогнехідця, поверненого з того світу сміливістю Сойки.

— Свистун нічого не заподіє йому! — прошепотіла, немов закляття, жінка поряд із нею. — Ні! Як він зможе затримати Сойку, коли навіть Смерть не змогла?

«Свистун, можливо, вбивчіший за смерть», — хотіла заперечити Реза, але промовчала, мовчала й поглядала знизу на Срібноносого.

— І справді! Сойка власною особою! — Його напружений голос далеко лунав серед тиші, що знову запанувала над Омброю. — Чи, може, ти й далі стверджуєш, ніби ти — хтось інший, як і тоді, в Сутінковому замку? Ти тепер спрвжнісінький голодранець. Брудний волоцюга. Я, власне, думав, що ти пошлеш якогось заступника, сподіваючись, що ми не скоро зазирнемо йому під маску.

— Та ні. Я, Свистуне, не вважав тебе за такого дурня. — Голос Мо був сповнений зневаги, коли він дивився на Срібноносого. — Може, тебе надалі слід називати на честь твого нового вчинку? Дітовбивця. Тобі подобається?

Реза ще ніколи не чула так багато ненависті в його голосі. Голосі, що вмів повертати мертвих. Як вони всі слухали його! Попри всю ненависть і гнів, які відлунювали в його голосі, порівняно зі Свистуновим голосом він все одно видавався лагідним і теплим.

— Називай мене, як хочеш, палітурнику! — Свистун уперся руками в рукавичках у зубці муру. — В убивствах, як кажуть, і ти дещо тямиш. Але навіщо ти привів сюди пожирача вогню? Не пригадую, щоб я запрошував його! Де його рубці? Лишив на тому світі?

Зубці, за які тримався Свистун, пойнялися вогнем, і полум’я шепотіло слова, що їх розумів тільки Вогнерукий. Срібноносий відсахнувся й позадкував, збиваючи іскри, що вчепились у його шати, а Віолантин син шукав захисту за його спиною й зачудовано поглядав на сичання вогню.

— Свистуне, частину я лишив на тому світі, а частину приніс. — Вогнерукий говорив негучно, але полум’я згасло, немов заповзло назад у камінь і знову чекало там на вогненні слова. — Я тут, щоб застерегти тебе від поганого поводження з гостем. Вогонь — йому не менший друг, ніж мені, а тобі не треба пояснювати, який це могутній друг.

Свистун із білим від гніву обличчям стирав сажу з рукавичок, але, перше ніж він устиг відповісти, над зубцями нахилився Миршавець.

— Гостем? — крикнув він. — По-твоєму, це належне слово для розбійника, на якого вже чекає кат у Сутінковому замку? — Миршавців голос нагадав Резі Роксаниного гусака.

Віоланта відсунула його вбік, наче він був її слугою. Яка вона маленька!

— Наміснику, Сойка буде моїм в’язнем! Ми так домовились. І перебуватиме під моїм захистом, аж поки приїде мій батько. — Віолантин голос звучав гостро й виразно, напрочуд сильно для такого тендітного тіла, і на мить Реза справді відчула надію. «Мабуть, вона може захистити його», — подумала вона й побачила ту саму надію на обличчі Меґі.

Мо і Свистун і досі дивились один на одного. Ненависть, здається напинала нитки між ними, і Реза мимоволі подумала про ніж, що його Батист так ретельно зашив в одяг Мо. Вона не знала, чи той ніж додає їй ще більшого страху, чи заспокоює.

— Гаразд. Назвімо його нашим гостем! — гукнув униз Свистун. — А це означає, що слід засвідчити йому нашу особливу гостинність! Зрештою, ми довго чекали на нього.

Він підняв руку, ще в сажі від Вогнерукового вогню, і вартові коло брами спрямували на Мо свої піки. Дехто з жінок зойкнув. Резі здалося, ніби вона почула навіть голос Меґі, а сама вона заніміла від страху. Сторожа на баштах напнула арбалети.

Віоланта відіпхнула сина з дороги і ступила до Свистуна. Вогнерукий пустив полум’я, що лизало йому пальці, мов пійманий звір, а Мо витяг меча, і Свистун знав надто добре, кому він колись належав.

