Великий квадрат у центрі печери більше не був темний. Половина його вкрилася пухнастими зеленими паростками, як і казав Джеб. Справді гарно. Дивовижно.

Тепер зрозуміло, чому ніхто ніколи тут не стояв. Адже то грядка.

— Морква? — прошепотіла я.

Джеб відповів, не притишуючи голосу.

— На зеленій половині. На другій половині — шпинат. Має зійти за кілька днів.

Люди в печері повернулися до роботи, час від часу позираючи на мене, але більше зосереджуючись на своїй справі. Тепер, коли я знала про грядку, було легко зрозуміти метушню й упізнати і велику діжку на колесах, і шланги.

— Зрошування? — прошепотіла я знову.

— Саме так. В таку спеку земля швидко висихає.

Я кивнула. І хоча, як мені здалося, година була рання, я вже вся геть чисто спітніла. Спека, що опускалася згори від інтенсивного випромінювання, була просто задушливою. Я спробувала знову роздивитися стелю, але не змогла навіть розліпити очей.

Смикнувши Джеба за рукав, я показала очима на сліпуче світло.

— Що це?

Джеб усміхнувся, надзвичайно задоволений моєю цікавістю.

— Магія… Це дзеркала, мала. Сотні дзеркал. Довгенько я їх туди зносив. А тепер непогано мати кілька зайвих рук, коли приходить час їх протирати. Бачиш, там, у стелі, лише чотири маленькі отвори, і вони не давали достатньо світла для моєї задумки. Ну, як тобі?

Він розвів плечі, знову гордовито сяючи.

— Неймовірно, — прошепотіла я. — Дивовижа.

Джеб усміхнувся і кивнув, потішений з моєї реакції.

— Ходімо далі,— мовив він. — Сьогодні у нас іще чимало справ.

Він повів мене до нового тунелю — широкої природної труби, яка тягнулася від великої печери. Тут я ще не була. М’язи напружилися, і вперед я просувалася на дерев’яних ногах, що не хотіли згинатися в колінах.

Джеб погладив мені руку, але не зважав на мою знервованість.

— Тут у нас здебільшого спальні та склади. Ці печери ближчі до поверхні, тому підвести сюди світло було легше.

Він показав на тонку яскраву тріщину вгорі. З неї на землю падала біла плямка завбільшки з долоню.

Ми підійшли до широкої розвилки — ба навіть не розвилки, а справжнього роздоріжжя, схожого на восьминога, — так багато рукавів від нього відходило.

— Третій зліва, — сказав Джеб, очікувально поглянувши на мене.

— Третій зліва? — повторила я.

— Правильно. Не забудь. Тут легко заблукати, а для тебе це небажано. Люди радше приріжуть тебе, ніж покажуть дорогу.

— Дякую, — промовила я з ледве помітною іронією.

Він засміявся, ніби моя відповідь порадувала його.

— Ніде правди діти… Від того, що я скажу це вголос, гірше не стане.

Але і краще теж не стане. Проте я промовчала. Я і сама потроху почала отримувати задоволення. Як чудово, коли до тебе знову хтось балакає! З Джеба було, опріч усього, цікаве товариство.

— Один, два, три, — відрахував він, а потім повів мене третім коридором ліворуч. Ми проминали круглі входи, закриті різноманітними саморобними дверима. Одні були завішані візерунчастою тканиною, інші — затулені шматками картону, склеєними скотчем. А на одному вході було двоє справжніх дверей — одна стулка дерев’яна, пофарбована начервоно, друга — сіра металева.

— Сім, — порахував Джеб і зупинився навпроти невеликого круглого отвору, в який тільки я змогла б пройти, не пригинаючи голови. Приватність цієї печери охороняла симпатична світло-зелена ширма — така могла б перетворити приміщення на вишукану кімнату. На шовковій тканині був вигаптуваний вишневий цвіт.

— Це єдине приміщення, яке зараз спадає мені на думку. Єдине з наявних, пристойне для людського проживання. Воно буде вільне ще кілька тижнів, а доти ми підшукаємо тобі щось краще.

Він відсмикнув фіранку, і нас зустріло привітне світло — яскравіше, ніж у коридорі.

Від вигляду кімнати у мене запаморочилось у голові — можливо, тому, що вона була вища, ніж ширша. Стояти в ній було наче опинитися всередині водонапірної башти або зернового елеватора. Не те щоб я колись бувала в таких місцях — ці порівняння навела Мелані. Стелю позаплітав лабіринт тріщин. Неначе виноградна лоза, ці прожилки світла звивалися й перехрещувалися. Мені це здалося небезпечним. Але, заводячи мене всередину, Джеб не виявляв жодного остраху.

