Він буркнув:

— А я думав, ти не проти побалакати.

Я знизала плечима. В повітрі важко повисла Джаредова ворожість, і я не могла вимовити й слова.

Джаред поворухнувся. Він посунувся по матрацу, аж поки не опинився поряд зі мною, — як і хотіла Мелані. Занадто близько — було важко думати, важко дихати, — але я не змогла змусити себе відсунутися. Дивно… Мелані, яка так довго цього чекала, раптом не на жарт розізлилася.

«Що таке?» — запитала я, наполохана такою бурхливою реакцією.

«Чого це він до тебе підсувається? А ти, бачу, зовсім не проти».

Вперше відтоді, як ми покинули цивілізацію, від неї повіяло ворожістю. Я була вражена. Так не чесно!

— В мене до тебе тільки одне запитання, — мовив Джаред, обірвавши нашу суперечку.

Я зустрілася з ним очима — і миттю опустила погляд, сахаючись жорстокості в його зіницях й обурення Мелані.

— Мабуть, ти здогадуєшся, про що я. Джеб і Джеймі всю ніч мучили мене розмовами…

Я чекала на запитання, втупившись у мішок із рисом навпроти — мою вчорашню подушку. Краєм ока я помітила, як Джаред підносить руку, й інтуїтивно скулилася біля стінки.

— Я тебе не битиму, — повторив він роздратовано і твердо взяв мене за підборіддя, щоб змусити поглянути на нього.

Від його дотику серце закалатало, на очі навернулися сльози. Я моргнула.

— Вандо… — Джаред вимовив моє ім’я повільно — неохоче, сказала б я, хоча голос його був рівний. — Мелані досі жива — вона в тобі? Скажи мені правду.

Мелані, як бульдозер, поперла на мене. Було боляче — від її спроб вивільнитися мене прошила мігрень.

«Припини! Хіба не бачиш?»

Тверда лінія його вуст, зморшки навколо очей були більш ніж промовистими. Байдуже, що я відповім, що відповість Мелані.

«Він заздалегідь переконав себе в тому, що я — брехуха, — мовила я до неї.— Він не хоче чути правди — він просто шукає доказів, що я брешу, що я шукачка, аби вибити у Джеба і Джеймі дозвіл мене убити».

Мелані не відповідала — вона не вірила; як важко було змусити її мовчати!

Джаред спостерігав, як на чолі моєму виступили краплі поту, як тіло здригалося, і його очі звузилися. Він міцно тримав мене за підборіддя, не дозволяючи сховати обличчя.

«Джареде, я кохаю тебе, — намагалася крикнути Мелані.— Я тут».

Мої губи не ворушилися, зате очі волали — дивно, що Джаред не прочитав усього в моїх зіницях.

Час повільно спливав, а він досі чекав на відповідь. Було нестерпно зазирати в його очі й бачити там відразу. Та ніби цього було замало, гнів Мелані шматував мене зсередини. Її ревнощі хвилею прокотилися тілом, отруюючи мене.

Час минав, і я не могла стримати сліз — вони бризнули з очей, потекли по щоках, закрапали на долоню Джареда. Вираз його обличчя зовсім не змінився.

Та скільки можна! Я заплющила очі й ривком вивільнила голову. Джаред не вдарив мене — просто опустив руку.

І розчаровано зітхнув.

Я думала, що тепер він піде геть. Я втупилася в руки й чекала, коли він зрештою забереться. Удари серця відраховували хвилини. Джаред не ворушився. Я не ворушилася. Він сидів поруч, немов викарбуваний із каменю. Ця кам’яна незворушність йому личила. Пасувала до незнайомої твердості його обличчя, до криги в очах.

Мелані замислилася, порівнюючи його з колишнім Джаредом. У пам’яті сплив спогад…

— …Ох! — дружно застогнали Джаред і Джеймі.

Джаред розтягнувся на шкіряному дивані, а Джеймі вовтузився на килимі. Вони дивилися по телевізору баскетбол. Паразити, які мешкали в будинку, пішли на роботу, і ми напхали у джип припасів стільки, скільки влізло. Ще кілька годин на відпочинок, перш ніж ми зникнемо.

По телевізору двоє гравців на боковій лінії ввічливо сперечалися. Камера була близько, тож можна було почути слова.

— У мене в останнього був м’яч. Тепер він твій.

— Я не впевнений. А мені не потрібна несправедлива перевага. Нехай судді подивляться повтор.

Гравці потиснули руки й поплескали один одного по плечу.

— Це просто смішно, — буркнув Джаред.

