«У тебе дурносміх, — насварилась на мене Мелані.— Тобі треба проспатися».

«Посплю пізніше. Коли…» — я не закінчила речення. Думка миттю мене протверезила, і я знову притихла.

Я підтюпцем бігла до купальні. Не те щоб я не довіряла Доку, просто… Просто він може передумати. Раптом Джаред його переконає… Я не можу розлежуватися цілий день.

Біля схожого на восьминога роздоріжжя, де сполучалися всі спальні коридори, я почула якийсь шелест. Я озирнулася, але в тьмяному світлі коридору не було нікого. Люди потроху прокидалися. Скоро сніданок, а за ним іще один робочий день. Якщо кукурудзу вже зібрали, то сьогодні перекопуватимуть східне поле. Може, у мене буде час, щоб допомогти… пізніше…

Я йшла знайомим маршрутом до підземних річок, а думки розбігалися навсібіч. Я не могла зосередитися ні на чому конкретному. Щоразу, коли я намагалася зупинитися на чомусь важливому — на Волтерові, Джареді чи бодай на сніданку, роботі або купальні,— в голові зринали тисячі інших думок. Мелані має рацію — мені слід поспати. Вона, до речі, теж кругом заплуталася. Думки її крутилися навколо Джареда, але їй, як і мені, не вдавалося міркувати виважено.

Я вже звикла до купальні. Її абсолютна темрява більше не лякала мене. Та тут кругом темно! Щонайменше півдня я проводжу в темряві. Та й бувала я в купальні безліч разів — під блискучою поверхнею води зачаїлися чудиська, які тільки й чекають, щоб затягнути мене під воду.

Однак я чудово розуміла, що відмокати нема часу: скоро всі прокинуться, і принаймні дехто захоче почати день з умивання. Тож я одразу взялася до діла: спочатку помилася, тоді випрала одяг. Я так терла сорочку, ніби хотіла стерти спогади двох останніх безсонних ночей.

Коли я закінчила, руки пекли, передусім потріскана шкіра на суглобах пальців. Я ретельно прополоскала речі у воді, але особливої відмінності не побачила. Зітхнувши, я вилізла з води й почала одягатися.

Сухий одяг я залишила в найдальшому кутку купальні на камінні. Дорогою я зачепила голою ногою камінець і поранилася, а камінець просвистів через усю купальню, втелющився в стіну і з плескотом упав у воду. Від наглого звуку я аж підскочила, хоча на фоні вирування гарячої ріки в сусідній печері сплеск був ледь чутним.

Щойно я всунула ноги в обшарпані тенісні черевички, як з’ясувалося, що я не сама.

— Тук-тук, — погукав знайомий голос із чорного отвору.

— Доброго ранку, Іяне, — відповіла я. — Я вже. Добре поспав?

— Іян досі спить, — відповів голос Іяна. — Однак це не триватиме вічно, тому не барімося.

Ноги примерзли до землі. Я не могла зрушити з місця. Не могла дихати.

Я давно зауважила, просто забула за довгі тижнів його відсутності, що Кайл був не просто викапаний Іян, але й у ті нечасті моменти, коли він не репетував, їхні голоси годі було розрізнити.

Мені забракло повітря. Я в пастці, а Кайл чатує вихід. Тікати немає куди.

«Тихо!» — вереснула Мелані в моїй голові.

Це я точно зможу. Повітря бракує, щоб залементувати.

«Слухай!»

Я зробила, як мені веліли — зосередилася, незважаючи на страх, який колов мою свідомість тисячами крижаних голок.

Тихо. Невже Кайл чекає на відповідь? А може, безгучно прочісує печеру? Я щосили прислухалася, але буркотіння ріки заглушувало всі звуки.

«Швидше! Підніми камінь!» — наказала Мелані.

«Навіщо?»

Я уявила, як б’ю Кайла шкарубким каменем по голові.

«Я все одно не зможу вдарити!»

«Тоді ми загинемо! — вереснула вона у відповідь. — Я зможу! Пусти!»

«Повинен бути інший вихід», — простогнала я, але таки змусила заморожені коліна зігнутися. Руки пошукали в темряві й підняли з землі великий гострий камінь і жменьку гальки.

Битися чи втікати?

У відчаї я спробувала звільнити Мелані, дати їй свободу дій. Але як відчиняються ці дверцята? Руки досі належать мені: вони марно стискають камінці, які я ніколи не зможу використати як зброю.

Шум. Потім слабенький сплеск: хтось брів потічком, який з’єднував басейн із туалетом. Всього за кілька кроків…

«Відпусти мої руки!»

