— Ось, будь ласка.

Я відсунула темне жорстке волосся шукачки від рожевого шраму на шиї. Дивлячись на її смагляву шкіру, я завагалася.

— Зробите надріз, Доку? Я не… Я не хочу.

— Без проблем, Вандо.

Коли він наблизився, я бачила тільки його руки. Він виклав на ліжко поряд із плечем шукачки пляшечки з ліками. У яскравому світлі зблиснув скальпель, і на моєму обличчі затанцював зайчик.

— Тримай її волосся.

Я двома руками звільнила її шию.

— Шкода, що я не можу помити руки, — пробурмотів Док сам до себе.

— Нічого страшного. У нас є «Очистка».

— Знаю, — зітхнув він. Насправді Доку був потрібен звичний порядок, щоб звільнити розум від думок і зосередитися.

— Який має бути надріз? — запитав він вагаючись.

Я відчувала позаду тепло гарячих тіл, які протискувалися вперед, щоб усе якнайкраще роздивитися, але не торкалися ні мене, ні Дока.

— Такий, як шрам. Цього цілком достатньо.

— Точно? — сумнівався Док.

— Так. Ой, заждіть!

Док відсунувся.

Я збагнула, що роблю все навпаки. Я не цілителька. Це не моє покликання. Руки тремтіли. Не відводячи погляду від шукачки, я сказала:

— Джареде, подай мені один із кріоконтейнерів.

— Гаразд.

До мене долинули кроки, а тоді стукіт: обраний Джаредом контейнер грюкнув об інші.

— Що тепер?

— Згори на кришечці є коло. Натисни на нього.

Почулося тихе гудіння: контейнер запрацював. Чоловіки почали перешіптуватися й відступили.

— Добре. Там збоку повинен бути перемикач… більше схожий на телефонний диск. Бачиш його?

— Так.

— Крути його до упору.

— Гаразд.

— Яке світло горить на кришці?

— Е-е-е… з червоного перетворюється на синє… А тепер блакитне.

Я полегшено зітхнула. Принаймні контейнери функціонують.

— Чудово. Зніми кришку й чекай.

— Як?

— Натисни попід виступ.

— Ясно… — почулося клацання — й механізм загудів. — Холодно!

— Ну звісно. Так має бути.

— Як він працює? Де джерело живлення?

— Я знала відповіді на ці запитання, коли була павуком, — зітхнула я. — Зараз я сама не розумію принципу дії контейнерів. Можете починати, Доку. Тепер я готова.

— Ну що ж, уперед, — прошепотів Док і провів скальпелем по шкірі шукачки. По шиї потекла кров і закрапала на рушничок, завбачливо приготовлений Доком.

— Трошки глибше. Під сам край…

— Так, бачу, — Док дихав швидко та збуджено.

Крізь червону кров пробивалося срібло.

— Добре. Тепер ви тримайте волосся.

Док плавно ковзнув на моє місце. Він ідеально пасував до свого покликання. З нього вийшов би чудовий цілитель.

Я не приховувала від нього своїх дій — мої рухи були настільки непомітні, що Док нічого не зрозуміє. Він не зможе повторити їх без пояснення.

Обережно провівши пальцем по спинці крихітної срібної істоти, я майже повністю занурила палець у розріз на шиї носія, відшукала передні паростки і відчула напнуті ниточки, які тягнулися до мозку.

Я ніжно просунула подушечку пальця під тільце душі, намацала передній сегмент і просунула руку далі, вздовж клубочка натягнутих ниток, цупких як ворсини щітки.

Я помацала крихітні з’єднання натягнутих ниток — не більші за голівку булавки. Заглибившись приблизно на третину, можна полічити всі з’єднання, але це забрало б забагато часу. Їх аж двісті сімнадцять, і до того ж, існує простіший спосіб. Мої пальці легенько доторкнулися до крихітного з’єднання, трошки більшого, ніж інші — радше перлинки, ніж голівки булавки. Воно було зовсім гладеньким.

Я лагідно натиснула на нього, масажуючи. З душами треба завжди поводитися лагідно, вони не розуміють насильства.

— Розслабся, — видихнула я.

І хоча душа не чула мене, все одно послухалася: напруга спала, нитки послабилися, провисли. Я відчувала, як вони повертаються в тільце, яке поступово розбухає, вбираючи їх. Усього кілька ударів серця — і процес закінчився. Я затамувала подих, відчуваючи, як у моїх руках тріпоче душа. Рветься на свободу.

