— Звичайно, він тут! Феноліо! — озвався вже Мінервин голос. Хай йому грець, телепень погукав її на допомогу. Не дурний. О ні, Орфей, знає Господь, не дурний.

Феноліо заховав порожній глечик від вина під ліжко, запхав другу ногу в штани й відсунув засув.

— Отакої! — Мінерва несхвально оглянула його від скуйовдженої голови до босих ніг. — Я сказала твоєму гостеві, що ти вдома. — Яка вона сумна. І яка виснажена. Мінерва працювала тепер на замковій кухні. Феноліо просив Віоланту, щоб вона влаштувала її туди. Та оскільки Миршавець полюбляв нічні пиятики, Мінерва часто поверталася додому лиш удосвіта. Можливо, вона коли-небудь помре від виснаження, а її бідолашні діти осиротіють. Ох, які злидні! Що сталося з його дивовижною Омброю!

— Феноліо! — Орфей пропхався повз Мінерву з тією страхітливо невинною усмішкою на устах, якою він завжди маскував свої почуття. Звичайно, він знову приніс із собою аркуш паперу, списаний запитаннями. Як він спромагається оплатити ті шати, що на ньому? За своєї найкращої пори в ранзі придворного поета Феноліо не мав такого пишного вбрання. Феноліо, невже ти забув, що він тепер приписує собі скарби?

Мінерва мовчки побралася сходами вниз, а вслід за Орфеєм у двері Феноліо насилу продерся чолов’яга, що, навіть утягнувши голову, мало не застряг у дверях. Ага, його славетний охоронець. Скромна комірчина Феноліо стала ще меншою, коли в ній опинилася ота гора м’яса. Натомість Фарид ніколи не потребував для себе багато місця, хоча досі в цьому сюжеті його роль аж ніяк не була незначущою. Фарид, янгол смерті… Він пройшов у двері вслід за господарем із таким ваганням, наче соромився свого товариства.

— Отже, Феноліо, мені дуже шкода, — зарозумілий Орфеїв сміх суперечив його словам, — але, боюся, я натрапив на ще кілька нісенітниць.

Нісенітниць!

— Я вже посилав до тебе Фарида з запитаннями, які мали прояснити їх, але ти дав йому кілька дуже дивних відповідей. — Випнувши груди й задерши носа, Орфей поправив окуляри і витяг з-під важкого оксамитового плаща книжку. Атож, Телепень приніс книжку Феноліо у світ, про який він розповів: «Чорнильне серце», найостанніший примірник. Може, він хоче повернути її авторові? О ні.

— Мені шкода, Феноліо, — тільки й сказав Орфей із тією зарозумілістю, якої він так майстерно навчився надавати своєму обличчю (маску ревного учня він давно вже скинув), — але ця книжка належить мені. Чи, може, ти хочеш серйозно заявити, мовляв, автор — природний власник кожнісінького примірника написаної книжки?

Чванькуватий жовторотий жевжик! Як він розмовляє з ним, творцем усього навколишнього, навіть повітря, яким він дихає!

— Ти знову хочеш почути від мене щось про смерть? — Феноліо насилу вступив у розтоптані черевики. — Навіщо? Щоб ти й далі вдавав перед бідолашним хлопцем, ніби повернеш Вогнерукого від білих жінок, а він і далі служив тобі?

Фарид зціпив вуста. Куниця Вогнерукого сонно кліпала очима на його плечі, — або, може, це була інша?

— Що за дурниці ти знову верзеш! — В Орфеєвому голосі відчувалась гіркота (як легко образити його!). — Невже я створюю враження, ніби мені важко знайти слугу? Я маю шість служниць, одного охоронця, одну куховарку і хлопця. І будь-коли можу найняти ще й інших слуг, якщо буде потреба. Ти достеменно знаєш, що я хочу повернути Вогнерукого не задля хлопця. Вогнерукий належить до цього сюжету. Без нього він наполовину втрачає свою вартість, це квітка без цвіту, небо без зір…

— Ліс без дерев?

Орфей почервонів, мов мак. Ах, яка насолода — дурити його, одного з нечисленних друзів, які лишились у Феноліо.

— Старий, та ти п’яний! — засичав Орфей. Інколи його голос міг бути дуже неприємним.

— П’яний чи ні, але у словах я тямлю у сто разів більше за тебе. Ти працюєш тільки з уже вжитими словами. Розпорюєш, що знаходиш, і зшиваєш по-новому, ніби сюжет — пара старих шкарпеток! Тож не розповідай мені, якою має бути роль Вогнерукого в цьому сюжеті. Можливо, ти пам’ятаєш, що одного разу я вже дав йому вмерти, перше ніж він сам вирішив піти до білих жінок! Хто ти такий, що прийшов сюди й читаєш мені настанови про мій сюжет? Краще поглянь на це! — Феноліо гнівно показав на блискуче феїне гніздо над своєю головою. — Строкаті феї! Відколи вони звили своє страхітливе гніздо над моїм ліжком, мені сняться вночі огидні сновиддя! Крім того, вони крадуть у синіх фей їхні зимові припаси.