На долівці лежав подвійний матрац, із трьох боків якого було майже по метру вільного простору. Дві подушки і дві ковдри, складені попарно на обох половинах матраца, свідчили про те, що це кімната на двох. Товста дерев’яна тичка — схожа на ручку від граблів — була на рівні плечей горизонтально вставлена кінцями в дірчасту, мов швейцарський сир, стіну. На тичці висіло декілька футболок і дві пари джинсів. Біля стіни, неподалік саморобного вішака, стояв дерев’яний табурет, а під ним, на долівці — стосик зачитаних книжок у м’яких палітурках.

— Це чиє? — запитала я у Джеба, знову перейшовши на шепіт. Місце так очевидно комусь належало, що здавалося, наче ми більше не самі.

— Одного з хлопців, який зараз на вилазці. Його кілька тижнів не буде. А тим часом ми тобі щось підшукаємо.

Мені це не подобалося — не сама кімната, а думка про моє в ній перебування. Присутність власника була надзвичайно сильною, незважаючи на простоту обстановки. Хай хто цей хлопець, йому точно не сподобається, що я тут. Та він просто оскаженіє!

Здавалося, Джеб читає мої думки. Або, може, вираз мого обличчя був настільки красномовним, що Джебу й не довелося цього робити.

— Ну-ну, — мовив він. — 3 цього приводу не хвилюйся. Це мій дім, а оце — всього-на-всього одна з моїх гостьових кімнат. Тут я визначаю, хто мій гість, а хто ні. Зараз моя гостя ти, і я пропоную тобі цю кімнату.

Мені це все одно не подобалося, але я не хотіла засмучувати Джеба. І в душі присягнулася, що нічого тут не чіпатиму, навіть якщо це змусить мене спати на долівці.

— Гаразд, ходімо далі. Не забудь: третій коридор ліворуч, сьомий вхід.

— Зелена ширма, — додала я.

— Саме так.

Джеб повів мене назад, крізь велику печеру з грядкою, провів по периметру на той бік до найширшого тунелю. Коли ми проходили повз поливальників, їхні обличчя кам’яніли й оберталися нам услід — люди боялися стояти до мене спиною.

Цей тунель був гарно освітлений. Інтервали, з якими тут з’являлися яскраві тріщини, були надто регулярними, аби я повірила, що це творіння природи.

— Ми ще наближаємося до поверхні. Зараз вологість зменшиться, але стане спекотніше.

Я відчула це майже одразу. Тепер, замість пропарюватися, ми підсмажувалися. Проте повітря стало не таким важким і задушливим. Я відчувала смак пустельної пилюки.

Попереду почулися голоси. Я напружилась і приготувалася до неминучої реакції. Якщо Джеб і далі ставитиметься до мене, як… як до людини, як до бажаного гостя, треба звикати. Бо навіщо надокучати йому знову і знову? Незважаючи на це, шлунок знервовано забурчав.

— Ось тут у нас кухня, — сказав Джеб.

Спочатку я подумала, що ми в тунелі, який, проте, заповнений людьми. Я притиснулася до стіни, намагаючись тримати дистанцію.

Кухня являла собою довгий коридор із високою стелею — вищий, аніж ширший, як і мої нові апартаменти. Світло було яскравим і гарячим. Замість тонких тріщин у глибокій гірській породі, тут були велетенські дірки.

— Удень ми, звісно, не готуємо. Дим, розумієш… Тому до приходу ночі ми тут здебільшого збираємось, аби поспілкуватися.

Усі розмови раптово припинилися, і Джебові слова лунко прозвучали серед мертвої тиші. Я постаралася заховатися за його спиною, але він ішов уже далі.

Ми нагодилися саме на сніданок, а може, обід.

Люди — майже двадцятеро, за швидким підрахунком — були дуже близько. Не так, як у великій печері. Я хотіла прошмигнути, не підводячи очей від землі, але не могла втриматися, щоб не пробігтися поглядом по кухні. Так, про всяк випадок. Я відчувала, як тіло приготувалося до втечі, але куди бігти, я не відала.

Обабіч проходу навалені були купи каміння. Здебільшого то була нетесана рудувата вулканічна порода, скріплена якоюсь світлішою речовиною — цементом? Згори на цих купах стояли пласкі темно-коричневі камені. Вони також були скріплені між собою світло-сірим розчином. У результаті утворилися довгі стільниці. Призначення їхнє було очевидне.