— Нестерпно, — погодився Джеймі, повторюючи Джаредову інтонацію; день у день він ставав дедалі більше схожим на Джареда — це одна з форм поклоніння своєму кумиру. — Може, є якась інша передача?

Джаред поклацав пультом і зупинився на каналі, де транслювали змагання з легкої атлетики. Паразити проводили на Гаїті Олімпіаду. Судячи з усього, прибульці були від неї просто в захваті. На багатьох будинках порозвішувані були олімпійські прапори. От тільки щось у тих іграх було не так. Всі учасники Олімпіади отримували по медалі. Як зворушливо!

Але стометрівку важко зіпсувати. Індивідуальні види спорту за участі паразитів дивитися цікавіше, ніж командні. На окремих доріжках вони показують куди кращі результати.

— Мел, розслабся, — гукнув Джаред.

Я за звичкою стояла біля чорного ходу. Не тому, що готувалася щомиті втікати, — просто так звикла.

Я підійшла до Джареда. Він мовчки всадовив мене собі на коліна й поклав підборіддя на голову.

— Зручно? — запитав він.

— Так, — відповіла я. Мені насправді було дуже-дуже зручно. Навіть тут, удома у прибульців.

Батько вживав чимало смішних приказок — часом зрозумілих тільки йому. «Вшкварити як на злам голови», «зелений як салат», «тверезий як огірок»… Одним із його улюблених висловів було «безпечно як удома».

Коли він учив мене їздити на велосипеді, а мама нервувала в дверях, він заспокоював: «Заспокойся, Ліндо, на вулиці безпечно як удома». А коли Джеймі боявся спати без світла, батько завжди повторював: «Тут безпечно як удома, жодного чудовиська на кілька миль».

А тоді за одну ніч світ перетворився на нічий кошмар, і ця фраза для нас із Джеймі тепер звучала як чорний гумор. Домівки стали найнебезпечнішими з усіх місць.

Ми ховалися в бору низькорослих сосон, спостерігаючи, як виїжджає з гаража будиночка на відлюдді машина з паразитами, й вирішували, чи варто швиденько збігати по харчі, чи надто ризиковано. «Як гадаєш, паразитів довго не буде?» — «Не думаю. Тут безпечно як удома. Забираймося звідси».

І от зараз я сиджу й дивлюся телевізор — як п’ять років тому, коли батьки сиділи в сусідній кімнаті, так ніби й не було тих ночей, коли ми з Джеймі ховалися в каналізаційних люках разом зі зграями щурів, а крадії тіл із ліхтариками шукали злодіїв, яким удалося втекти, прихопивши мішок сушених бобів чи миску холодних спагеті.

Знаю, навіть якби ми з Джеймі вдвох спромоглися протягнути двадцять років, ми б ніколи не відчули знову, що таке безпека. Ба більш ніж просто безпека — щастя. Я щаслива і в безпеці — гадала, що більше ніколи не відчую такого.

Джареду вдалося повернути нам це відчуття — самою тільки своєю присутністю…

Я вдихнула запах його шкіри, відчуваючи тепло його тіла.

Джареда супроводжують безпека і щастя. Навіть «удома».

«В його присутності я й зараз почуваюся в безпеці,— усвідомила Мелані, відчувши тепло Джаредової руки, яка була всього за кілька дюймів. — Хоча він і не здогадується, що я тут».

Натомість я не почувалася в безпеці — ніщо не робило мене такою вразливою, як кохання до Джареда.

Цікаво, чи ми з Мелані покохали б Джареда, якби він завжди був таким, як зараз, а не усміхненим Джаредом із наших спогадів, який з’явився в житті Мелані з повними жменями надій і чудес? Чи приєдналася б вона до нього, якби він завжди був таким жорстоким і цинічним? Якби від утрати батька і старших братів його серце закрижаніло так само, як серце Мелані — від утрати батька?

«Звісно, — ні на хвилину не засумнівалася Мел. — Я б усе одно покохала Джареда. Навіть такий він мій».

Цікаво, а я? Чи кохала б я його, якби у її спогадах він завжди був таким?

А тоді мої роздуми перервали. Без жодних вступів Джаред раптом заговорив — невимушено, так ніби просто продовжував незакінчену розмову.

— Через тебе Джеб і Джеймі переконані, що людина може зберегти свідомість навіть після того, як її… зловили. Впевнені, що Мел досі в тобі, досі борсається, — він легенько постукав пальцями по моєму чолі. Я злякано відсахнулась, і він миттю забрав руку. — Джеймі вірить, що Мелані з ним балакала, — Джаред закотив очі.— Не зовсім чесно з твого боку так обманювати малого — та хіба варто звертатися до сумління, коли його немає…