— Що це? Свистуне, випусти дітей! — крикнув він, і цього разу його голос був такий холодний, що Реза насилу впізнала його. — Випусти їх, бо інакше тобі доведеться доповідати панові, що м’ясо й далі гнитиме йому на кістках, бо ти можеш привести йому Сойку тільки мертвим.

Якась жінка заридала. Інша затулила їй рот рукою. Одразу за ними Реза побачила Мінерву, господиню Феноліо. Звичайно, її дітей забрали теж. Але Реза не хотіла думати про дітей Мінерви та дітей інших жінок. Вона бачила тільки піки, спрямовані на беззахисні груди Мо, і націлені на нього зверху арбалети.

— Свистуне! Застерігаю тебе! — Віолантин голос знову дав Резі змогу дихати. — Відпусти дітей.

Миршавець пожадливо глянув на арбалетників, і якусь мить Реза боялася, що він віддасть наказ стріляти, і то тільки на те, щоб покласти Змієголову під ноги Сойку як свій мисливський трофей. Натомість Свистун нахилився вперед і подав знак вартовим.

— Відчиніть браму! — гукнув він навмисне знудженим голосом. — Нехай діти вийдуть, а Сойка зайде!

Реза знову ткнулась обличчям у доньчине плече. Меґі й далі зберігала самовладання, як і батько, але й досі так упивалася в нього очима, наче боялася, що втратить його тієї самої миті, коли відведе очі.

Брама здригнулася. Щось хруснуло, подалося, вартові повільно розчинили браму настіж. Показалися діти. Ціле юрмище. Вони випорснули, наче вже кілька днів чекали за важкою брамою. Малі зашпортувалися й падали, кваплячись покинути мури, але старші знову піднімали їх на ноги. На всіх обличчях проступав страх, страх, набагато більший за них самих. Найменші, тільки-но побачивши своїх матерів, пускалися бігти, кидалися в простерті руки, що чекали їх, і пропихалися між жінок, мов у безпечний притулок. Натомість старші повертались на свободу повільно, майже вагаючись. Повнячись недовіри, вони поглядали на вартових, повз яких були змушені йти, і зупинялися, впізнавши обох чоловіків, що сиділи на конях перед брамою.

— Сойка! — То був тільки шепіт, проте виходив із багатьох вуст, дедалі гучніший, аж поки це ім'я, здавалося, зависло в повітрі. — Сойка! Сойка! — Діти натикались одне на одного, показували пальцями на Мо й побожно поглядали на іскри, що оточили Вогнерукого, мов рій крихітних фей. — Вогнеходець!

Щодалі більше дітей зупинялися перед кіньми, обступали обох чоловіків, торкалися їх, наче хотіли пересвідчитися, чи справді вони з плоті та крові — чоловіки, яких вони знали тільки з пісень, що їх потай наспівували матері над їхніми ліжками.

Мо схилився з коня. Кивнув дітям відійти вбік і щось тихенько сказав їм. Потім востаннє озирнувся на Вогнерукого й спрямував коня у відчинену браму.

Але діти не пустили його. Троє дітей загородили йому шлях, два хлопчики й дівчинка. Вони схопилися за вузду, не хотіли пускати його туди, звідки вийшли самі, не хотіли, щоб і він пропав за мурами, як пропадали вони. Діти дедалі тісніше обступали Сойку, міцно тримали його, затулили його від пік вартових, дарма що їх гукали матері.

— Сойко! — Голос Свистуна змусив дітей заворушитись. — Їдь у браму, бо інакше ми їх усіх заженемо назад і повісимо з десяток у клітках над брамою, де їх дзьобатимуть ворони!

Діти не ворухнулись, а тільки дивилися вгору — на Срібноносого і хлопчика поряд з ним, молодшого за них. А Мо взяв вузду і так обережно проїхав крізь дітей, наче то були його рідні діти, а вони, попри крики матерів, стояли й дивилися йому вслід, поки він їхав до високої брами. Сам-один.

Мо ще раз озирнувся через плече, перше ніж проїхати повз варту, немов відчув, що дружина й донька таки прийшли вслід за ним, і Реза побачила страх на його обличчі. Бачила його, безперечно, й Меґі.

58
{"b":"568682","o":1}