«Як?! Сама спробуй!»

Я почала скрадатися попід стіночкою до виходу. Мелані намагалася вирватися з підсвідомості, але також не могла знайти дверцят.

Шум. Уже не біля потічка, а біля самого виходу. Видих. Я закам’яніла.

«Де він?»

«Не знаю!»

І знову тільки річка шумить. Кайл прийшов сам? А може, біля виходу хтось інший чатує, поки Кайл мене заганятиме? Як близько підібрався Кайл?

Волосся на руках і ногах стало дибки. Повітря тиснуло. Двері. Я розвернулася й позадкувала до виходу, подалі від чужого подиху.

Кайл не чекатиме вічно. Судячи з його слів, він квапиться. Щомиті в купальню може хтось прийти. Однак поки що везіння на його боці. Тих, хто став би на його бік, більше, ніж тих, хто спробував би його зупинити. Та й із тих, що готові заступитися за мене, небагатьом це до снаги. Тільки Джеб зі своєю рушницею міг би посперечатися з Кайлом. Джаред не слабший за Кайла, але в Кайла сильніша мотивація. Швидше за все, зараз Джаред не вступав би з ним у бійку.

Знову шум. Чиїсь кроки біля виходу? Чи просто моя уява? Скільки часу триває наше мовчазне протистояння? Не уявляю, скільки секунд чи хвилин спливло.

«Приготуйся».

Мелані знала, що нападник колись не витримає. Вона хотіла, щоб я дужче стиснула камінь.

Але я міркувала про втечу. З мене не вийде бійця, навіть якщо я змушу себе спробувати. Кайл щонайменше вдвічі важчий за мене, та й руки має довші.

Я підняла руку, що стискала гальку, й прицілилася в дальній коридор, який вів до туалету. Можливо, якщо Кайл вирішить, що я сховалася там, у мене з’явиться надія вирватися. Я жбурнула жменьку гальки і ковзнула геть, а каміння заторохтіло об скелю.

Біля входу почулося тихе дихання й обережні кроки в тому напрямку, куди я й сподівалася. Якомога тихіше я скрадалася вздовж стіни.

«А що коли їх двоє?»

«Й гадки не маю».

Я вже майже дісталася виходу. Якщо тільки я потраплю в коридор, то без сумніву втечу. Я легша і пруд…

Кроки пролунали виразніше: вони перетинали струмок у дальньому кутку печери. Я почала скрадатися швидше.

Напружену тишу розбив гігантський сплеск. Я хапнула ротом повітря — мене з ніг до голови облило водою. Бризки хлюпнули в стіну.

«Він перетинає басейн! Біжи!»

Я завагалась і запізнилася всього на секунду. Дужі пальці вчепилися мені в кісточку. Я сіпнулася геть, але спіткнулась, і в ту мить, як я гримнулася на землю, Кайлові пальці зісковзнули. Кайлова рука вхопилася за тенісний черевичок. Я копнула ногою, і черевичок залишилася в його руці.

Я впала, але Кайл упав також. Так я виграла мить зіп’ястися навколішки, обдираючи собі коліна об шорсткий камінь.

Кайл загарчав, торкнувся моєї голої п’ятки. Але йому не було за що вхопитися, тому я знову висковзнула. Звелася на ноги й, низько опустивши голову, кинулася вперед, ризикуючи щомиті впасти, адже тіло рухалося майже паралельно до землі. Рівновагу я тримала самим зусиллям волі.

Кайл прийшов сам. Біля виходу на мене ніхто не чигав. Я мчала щодуху, а венами пульсували надія й адреналін. На повній швидкості я влетіла в печеру з двома ріками, думаючи тільки про те, щоб якнайшвидше дістатися коридору. Я чула важке Кайлове дихання, але ще далеко. З кожним кроком я сильніше відштовхувалася від землі, збільшуючи між нами відстань.

Ногу прошив біль, коліна підігнулися.

Крізь плескіт води я почула, як два важкі камені вдарилися об землю й покотилися — один впустила я, другим у мене поцілив Кайл. Нога підігнулась, я хитнулася назад, полетіла на землю, і в цю мить Кайл опинився згори.

Кайл всією своєю вагою притис мене до землі, й у голові від удару об камінь аж задзвеніло. Ось і все.

«Кричи!»

Звук, що вихопився з моїх грудей, був гучний як сирена — аж я сама здивувалася. Я не сподівалася такого від себе: мій навіжений лемент хтось обов’язково має почути. Бажано, щоб це був Джеб. І щоб він прихопив із собою рушницю.