Дивне поєднання срібного й золотого викликало якийсь спогад — обличчя в дзеркалі.

Цей спогад збив мене з пантелику, бо я не звикла до цивілізації, але водночас не могла уявити свого життя без неї. Симпатичний туалетний столик, заставлений усілякими милими дрібничками. Безліч кришталевих флаконів із запахами, які я любила… — я любила? чи вона любила? — так сильно. Орхідея у вазоні. Набір срібних гребінців.

Велике кругле дзеркало у металевій рамі з кованими трояндами. Обличчя у дзеркалі кругле — не овальне. Делікатне. Шкіра срібляста, немов місячне сяйво, на носі розсипана жменька веснянок. Величезні сірі очі обрамлені пухнастими віями — на світлому тлі важко помітити сріблясту душу. Блідо-рожеві губи пухкенькі, ротик круглий, як у дитини. Малесенькі рівні білі зубки. Ямочка на підборідді. І повсюди, повсюди кучерики золотого волосся, яке пушиться і спадає вниз по спині, не вміщаючись у дзеркало.

Моє обличчя чи її?

Це обличчя ідеально пасувало нічній квітці. Точний переклад з мови квітів на людську.

— Де вона? — мовив тоненький голосок. — Де Пел?

Її відсутність налякала мене. Я ніколи не зустрічала беззахиснішого створіння, ніж ця дитина з місячним обличчям і золотим, як сонячне проміння, волоссям.

— Вона тут, — запевнив мене Док. — У контейнері, готова до подорожі. Ми сподівалися, що ти підкажеш нам, куди її краще послати.

Я обернулася на голос. Коли я побачила Дока у сонячному світлі, з контейнером у руках, мене захлиснули спогади з попереднього життя.

— Доку! — вигукнула я тонким голоском. — Доку, ви ж обіцяли! Ви присягнули, Юстасе. Чому? Чому ви порушили слово?

Відчай і біль — просто тьмяний спогад. Це тіло ще ніколи не відчувало таких мук. Йому кортіло втекти від пронизливого болю.

— Навіть найчесніша людина іноді відступається під примусом, Вандо.

— Під «примусом», — пирхнув іще один страшенно знайомий голос.

— Джареде, ніж біля горла — це примус.

— Ти ж знаєш, я би ніколи ним не скористався.

— Не знаю… Ти грав напрочуд переконливо.

— Ніж? — моє тіло затремтіло.

— Ш-ш-ш, усе гаразд, — пробурмотів Іян. Його подих здув кілька волосинок мені на обличчя, і я відкинула їх назад — звичним рухом. — Невже ти справді гадала, що можеш ось так просто нас покинути? Вандо! — він зітхнув, але це було радісне зітхання.

Іян був щасливий. Від цього мені також стало легше та спокійніше на душі.

— Я ж казала, що не хочу бути паразитом, — прошепотіла я.

— Ану дайте дорогу, — сказав мій колишній голос. Я побачила власне обличчя — сильне, засмагле, з прямими лініями брів над горіховими очима-мигдалинами, чітко окреслені високі вилиці… Я побачила все це чужими очима — не як звичне віддзеркалення. — Послухай, Вандо. Я точно знаю, ким ти не хотіла бути. Але ми, люди, егоїстичні й не завжди чинимо правильно. Ми не відпустимо тебе. Змирися.

Те, як вона говорила, її інтонація і тембр повернули мені спогади про наші з нею мовчазні розмови. Голос у моїй голові, моя сестра.

— Мел? Мел, з тобою все гаразд!

Вона усміхнулася, а тоді нахилилася і поплескала мене по плечу. Її тіло здалося мені більшим, ніж я пам’ятала.

— Ну звісно. Хіба ми не цього хотіли? І з тобою також усе буде гаразд. Ми підійшли до справи тямковито. Не хапали перше-ліпше тіло, яке потрапить нам на очі.

— Дайте! Дайте я їй усе розповім! — протиснувся вперед Джеймі. Навколо ліжка зібралося чимало люду, і воно захиталося.

Я стиснула руку Джеймі. Мої пальці такі слабкі! Чи відчув він потиск?

— Джеймі!

— Привіт, Вандо! Круто, правда? Тепер ти менша за мене! — на його обличчі розцвіла переможна посмішка.

— Але все одно старша. Мені майже… — я не договорила, змінивши кінцівку речення. — У мене за два тижні день народження.

Може, я дезорієнтована і збентежена, але не дурна. Досвіду Мелані я не змарнувала. Іян не поступався шляхетністю Джаредові, а мені зовсім не хотілося мучитись, як мучилася Мелані.

Тож я збрехала, накинувши собі зайвий рік.

