Очі шукача ще раз усе оглянули і цього разу затрималися на постаті Джареда. Серце в грудях закалатало. Я міцніше стиснула пігулку.
— Дуже безвідповідально з мого боку їхати так довго і зовсім не відпочивати, — випалила я й швиденько усміхнулася. — Я гадала, ми зможемо дістатися Фенікса. Мені так прикро!
— Як вас звати, міс?
Його тон був не різким, але й далеко не привітним. Однак шукач розмовляв тихо — зрозумів мій натяк.
— Листя Вгорі,— відповіла я, використавши ім’я, під яким я зареєструвалася в останньому готелі. Про всяк випадок. А що як він захоче перевірити мою байку? Потрібно якесь підтвердження.
— Ви з Планети Перевернутих Квітів? — здогадався він. Його очі знову рушили звичним маршрутом.
— Так, я звідти.
— Моя дружина також. Жили на острові?
— Ні,— мовила я швидко. — На суходолі, у межиріччі.
Він кивнув — мабуть, моя відповідь його розчарувала.
— То мені вертатися в Тусон? — запитала я. — Гадаю, тепер я остаточно прокинулася. Чи, може, подрімати просто тут…
— Ні! — перебив він мене, підвищивши голос.
Від несподіванки я аж підскочила, і маленька пігулка вислизнула з руки й упала на металеву підлогу з чітким стуком. Кров відхлинула мені від обличчя, мов хтось відкрутив кран.
— Вибачте, міс. Я зовсім не хотів вас налякати, — вибачився шукач швидко; його прискіпливий погляд продовжував блукати по фургону. — Але вам не варто тут затримуватися.
— Але чому? — насилу прошепотіла я, мало не зрадивши себе.
— Нещодавно поблизу дехто… зник.
— Не розумію. Як зник?
— Можливо, це нещасний випадок… хоча тут можуть бути… — він вагався, ніяк не міг вимовити це слово вголос. — Десь неподалік можуть переховуватися люди.
— Люди? — пискнула я надто голосно. Він уловив нотки страху в моєму голосі й інтерпретував його по-своєму.
— Не варто хвилюватися, Листя Вгорі, це всього-на-всього припущення. Жодних свідків не було. Прямуйте у Фенікс. Що швидше ви туди дістанетеся, то краще.
— Звісно. А може, ліпше таки в Тусон? Це ближче.
— Вам нічого не загрожує.
— Ну, якщо ви впевнені…
— На всі сто. Головне, не заїжджайте в пустелю, квітко.
З цими словами він усміхнувся, від чого його обличчя подобрішало, стало схожим на лиця інших душ, з якими мені випадало спілкуватися. Ну звісно, шукач хвилювався не через мене, а за мене.
Він не чекав, що я брехатиму. І, мабуть, не розпізнав би в моїх словах брехні. Він просто душа.
— І на гадці не мала, — усміхнулась я у відповідь. — Усе одно дякую за попередження. Тепер я буду обачнішою. Сумніваюся, що зможу заснути після почутого.
Я визирнула у вікно з боку Джареда, з тривогою вдивляючись у пустелю, — нехай шукач думає, що мені страшно, — і завмерла. На обличчі майнула непідробна тривога: в бічному дзеркалі відбивалося світло фар.
Джаред також напружився, але з усіх сил тримався.
Мої очі метнулися до шукача.
— Тут я вам допоможу… — мовив він, опустивши очі й з усмішкою на вустах копирсаючись у кишенях.
На щастя, він не помітив, як різко змінився вираз мого обличчя. Я намагалася контролювати м’язи, розслабитися, але ніяк не могла зосередитися: вогні в дзеркалі заднього огляду ставали дедалі яскравішими.
— Звісно, не варто зловживати, — провадив шукач, риючись у кишені.— Ліки, певна річ, не шкідливі, в іншому разі цілителі не дозволяли б роздавати їх просто так. Однак не вживайте часто, бо зіб’єте цикл сну… А, ось де вони. «Бадьорість».
Фари уповільнили своє наближення.
«Просто їдьте повз, — молила я подумки. — Не зупиняйтеся, не зупиняйтеся, не зупиняйтеся».
«Якби ж то за кермом був Кайл», — додала Мелані благальним тоном.
«Не зупиняйтеся. Просто їдьте. Не ставайте. Їдьте».
— Міс?
Я кліпнула, намагаючись зосередитись.
— А, «Бадьорість»?
— Просто вдихніть, Листя Вгорі.
В руці він тримав тоненький білий пульверизатор. Шукач легенько натиснув на нього, і перед обличчям з’явилося прозора маленька хмаринка. Я чемно нахилилася вперед і вдихнула, водночас поглядаючи в дзеркало.