— Гай-гай! — Орфей стенув пухкими плечима. — Але ж вони все-таки гарненькі, га? Як на мене, коли всі були блакитні, панувала монотонність.

— Як на тебе? — Феноліо крикнув так гучно, що одна зі строкатих фей припинила свої одвічні теревені й визирнула з крикливого гнізда. — Тоді опиши собі власний світ! Цей світ мій, розумієш?! Мій! Мені шкода, що ти партачиш у ньому. Признаюся, я скоїв у своєму житті кілька помилок, але приписати тебе сюди — моя найстрашніша помилка!

Орфей з нудьгою розглядав свої нігті. Вони були обрізані по саму рипицю.

— Я вже не можу слухати таке, — сказав він загрозливо тихим голосом. — Усі ці «ти приписав мене сюди, вона вчитала мене» — балачки! Єдиний, хто тут і досі читає та пише, — це я. Старий, слова вже не належать тобі, і ти знаєш про це!

— Вони знову належатимуть мені! І перше, про що я напишу, — про зворотний квиток для тебе!

— Невже? І хто читатиме ті казкові слова? Як я знаю, ти, на відміну від мене, потребуєш читця.

— Ну то й що? — Феноліо так близько підійшов до Орфея, що той роздратовано кліпав, дивлячись на нього своїми далекозорими очима. — Я попрошу Мортимера! Його недаремно назвали Чарівновустим, дарма що тепер звуть по-іншому. Запитай хлопця! Без Мортимера він би й досі був у пустелі і прибирав верблюжий послід.

— Мортимер! — Орфей, хоч і силувано, спромігся зневажливо посміхнутися. — Невже твоя голова так утопилась у вині, що ти вже не знаєш, що відбувається у твоєму світі? Він уже не читає. Палітурник тепер із більшою охотою грає розбійника — роль, яку ти скроїв якраз для нього.

Охоронець щось буркнув, мабуть, то мав бути сміх. Що за огидний тип — це він чи Орфей приписав його?

Феноліо з хвилину дратливо розглядав дебелого вахлая, що хизувався м’язами, а потім знову обернувся до Орфея.

— Я нічого не викроював для нього! — промовив він. — Якраз навпаки: я використав Мортимера як викрійку для цієї ролі… І він, за чутками, які доходять до мене, добре грає її. Та це аж ніяк не означає, ніби Сойка перестав бути Чарівновустим. Уже не кажучи про його обдаровану доньку.

Орфей знову розглядав свої нігті, а його охоронець тим часом доїдав рештки сніданку Феноліо.

— Он як! А ти знаєш, де він? — наче мимохідь запитав Орфей.

— Авжеж. Він їде… — Феноліо враз замовк, бо хлопець раптом став перед ним і затулив йому долонею вуста. Чому він усякчас забуває його ім’я? Бо ти старієш, Феноліо…

— Ніхто не знає, де Сойка! — З яким докором дивляться на нього чорні очі. — Ніхто!

Звичайно. Тричі проклятий, вином замакітрений йолопе! Невже ти забув, що Орфей стає отруйно-жовтим від заздрощів, тільки-но почує ім’я Мортимера? Невже ти забув, що він вчащає до Миршавця? Феноліо, здається, відкусив би собі язика.

Та Орфей засміявся:

— Старий, не будь такий переляканий! Отже, палітурник їде сюди. Оце відвага. Невже до того, як його повісять, він хоче послухати пісень, які уславлюють його відчайдушність? Бо саме так він закінчить. Як усі герої. Ми обидва це знаємо, еге ж? Не переживай: я не маю наміру посилати його на шибеницю. Це зроблять інші. Ні, я тільки хочу поговорити з ним про білих жінок. Небагато є людей, які пережили зустріч із ними, тому я справді з великою охотою порозмовляв би з ним. Про тих, хто пережив таку зустріч, ходять дуже цікаві чутки.

— Я перекажу йому, якщо раптом побачу його, — гостро урвав його Феноліо. — Але я не годен уявити собі, що він розмовлятиме з тобою. Він, зрештою, аж ніяк не познайомився б із білими жінками, якби ти не приписав його так охоче до Мортоли. Розенкварце! — Феноліо підступив до дверей із такою гідністю, яку йому давали змогу показати його стоптані черевики. — Я мушу залагодити кілька справ. Відправ наших гостей, але стережися куниці!