Він посунув телефон до Іззі, а та спитала:

— Чому вона так цікавилася, де Венеція?

— Вгадайте з трьох разів,— відповів дуже потішений Рафаель. Перейнявши його погляд, Робін відвернулася до вікна і відчула, що червоніє. Це що, Мітч Патерсон подзвонив Кінварі й навіяв їй цю ідею?

— Ой, та припини,— сказала Іззі.— Вона думає, що татко... Та Венеція йому за віком як донька!

— Якщо ти не помітила, те саме можна сказати про його дружину,— відповів Рафаель,— і ти знаєш, що вона за фрукт. Що далі вони в шлюбі, то більше вона ревнує. Тато не бере слухавку, от вона й дійшла параноїдальних висновків.

— Татко не відповідає, бо вона його доводить до сказу,— відповіла Іззі, й образа на батька потонула в антипатії до мачухи.— Вона два роки як відмовляється виходити з дому і покидати своїх чортових конячок. Тут раптом на носі Олімпійські ігри, в Лондоні повно зірок, і тепер їй конче треба до столиці, розчепуритися і грати з себе дружину міністра.

Іззі ще раз глибоко вдихнула, знову витерла обличчя і підвелася.

— Піду назад, у нас справ купа. Дякую, Рафе,— сказала вона і легенько поплескала його по плечу.

Вона пішла. Рафаель подивився їй услід, а тоді розвернувся до Робін.

— Іззі єдина приходила, коли я був за ґратами, розумієш.

— Так,— відповіла Робін.— Вона казала.

— А коли я мусив у дитинстві приїжджати до клятого Чизвелл-гаузу, тільки вона зі мною говорила. Я був мале байстря, яке розбило їхню сім’ю, тож вони мене ненавиділи до печінок — і тільки Іззі давала мені гратися зі своїм поні.

Він з ображеним виглядом покрутив каву в долонях.

— Ти, мабуть, була закохана у хвацького Фредді, як і всі інші дівчата, так? Він мене терпіти не міг. Називав Рафаелою і прикидався, ніби тато сказав усім, що я теж дівчинка.

— Жахливо,— мовила Робін, і замість гримаси на обличчі Рафаеля з’явилася несміла усмішка.

— Ти дуже мила.

Він, здавалося, не міг вирішити, казати чи ні. А тоді спитав:

— А ти бачила Джека О’Кента, коли приїздила в гості?

— Кого?

— Був там один, працював на тата. Жив на території Чизвелл-гаузу. Лякав мене-малого до чортиків. У нього було таке виснажене обличчя і божевільні очі, і щойно я заходив у сад, він вискакував ніби нізвідки. Ніколи зі мною не розмовляв, тільки лаявся, як я траплявся під руку.

— Я щось таке ніби пам’ятаю,— збрехала Робін.

— Джеком О’Кентом його батько називав. Що то за ім’я? Якесь прізвисько диявола? Хай там що, в дитинстві мені снилися кошмари про того типа. Одного разу він мене застукав, коли я хотів пролізти до повітки, і дав чортів. Зазирнув мені просто в обличчя і сказав щось типу того, що мені не сподобається те, що я там знайду, що це не для маленьких хлопчиків... точно не згадаю. Я був малий.

— Звучить дійсно страшно,— погодилася Робін, зацікавившись.— А ти дізнався, що він там таке робив?

— Мабуть, тримав сільськогосподарський реманент,— відповів Рафаель,— але з його вуст вийшло так, ніби там проводяться сатанинські обряди. Але треба сказати, що він був чудовий тесля. Він робив труну для Фредді. Англійський дуб... тато хотів, щоб Фредді поховали в лісі біля маєтку...

І знову він ніби завагався — сказати, що думає, чи ні. Рафаель уважно пороздивлявся Робін крізь темні вії, а тоді мовив:

— Тато тобі зараз здається... ну, нормальним?

— Про що ти?