— З ароматом грейпфрута, — мовив шукач. — Приємно, правда?
— Дуже приємно.
Раптом мій мозок немов протверезів, думки прояснилися.
Велика вантажівка пригальмувала й зупинилася позаду нас.
«Ні!» — зойкнули ми з Мелані воднораз. Частку секунди я шукала поглядом маленьку пігулку на підлозі, але де там — не змогла роздивитись і власної ноги.
Шукач неуважно зиркнув на вантажівку й махнув рукою, даючи знак проїжджати далі.
Я також озирнулася з натягнутою усмішкою на вустах, але не змогла роздивитися, хто сидить за кермом. Світло фар відбилося в моїх сріблястих зіницях і розсипалося тисячею зайчиків.
У вантажівці вагалися.
Шукач знову махнув рукою — цього разу наполегливіше.
— Давай, проїжджай, — буркнув він сам до себе.
«їдь! Їдь! Їдь!»
Рука Джареда стиснулася в кулак.
Вантажівка повільно заторохкотіла та зрушила з місця, протискаючись між машиною шукачів і фургоном. Світло від ліхтарика шукача висвітило два силуети, два профілі, які дивилися просто себе. У водія був перебитий ніс.
Ми з Мел одночасно зітхнули з полегшею.
— Як почуваєтеся?
— Бадьоро, — відповіла я.
— Години через чотири дія препарату припиниться.
— Дякую.
— Дякую вам, Листя Вгорі,— засміявся шукач. — Коли ми побачили вашу машину, подумали, що доведеться мати справу з людьми. Я увесь спітнів, але не від спеки! — (Я здригнулася). — Не хвилюйтеся. Вам нічого не загрожує. Якщо бажаєте, ми можемо провести вас до самого Фенікса.
— Дякую, але не варто хвилюватися.
— Було дуже приємно з вами познайомитися. От тільки закінчиться моя зміна, я одразу повернуся додому й розповім дружині, що зустрів іще одного переселенця з Планети Квітів. Ото вона зрадіє!
— Що ж… побажайте їй від мене «найяскравішого сонця і найтривалішого дня», — сказала я, переклавши на мову людей прийняте на Планеті Квітів привітання.
— Звісно. Спокійної вам подорожі.
— А вам спокійного чергування.
Він відійшов, і мені в очі знову вдарило світло ліхтаря. Я розлючено заморгала.
— Припини, Генку, — мовив шукач, приклавши долоню дашком до очей, і попрямував до машини. Стало знову темно. Я зробила ще одне неймовірне зусилля й усміхнулася невидимому Генку. А тоді тремтячою рукою завела мотор.
Виявилося, шукачі швидші. Маленька чорна машинка з мигавками на даху затуркотіла, різко розвернулася й розчинилась у темряві.
Я виїхала на дорогу. Серце скажено калатало, ривками штовхаючи кров по венах. Усе тіло тремтіло після стресу.
— Поїхали, — прошепотіла я, клацаючи зубами.
Джаред голосно ковтнув.
— Замалим не пропали, — мовив він.
— Я думала, що Кайл просто так не поїде далі.
— Я також.
Ми здатні були хіба перешіптуватися.
— Шукач купився на обман, — зуби Джареда досі клацали.
— Так.
— Я б не купився. Твої акторські здібності не поліпшилися.
Я знизала плечима. Тіло так закляло, що здригнувся кожен м’яз.
— Вони не могли мені не повірити. Я… це щось небувале. Яке не повинно існувати.
— Щось неймовірне, — погодився Джаред. — Чудесне.
Від його слів стало тепло, лід у венах і в животі розтанув.
— Шукачі не дуже відрізняються від решти, — пробурмотіла я сама до себе. — Їх нема чого боятися.
Джаред замислився й похитав головою.
— Зізнайся, є щось такс, що’ тобі не до снаги?
Я й не знала, що відповісти.
— Тепер, коли ти з нами, все зміниться… — він немов говорив сам до себе.
Я відчувала, як сумує Мелані, але цього разу вона не сердилась — мабуть, змирилася.
«Ти можеш їм допомогти. Можеш захистити їх краще за мене», — зітхнула Мел.
Попереду замаячили знайомі фари. Я полегшено зітхнула й додала швидкості — зовсім трошки, щоб не порушувати правил. Джаред витягнув ліхтарик. Я одразу втямила, що він збирається зробити. Ми під’їхали до кабіни вантажівки, і він спрямував промінь собі в очі. Кайл кивнув і полегшено зітхнув. Іян метушився й усе намагався роздивитися мене. Я помахала рукою, і він скорчив гримасу.