Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Джеб спрямував світло у стелю, навколо нас утворилася широка ясна сфера. А тим часом Джеб умостився поруч зі мною.

— Вирішила заморити себе голодом? Такий у тебе план, га?

Я втупилася в кам’яну долівку.

Якщо бути відвертою, то час скорботи вже минув. Я настраждалася, оплакала всіх, кого хотіла. Та хіба можливо оплакувати незнайомців вічно? Ні, тепер я просто сердилася.

— Якщо хочеш померти, то існують простіші і швидші способи.

Так ніби я не знаю!

— Правильно, ліпше віддайте мене Доку, — каркнула я.

Джеб не здивувався, коли я заговорила. Він тільки кивнув, так наче я сказала саме те, що він очікував почути.

— Вандрівнице, невже ти гадала, що ми так просто здамося? — голос Джеба був твердий і серйозний як ніколи. — Інстинкт виживання дужчий. Ну звісно, ми хочемо відшукати спосіб повернути собі свідомість. Завтра-бо будь-хто з нас може її втратити. Ми й так уже згубили надто багато рідних і коханих. Це болісно. Кожна невдача вбиває Дока — якби ти тільки бачила… Але така реальність, Вандо. Ми програли війну. Людство на грані вимирання. Ми намагаємось урятуватися.

Вперше за весь час Джеб говорив зі мною як із душею, а не як із людиною. Хоча у мене було таке відчуття, що він завжди усвідомлював відмінність. Просто він був увічливим чудовиськом.

Я не могла не визнати: в його словах є правда і здоровий глузд. Шок минув, і я знову стала сама собою. Справедливість у мене в крові.

Кільком людям удалося поглянути на світ моїми очима; щонайменше одній людині — Іяну. Чому б тепер мені не подивитися на все їхніми очима? Так, вони чудовиська, однак іноді навіть учинки чудовиськ можна виправдати.

Звісно, вони шукали вихід у насильстві. Вони й не думали, що існує інший спосіб вирішення проблеми. Хіба можна звинувачувати людей за те, що вони генетично запрограмовані вирішувати всі проблеми в один спосіб?

Я прокашлялася, але голос досі хрипів — я задовго мовчала.

— Розчленовуючи немовлят, ви нічого не доможетеся, Джебе. Тепер усі мертві.

Якусь мить він мовчав.

— Ми не відрізняємо ваших немовлят від дорослих.

— Ну звісно, що ні.

— Ваші також не милують наших дітей.

— Але ми не піддаємо їх тортурам. Ми ніколи й нікому не завдаємо болю навмисне.

— Ви чините ще гірше. Ви нас знищуєте.

— А ви робите й те, й те.

— Так, робимо, тому що ми повинні спробувати. Ми повинні продовжувати боротьбу. І ми боремося в єдиний відомий нам спосіб. Вибір простий: боротися — або здатися і вмерти.

Джеб звів брову й подивився на мене, натякаючи, що саме такий вигляд мала моя поведінка збоку.

Я зітхнула, підняла з долівки пляшку води, яку залишив Іян, і одним махом спорожнила її.

— Це ніколи не спрацює, Джебе. Ви можете й надалі рубати нас на шматки, в результаті ви тільки закатуєте величезну кількість розумних істот обох видів. Ми не хочемо убивати й не пристосовані до цього, але наші паростки слабкі тільки на позір. Можливо, вони й тонші за срібну волосину, але насправді наші мацаки сильніші за більшість ваших органів. Саме це відбувається, правда? Док шматує мого родича, а той тим часом знищує мозок вашого.

— Еге ж, мозок зсідається, мов домашній сир, — погодився Джеб.

Я скривилася, а тоді здригнулась, уявивши собі цю огидну картину.

— Мене також від цього верне, — визнав він. — А Док узагалі згасає на очах. Щоразу, коли йому здається, що він за крок від розгадки, він наштовхується на стіну. Він випробував усе можливе — марно, мозок усе одно стає як домашній сир. Ні заспокійливе на вас не діє… ні отрута.

— Ну звісно, що не діє,— прохрипіла я. — У нас зовсім інший хімічний склад.

— Якось один із ваших, мабуть, здогадався про все наперед. Док іще не приспав хлопця, а срібні ниточки знищили мозок людини зсередини. Звісно, ми не знали цього, поки Док не зробив розтин. А хлопець наче просто знепритомнів.

Я була здивована і навіть вражена. Та душа, мабуть, була неймовірно відважна. Мені б забракло сміливості зважитися на таке, навіть на самому початку, коли я була певна, що з мене силою витягатимуть інформацію. Я й уявити не могла, що люди готові йти на крок, настільки очевидно приречений на поразку.

