— Ти впевнений? — виклично зронив Іян. Він витягнув руки зі мною.

Пропонував.

Джаред подивився мені в очі, зітхнув і відпустив мою руку.

«Як боляче!» — вигукнула Мелані. І говорила вона про пекучий біль у грудях, а не про онімілі пальці.

«Вибач. Нічого не можу з собою вдіяти».

«Він не твій».

«Так, знаю».

«Ой».

«Вибач».

— Я піду з вами, — мовив Джаред, коли Іян рушив до виходу з переможною посмішкою на вустах. — Є розмова.

— Як знаєш.

Поки ми простували темним тунелем, Джаред мовчав. Він рухався так тихо, що я не була впевнена, чи він досі йде. Тільки біля освітленого кукурудзяного поля він випірнув поруч.

Він не зронив і слова, поки ми не зайшли в печеру й не залишилися наодинці.

— Як гадаєш, можна довіряти Кайлу? — запитав Джаред.

Іян пирхнув.

— Він завжди вихваляється, що вміє дотримати слова. Зазвичай я схильний йому вірити. Але в нашій ситуації… Я не випущу Ванду з поля зору.

— Добре.

— Все буде гаразд, Іяне, — мовила я. — Я не боюся.

— А тобі нічого боятися. Обіцяю — більше ніхто й ніколи пальцем тебе не торкнеться. Тут ти в безпеці.

Було важко відвести погляд від його очей, коли вони ось так палахкотіли. Важко сумніватися в його словах.

— Так, — погодився Джаред, — у безпеці.

Він ступав позаду, і з-за Іянового плеча я добре роздивилася його обличчя.

— Дякую, — прошепотіла я.

Більше ніхто не порушив мовчанки, поки ми не опинилися біля входу в печеру, затуленого червоно-сірими дверцятами.

— Не відчиниш? — мовив Іян Джареду, кивнувши на двері.

Джаред не поворухнувся. На його обличчі знову з’явився непроникний вираз.

— Твоя кімната? Нічого не скажеш, гарну місцину ти вибрав, — мовив Джаред скептично.

— Тепер тут буде кімната Ванди.

Я прикусила губу. Хотіла-бо сказати Іянові, що це не може бути моя кімната, але не встигла: Джаред засипав його запитаннями.

— Де спатиме Кайл?

— Поки що він поживе з Везом.

— А ти?

— Ще не знаю.

Вони витріщилися один на одного оцінювальними поглядами.

— Іяне, це… — почала була я.

— Ой, — перебив він, так ніби щось згадавши… так ніби тільки-но згадав, що тримає мене на руках. — Ти втомилася, правда? Джареде, може, відчиниш двері, будь ласка?

Не мовивши й слова, Джаред щосили смикнув червоні дверцята, й вони вдарилися об сірі.

Крізь щілини в стелі лилося полуденне сонце, і я вперше роздивилася Іянову кімнату. Не така світла й висока, як кімната Джеймі та Джареда, зате пропорційніша. Округла — майже така сама, як моя нора, тільки вдесятеро більша. На долівці лежали два однакові матраци, між ними лишався вузький прохід. Біля стіни стояла невисока дерев’яна шафа; ліворуч на ній виднілася купка одягу, дві книжки й колода гральних карт. Праворуч було порожньо, але судячи зі слідів на поросі, нещодавно там щось таки стояло.

Іян обережно опустив мене на матрац, дбайливо вклав хвору ногу й підбив під головою подушку. Джаред стояв у проході, обличчям до коридору.

— Так добре? — запитав мене Іян.

— Добре.

— У тебе втомлений вигляд.

— Не розумію чому — останнім часом я нічого не робила, тільки спала.

— Твоєму тілу потрібен сон, щоб зцілитися.

Я кивнула. Не варто заперечувати той факт, що повіки злипаються.

— Пізніше я принесу тобі поїсти — ні про що не хвилюйся.

— Дякую. Іяне?

— Так?

— Це твоя кімната, — пробурмотіла я. — І звісно, ти спатимеш тут.

— А ти не проти?

— З якого дива?

— Мабуть, це не така вже й погана ідея. Так я зможу повсякчас за тобою наглядати. Спи.

— Гаразд.

Очі мої вже самі заплющилися. Іян ніжно поплескав мене по руці, а тоді я почула, як він підвівся. За кілька секунд дерев’яні дверцята тихо стукнули об камінь.

«І що це ти робиш?» — з притиском запитала Мелані.

«Що? Що я такс зробила?»

«Вандо, ти… ти зовсім як людина. Ти повинна усвідомлювати, як розтлумачить Іян твоє запрошення».