— Мені виповниться вісімнадцять.

Краєм ока я помітила, як Мелані й Іян завмерли від несподіванки. Це тіло здавалося набагато молодшим за свої справжні роки, а було йому майже сімнадцять.

Ця маленька хитрість, цей безневинний обман означав, що я заявляю права на свого мужчину, що я залишаюся. До горла підкотив дивний клубок.

Джеймі легенько поплескав мене по обличчю, щоб привернути до себе увагу. На моїй щоці його долоня здавалася велетенською.

— Мені дозволили взяти участь у вилазці.

— Знаю, — пробурмотіла я. — Я пам’ятаю… Пел бачила тебе.

Я спопелила Мел поглядом, а вона тільки знизала плечима.

— Ми намагалися не налякати її,— сказав Джеймі.— Вона така… така тендітна. І симпатична. Ми вибрали її разом, але останнє слово було за мною! Розумієш, Мел сказала, що нам треба обрати когось молодого — що довше душа перебуває в тілі, то краще, чи щось таке. Але не надто юного, бо вона знала, що ти не захочеш прокинутися дитиною. Джаредові сподобалося обличчя Пел, він сказав, що такому обличчю одразу віриш. Ти не викликаєш жодних підозр — навпаки. Джаред сказав, що будь-хто, побачивши тебе, одразу схоче захистити, правда, Джареде? Але останнє слово було за мною, а я шукав когось, хто був би схожий на тебе. І мені здалося, що саме Пел на тебе схожа. Адже вона здається янголом, яким ти і є. А ще ти дуже гарненька. Я знав, що ти будеш гарненькою, — Джеймі усміхнувся на всі тридцять два зуби. — Іян із нами не ходив. Він сидів тут із тобою — сказав, що йому байдуже, який ти матимеш вигляд. Він не підпускав нікого до твого кріоконтейнера, навіть мене і Мел. Але цього разу Док дозволив мені спостерігати за операцією. Це так круто, Вандо. І чому ти раніше не дозволяла мені дивитися? Але допомагати мені заборонили. Іян нікому не давав торкатися тебе.

Іян стиснув мою руку і, нахилившись, крізь усе моє пишне волосся прошепотів мені на вухо тихо-тихо, щоб не почув ніхто, крім мене:

— Я тримав тебе в руці, Вандрівнице. Ти прегарна.

Мені на очі набігли сльози, і я схлипнула.

— Тобі подобається, правда? — запитав Джеймі стурбовано. — Ти не гніваєшся? Там нікого немає, окрім тебе, еге ж?

— Ні, я зовсім не гніваюсь, — прошепотіла я. — Тут справді нікого немає, не можу нікого знайти. Тільки спогади Пел. Пел була тут від… Навіть не можу згадати відколи. Не пам’ятаю іншого імені.

— Ти не паразит, — мовила Мелані впевнено і провела рукою по моєму волоссю. — Це тіло не належало Пел, але ніхто інший на нього не претендує. Ми чекали, Вандо, щоб у цьому переконатися. Намагалися привести людину до тями — довго, майже як і з Джоді.

— Джоді? Що сталося з Джоді? — цвірінькнула я — від хвилювання мій голос став високим, як у пташки. Я спробувала сісти, й Іян підняв мене — довелося докласти зусилля, бо в моєму мініатюрному тілі зовсім не було сил, — і всадовив, підтримуючи рукою. Тепер я бачила всіх.

Док більше не плакав. З-за його плеча визирав Джеб, на його обличчі читалося вдоволення і цікавість. Поруч стояла жінка, яку я впізнала не одразу, — з нашої останньої зустрічі її обличчя ожило, стало жвавішим, — Менді, колишня цілителька. Неподалік стояв Джеймі, на його вустах грала усмішка, біля нього Мелані, Джаред обнімав її за талію. Тепер, коли вони знову разом, я знала, що він ніколи й нікуди її не відпустить. Це завдало мені болю — гострого, нестерпного. Моє нове ніжне серце здригнулося. Його ще ніколи не розбивали, і цей спогад був для нього незрозумілим.

Шкода, але доводиться визнати, що я досі люблю Джареда і не позбулася ревнощів до тіла, яке він так кохає. Мій погляд знову впав на Мелані. Я побачила опущені кутики рота, який колись був моїм, і усвідомила, що вона про все здогадалася.

Поки Док, повагавшись, відповідав на моє запитання, я квапливо перевела погляд на інші обличчя, які обступили моє ліжко: Труді і Джефрі, Гіт, Пейдж та Енді. Брандт і навіть…

— Джоді не реагувала. Ми чекали і чекали — скільки могли.