— Джебе, ми крихітні створіння, повністю залежні від носіїв, тому й виробили певні способи захисту.

— І маєте на це право. Я просто хочу, щоб ти знала: ми не припинимо боротьби. Ми не хочемо завдавати болю, але… Так вийшло. Однак люди боротимуться до останнього.

Наші погляди схрестилися.

— Тоді вам слід віддати мене Доку на тортури. Для чого я ще годжусь?

— Вандо, не мели дурниць. Люди нелогічні: у нас більше доброти й злості, ніж ти собі можеш уявити. Хоча, мабуть, зло переважає…— (Я кивнула, але він уже повів далі, ігноруючи мене). — Ми цінуємо особистість, іноді навіть занадто. Будьмо об’єктивні. От, наприклад, Пейдж… скількома людьми вона б пожертвувала заради Енді? Якщо уявити, що всі люди рівноцінні, то таке запитання недоречне. Тебе ми також цінуємо… Що ж, якщо подивитися на все з людської точки зору, то це доволі безглуздо. Але серед нас є такі, хто поставить тебе вище за незнайому людину. Мушу визнати, я належу до їхнього числа. Я вважаю тебе своїм другом, Вандо. Що, звісно, безглуздо, якщо ти ненавидиш мене…

— Джебе, я зовсім не ненавиджу вас, але…

— Так?

— Просто я не розумію, як мені жити далі, якщо зовсім поруч убивають моїх родичів. Піти я також не можу. Розумієте, про що я? Що мене чекає попереду? Скальпель Дока? — я затремтіла.

Він кивнув, і тон його став серйозним.

— Доречне запитання. Згоден, просити тебе з цим жити — занадто.

Всередині щось обірвалося.

— Якби в мене був вибір, — прошепотіла я. — Краще б мене застрелили ви.

Джеб засміявся.

— Не лізь поперед батька в пекло, люба. Ніхто не сміє ні стріляти в моїх друзів, ні різати їх. Я вірю тобі, Вандо. Якщо ти кажеш, що наші зусилля ні до чого не призведуть, доведеться переглянути ситуацію. Я звелю хлопцям, щоб вони більше не приводили душ. До того ж Док також не залізний. Він довго не витримає.

— Хтозна, може, саме зараз ви мені брешете, — нагадала я. — Мені не відрізнити.

— Значить, тобі просто доведеться мені повірити. Тому що я не збираюся стріляти в тебе. І не дозволю тобі вмерти з голоду. З’їж щось, люба. Ну ж бо. Це наказ.

Я глибоко вдихнула й замислилась. Я так і не була певна, чи дійшли ми згоди, чи ні. В цьому тілі було важко зрозуміти власні почуття. Мені подобалися тутешні люди, ми подружилися… Але ж вони чудовиська… Хоча тепер я подивилася на них іншими очима.

Джеб подав мені товсту квадратну скибку кукурудзяного хліба, намащеного краденим медом.

Хліб розкришився й став схожим на кашу, яка прилипала до моїх долонь. Я знову зітхнула й почала облизувати пальці.

— Оце гарна дівчинка! Нічого, ми все здолаємо. От побачиш, нам усе до снаги. Головне — позитивно налаштуватися.

— Позитивно налаштуватися… — пробурмотіла я, не припиняючи жувати. Тільки, Джебе…

І тут повернувся Іян. Коли він наблизився й побачив їжу в моїх руках, від виразу його обличчя мені стало соромно. Бо воно полегшено засяяло.

Ні, я нікому й ніколи не завдавала болю навмисне, але, відмовившись від їжі, я завдала болю Іяну. Людське життя таке заплутане! Ото я накоїла…

— Ось де ви, Джебе, — мовив він тихо і сів поруч, ближче до Джеба. — Джаред казав, що ви, швидше за все, саме тут.

Я на півфута присунулася до Іяна. І хоча рука закляла від довгої непорушності, я вклала свою долоню в його.

— Вибач, — прошепотіла я.

Він стиснув мої пальці.

— Не варто вибачатися переді мною.

— Я повинна була сама все втямити. Джеб має рацію. Звичайно, ви боретеся. І яке я маю право звинувачувати вас за це?

— Тепер усе змінилося. Тепер ти з нами. Й експериментам слід покласти край.

Моя поява тут тільки все ускладнила, змусила людей іще наполегливіше розв’язувати задачу. Як висмикнути з тіла мене і врятувати Мелані? Мене стерти, а її повернути.

94
{"b":"565574","o":1}