— А ти? Ти така ж, як інші… душі? — запитав він.
Я розплющила очі й послала йому довгий утомлений погляд. «Що за безглузде запитання?» — подумала я, а потім міцно стулила повіки і схилила обличчя на коліна, обхопивши голову руками.
Чи то Джаред збагнув, що я більше нічого не скажу, чи в нього затерпло тіло, але, щось буркнувши, він виліз із печери. Потім забрав ліхтар і, випроставшись, тихо застогнав.
— Оце так новини, — прошепотів Іян.
— Брехня, звісно, — прошепотів Джаред у відповідь. Хоч і не дуже чітко, але я могла розібрати, про що вони розмовляють. Вони, мабуть, не усвідомлювали, як їхня розмова відлунює до мене в печеру. — От тільки… не розумію, у що вона хоче змусити нас повірити — до чого вона веде.
— А я думаю, що вона не бреше. Окрім того одного разу. Ти помітив?
— Вистава.
— Джареде, ти коли-небудь зустрічав паразита, який умів би хоч трохи брехати? Окрім шукачів, звісно.
— Ким вона, напевно, і є.
— Ти серйозно?
— Це б усе пояснило.
— Вона… ця істота схожа на шукачів найменше з усіх, кого я бачив. Якби шукач бодай здогадувався, як нас знайти, то привів би за собою цілу армію.
— І нічого б тут не знайшов. Але вона… оця… знайшла нас, правда ж?
— Але дорогою мало не померла…
— Проте досі дихає, еге ж?
Тривалий час вони мовчали. Так довго, що мені закортіло розтягнутися на долівці печери, а не лежати скрученою в клубок. Проте я боялася шуміти. Понад усе воліла, аби Іян пішов і можна було поспати. Адреналін вимився з крові — я була геть виснажена.
— Гадаю, треба піти перемовитися з Джебом, — прошепотів Іян, порушивши мовчанку.
— Геніальна ідея! — голос Джареда аж лускав від сарказму.
— Пам’ятаєш найпершу ніч? Коли вона скочила між тобою та Кайлом? Було дуже дивно.
— Просто намагалася вижити, уникнути…
— Даючи Кайлу фору? Та він би її пристукнув… Гарний план.
— Але ж спрацювало.
— Джебова пушка спрацювала. Чи ти хочеш сказати, що вона передбачила: Джеб дістане рушницю?
— Ти забагато думаєш, Іяне. А саме цього вона й прагне.
— Гадаю, ти не правий. Не знаю чому… але здається, вона взагалі не хоче, щоб ми про неї думали, — я почула, як Іян звівся на ноги. — Знаєш, що справді дивно? — пробурмотів він уже не пошепки.
— Що?
— Я почувався винним — винним до неможливості,— коли дивився, як вона сахається нас. Коли дивився на ті чорні синці на її шиї.
— Не дозволяй їй пробивати тебе на сльозу, — у голосі Джареда забриніло занепокоєння. — Це не людина. Не забувай.
— Просто тому, що вона не людина, ти гадаєш, вона не відчуває болю? — запитав Іян, віддаляючись. — Що її відчуття не такі, як у звичайної дівчини, яку побили — побили ми?
— Візьми себе в руки, — просичав Джаред йому вслід.
— Бувай, Джареде.
Потому як Іян пішов, Джаред іще довго не міг розслабитися. Спочатку він сновигав туди-сюди перед отвором, а потім усівся на матраці, затуливши мені світло, і щось сам до себе безтямно бубонів. Я вирішила не чекати, поки він засне, і розтягнулася, наскільки було можна, на увігнутій долівці. Мої рухи сполохали його — він підскочив і знову почав бубоніти.
— «Винним», — шкулько пробурчав він. — Дозволив їй розчулити себе. Як Джеба, як Джеймі. Так не може тривати. Нерозумно залишати її в живих.
У мене по шкірі мурахи поповзли, але я постаралася не зважати. Якби я панікувала щоразу, коли Джаред надумає мене убити, то не мала б ні хвилини спокою. Я перевернулася на живіт, аби вигнути спину в інший бік. Джаред знову сполошився, а потім затих і, певно, досі снував свої думи, коли я нарешті поринула в сон.
Коли я прокинулася, Джаред сидів на матраці у полі мого зору, ліктями на колінах, спершись рукою на кулак.