Я дозволила їй трішки випручатися, а тоді обережно обняла пальцями крихітне вразливе тільце. Витягнула блискучу срібну істоту, вологу від крові, яка стікала з гладкої поверхні, й поклала собі в долоню.

Вона була прекрасна. Душа, чийого імені я не знала, срібною хвилею билася у мене на долоні… мила стрічечка, легка як пір’їна.

Хіба тепер я можу ненавидіти шукачку? Мене захлиснула майже материнська любов.

— Приємних снів, крихітко, — прошепотіла я.

Ліворуч од мене тихенько гудів кріоконтейнер. Джаред нахилив його під кутом, і мені залишилося тільки піднести душу до отвору, з якого витікало крижане повітря. Душа ковзнула всередину, і я обережно закрила кришку.

Я забрала контейнер із рук Джареда й притисла його до грудей, повільно повертаючи, поки він не став вертикально. Ззовні контейнер був кімнатної температури. Я тулила його до грудей, як мати тулить дитину.

Док уже сипав «Розгладження» на ледь помітний шрам на шиї незнайомки. З нас вийшла непогана команда: я потурбувалася про душу, Док — про тіло. Ми подбали про всіх.

Док подивився на мене повними радості й подиву очима.

— Чудово, — прошепотів він. — Це було просто неймовірно.

— Гарна робота, — прошепотіла я у відповідь.

— Як гадаєш, коли вона прокинеться? — запитав Док.

— Усе залежить від того, скільки хлороформу вона вдихнула.

— Небагато.

— Що ж, подивимося, чи вона тут. Доведеться заждати…

Джаред обережно підняв незнайомку, перевернув і переніс на сусіднє ліжко. Його ніжність не розчулила мене. Вона призначалася не мені, а людині, Мелані…

Док поміряв дівчині пульс, зазирнув під повіки, посвітив ліхтариком в очі й перевірив реакцію на світло. Срібне світло не відбилося від зіниць, не осліпило Дока. Вони з Джаредом обмінялися довгими поглядами.

— Вона справді це зробила, — мовив Джаред тихо.

— Так, — погодився Док.

Я й не помітила, як поряд з’явився Джеб.

— Вправно, дитинко, — пробурмотів він.

Я знизала плечима.

— Почуття суперечливі?

Я не відповіла.

— Еге ж. І в мене, люба. І в мене.

Позаду мене Аарон із Брандтом збуджено перемовлялися — відповідали одне одному на питання швидше, ніж воно прозвучить, мов читали думки.

У них точно не було жодних суперечливих почуттів.

— Ми як усім розповімо!

— Подумай тільки…

— Ходімо по…

— Так, просто зараз, я готовий…

— Стривайте! — втрутився Джеб. — Поки цей контейнер не опиниться в дорозі на іншу планету, ніяких викрадень. Правда, Вандо?

— Правда, — підтвердила я й дужче притиснула контейнер до грудей.

Брандт і Аарон обмінялися кислими поглядами.

Я вирішила, що союзники мені не завадять. Зараз у мене є Джаред, Джеб і Док, із чиєю думкою рахуються найбільше. Все одно потрібна додаткова підтримка.

Що це означає?

А це означає, що саме час поговорити з Іяном.

З іншими також, але в першу чергу з Іяном. Серце провалилося в п’яти. За увесь час мого перебування серед людей я встигла чимало, та мені ще жодного разу не було так нестерпно, так гостро боляче. Навіть рішення проміняти своє життя на життя шукачки — мене мов кинули в безкраю пустелю болю — було прийняти легше, тому що я бачила перспективу, розуміла, навіщо я це роблю. Прощання з Іяном краяло серце гострим лезом; воно заступало собою всю перспективу. Хотілося знайти вихід, будь-який вихід, аби вберегти Іяна від болю. Та виходу не було.

Єдине, що може бути гіршим, — це прощання з Джаредом. Воно роз’ятрить і розкрає серце. Бо Джаред не відчуватиме болю. Його радість затьмарить смуток і втрату.

Що ж до Джеймі, то я вирішила, що не прощатимуся з ним зовсім.

— Вандо! — голос Дока прозвучав різко.

Я поквапилася до ліжка, над яким він схилився. Ще здалеку я побачила, як маленька смаглява рука, яка нещодавно звисала з ліжка, стиснулася в кулак і розтиснулася.

— Ах! — пролунав із людського тіла добре знайомий мені голос шукачки. — Ах!