«Запрошення? — тепер я втямила, куди вона хилить. — Ти неправильно зрозуміла. Це його кімната. Тут два матраци. А вільних приміщень для мене одної немає. Зрозуміло, що доводиться ділити кімнату. Й Іян це усвідомлює».

«Усвідомлює? Вандо, розплющ очі. Він починає… Як мені пояснити тобі так, щоб ти нарешті втямила? Він починає відчувати до тебе те саме… що ти відчуваєш до Джареда. Ну, хіба ти не бачиш?»

Я замовкла.

«Не може бути», — зрештою вичавила я.

— Як гадаєш, те, що сталося сьогодні вранці, вплине на Аарона і Брандта? — тихим голосом запитав за дверима Іян.

— Ти про Кайла?

— Еге ж. Раніше їм… не доводилося нічого робити. Адже Кайл начебто збирався зробити всю чорну роботу за них.

— Я бачу, до чого ти ведеш. Я з ними побалакаю.

— Гадаєш, цього буде достатньо? — запитав Іян.

— Я врятував їм життя. Вони мені заборгували. Якщо я попрошу, вони не відмовлять.

— Поставиш на карту Вандине життя?

Запала мовчанка.

— Ми за нею наглядатимемо, — нарешті мовив Джаред, після чого запала ще довша тиша.

— Йдеш їсти? — запитав Джаред.

— Ні, ще трохи побуду тут… А ти?

Джаред не відповів.

— Що таке? — запитав Іян. — Що ти хотів мені сказати, Джареде?

— Дівчина в твоїй кімнаті…— мовив Джаред повільно.

— Так?

— А тіло належить не їй.

— До чого ти хилиш?

Голос Джареда став твердим як криця.

— Руки не розпускай!

— Ревнуєш? — стиха гигикнув Іян.

— Ревнощі тут ні до чого.

— Справді? — тепер у голосі Іяна бринів сарказм.

— Ванда, так би мовити, спілкується з Мелані. І схоже, останнім часом вони… подружилися. Але рішення все-таки приймає Ванда. Уяви, що ти — Мелані. Як би ти почувався на її місці? Коли б це тебе… полонили? Коли б це ти опинився в пастці, а хтось інший наказував твоєму тілу, що робити? Коли б це ти не міг за себе постояти? Хотів би ти, щоб із твоїми бажаннями — принаймні тими, що точно відомі,— рахувалися? Бодай інші люди?

— Гаразд, гаразд. Візьму до уваги.

— Що значить «візьму до уваги»? — не вгавав Джаред.

— Це значить, що я над цим поміркую.

— Нема тут про що міркувати! — гаркнув Джаред. Я легко уявила його обличчя: судячи з голосу, його зуби міцно зціплені, на скронях напнулися жили. — І тіло, і людина, замкнена всередині, належить мені.

— Ти впевнений, що Мелані досі відчуває…

— Мелані завжди буде належати мені. А я завжди належатиму їй.

«Завжди».

Раптом нас із Мелані охопили зовсім протилежні почуття. Вона мало не літала від щастя. А я… ні.

Ми нетерпляче вичікували на продовження розмови.

— А якби з тобою сталося так, — прошепотів Іян, — що тебе запхали в людське тіло, відіслали на чужу планету, але виявилося, що серед своїх ти почуваєшся чужим? Ти така добра… особистість, що хочеш урятувати людину, життя якої забрав, і мало не гинеш, намагаючись повернути її в родину. І зрештою ти опиняєшся серед ворогів, які ненавидять тебе, намагаються завдати тобі болю, вбити, і це повторяється знову і знову… — голос його здригнувся. — І незважаючи на все це, ти цих людей рятуєш і лікуєш. Невже ти не заслуговуєш на життя? Невже не заробив хоча б це право?

Джаред не відповів. У мене на очах виступили сльози. Невже Іян так високо мене цінує? Невже він думає, що я й справді заслужила тут на життя?

— Ти мене розумієш? — тиснув Іян.

— Я… мені потрібно все обміркувати.

— Поміркуй.

— Але все-таки…

Іян голосно зітхнув, перебиваючи його.

— Не напружуйся. Ванда не зовсім людина, незважаючи на людське тіло. Вона трохи інакше реагує на… фізичний контакт, ніж люди.

Тепер сміявся Джаред.

— Це твоя теорія?

— Що тут смішного?

— Вона реагує на фізичний контакт, ще й як, — мовив Джаред і вмить посерйознішав. — У цьому вона людина. Принаймні її тіло.

Моє обличчя палало.

Іян мовчав.

— Ревнуєш, О’Шей?

— Взагалі-то… так. Як не дивно, — в голосі Іяна відчувалася напруга. — Як ти дізнався?