У мене зовсім не було відчуття, що я поспала годину-другу, але водночас я була надто вимучена, аби намагатися заснути знову. Натомість мене непокоїв нещодавній Іянів візит, бо тепер, після його дивної реакції, Джаред старатиметься ще дужче ізолювати мене від світу. Краще б те почуття провини Іян тримав при собі. Якщо він знав, що здатний на такі відчуття, то навіщо душив мене, коли на те пішло? Мелані також розізлилася на Іяна і переживала через можливі наслідки його докорів сумління.
За декілька хвилин наші тривожні роздуми перебив вигук.
— Це я, — почувся голос Джеба. — Спокійно.
Джаред підняв рушницю.
— Ану, малий, давай, пристрель мене. Ну ж бо! — з кожним словом голос Джеба лунав дедалі ближче.
Джаред зітхнув і опустив рушницю.
— Будь ласка, йдіть звідси.
— Треба побалакати, — сказав Джеб і важко пирхнув, присівши на землю навпроти Джареда. — Гей, привіт! — гукнув він, киваючи до мене.
— Не люблю я цього, — пробурчав Джаред.
— Ага.
— Іян розповів мені про шукачів.
— Я знаю. Щойно з ним говорив.
— Чудово. Тоді чого вам треба?
— Не стільки мені, як усім. Наша комора уже майже спорожніла. Слід серйозно поповнити запаси.
— О-о, — вимовив Джаред; це було зовсім не те, що він приготувався почути. Після короткої паузи він сказав: — Нехай Кайл піде.
— Гаразд, — просто відповів Джеб, обіпершись об стіну в спробі підвестися.
Джаред зітхнув. Він знав, що його пропозиція — чистісінький блеф, і поступився, щойно Джеб на неї погодився.
— Ні, не Кайл. Він надто…
Джеб хихикнув.
— Мало не завів усіх нас у пастку, коли востаннє ходив сам, еге ж? У нього мізки зовсім не варять. Тоді Іян, може?
— У цього мізки варять, аж переварюють.
— Брандт?
— Він не годиться для довгих вилазок. За кілька тижнів починає панікувати. Хибить.
— Тоді скажи хто.
Секунди спливали, і я чула, як Джаред кілька разів робив глибокий вдих, ніби готовий дати Джебу відповідь, але потім видихав і нічого не казав.
— Іян і Кайл разом? — запитав Джеб. — Може, вони будуть один одного врівноважувати?
Джаред застогнав.
— Як останнього разу? Гаразд, гаразд, повинен піти я.
— Тобі це вдасться якнайкраще, — погодився Джеб. — Ти змінив наше існування, відколи до нас приєднався.
Ми з Мелані кивнули одна одній — жодну з нас це не здивувало.
«Джаред — просто диво. Поки Джаредове чуття нас охороняло, ми з Джеймі були як за кам’яною стіною. Ми б ніколи не спіймалися. Якби тоді в Чикаго на моєму місці був Джаред, усе минуло б добре».
Джаред смикнув плечем у моєму напрямку.
— А що з?..
— Я наглядатиму за нею, скільки зможу. Сподіваюся, ти прихопиш із собою Кайла — це значно полегшить завдання.
— Навіть якщо Кайла не буде і ви наглядатимете за нею, скільки зможете, цього не достатньо. Вона… довго не проживе.
Джеб знизав плечима.
— Я старатимусь. А що ще я можу зробити?
Джаред повільно покивував головою.
— Коли вирушаєш? — запитав його Джеб.
— Не знаю, — прошепотів Джаред.
Запанувало довге мовчання. За декілька хвилин Джеб почав насвистувати.
Нарешті Джаред зробив довгий видих — я навіть не здогадувалася, що він затамовував повітря.
— Піду сьогодні увечері,— повільно промовив він. У цих словах прозвучала покора, але водночас полегшення. Голос його злегка змінився — він трохи здав оборону. Ніби Джаред знову став тим, ким був до моєї появи. Скинувши зі своїх плечей одну відповідальність, він завдав на них іншу, цього разу приємнішу.
Він утомився захищати моє життя і вирішив: тепер усе в руках долі, а точніше, правосуддя натовпу. Я помру, та він, повернувшись, нікого не звинувачуватиме. Не горюватиме… Саме це я почула в тих трьох словах.
Знаю, люди полюбляють гіперболи і дали назву скорботі та смутку — розбите серце. Якось у спогадах Мелані сама так говорила. Але я завжди вважала цю фразу не більш як усталеною метафорою, що не має жодного стосунку до фізіології, як «блакитна кров», наприклад. Тому й не чекала на біль у грудях. Запаморочення — так, клубок у горлі — так, і так — пекучі сльози в очах. Але що це за відчуття, ніби розривається грудна клітка? Я не могла йому дати логічного пояснення.