— Тобі не здається, що він поводиться якось дивно? Ні сіло ні впало накричав на Іззі.

— Робота тисне? — припустила Робін.

— Так... мабуть,— відповів Рафаель. Тоді, насупившись, мовив: — Позавчора ввечері мені дзвонив, і це вже дивно, бо він зазвичай бачити мене не може. Просто побалакати, так і сказав. Такого ніколи раніше не було. Треба сказати, що він був сильно напідпитку, аж чути було. Хай там як, він почав говорити про Джека О’Кента. Я ніяк не міг уторопати, до чого те все. Згадав про смерть Фредді, про смерть Кінвариної дитини, і ще,— Рафаель нахилився ближче, його коліна торкнулися під столом колін Робін,— пам’ятаєш той дзвінок, коли я тут перший день працював? Оте дивне страшне повідомлення, що, мовляв, люди обмочуються, вмираючи?

— Так,— сказала Робін.

— Він сказав: «Це все покарання. То Джек О’Кент дзвонив. Він іде по мене».

Робін з подивом глянула на нього.

— Але хай хто то дзвонив,— пояснив Рафаель,— то не міг бути Джек О’Кент. Він помер багато років тому.

Робін промовчала. Вона раптом згадала, як Метью марив у глибинах тропічної ночі, як прийняв її за свою покійну матір. Коліна Рафаеля вперлися в її коліна трохи сильніше. Робін трохи відсунула свій стілець.

— Я півночі не спав, усе думав, чи не збожеволів він. Ми не можемо дозволити, щоб ще й тато з’їхав з глузду, правда ж? Досить і того, що Кінварі ввижаються порізані коні і гробарі...

— Гробарі? — різко перепитала Робін.

— А я сказав «гробарі»? — нервово перепитав Рафаель.— Ну, ти зрозуміла, про що я. Чоловіки з лопатами в лісі.

— Гадаєш, вони їй ввижаються? — спитала Робін.

— Гадки не маю. Іззі та всі інші думають, що вона марить, але нони її мають за істеричку, відколи Кінвара втратила дитину. Їй довелося пережити пологи, хоч було вже відомо, що дитина мертва, уявляєш? Після того їй стало дуже зле, але якщо ти Чизвелл, то маєш стулити пельку і триматися. Надягнула капелюшка і пішла перерізати стрічку, чи що.

Він ніби прочитав думки Робін з її обличчя, бо додав:

— А що мені — ненавидіти її лише тому, що інші ненавидять? Кінвара — та ще біда, а мене має за порожнє місце, але я не живу все життя, подумки віднімаючи її витрати на коней від спадку моїх небожів і небог. Вона не мисливиця на гроші, хай що там думають

Іззі та Фіззі,— додав він, хитро наголосивши на прізвиську другої сестри.— Вони і маму мою мали за шукачку грошей. Іншої мотивації вони не розуміють. Я нібито не маю бути в курсі гарненьких прізвиськ, якими в родинному колі Чизвеллів називали нас із мамою...— його смаглява шкіра почервоніла.— Хоч це й видається дивним, але Кінвара справді закохалася у тата, я ж бачу. Якби вона шукала грошей, то могла б зробити і кращий вибір. Він же банкрут.

Робін, для якої визначення «банкрут» не сходилося з великим будинком в Оксфордширі, кіньми, квартирою у престижному районі Лондона і важким діамантовим кольє, яке вона бачила на шиї Кінвари на світлинах, лишилася незворушною.

— Ти давно була у Чизвелл-гаузі?

— Давно,— відповіла Робін.

— Він розвалюється. Все побите міллю, жалюгідне.

— Точно пам’ятаю тільки один раз, коли була в Чизвелл-гаузі — дорослі тоді говорили про зниклу дівчинку.

— Правда? — здивувався Рафаель.

— Так... не згадаю, як звали. Я сама була мала. Сьюзан? Сьюкі? Щось таке.

— Щось не пригадую,— озвався Рафаель. Його коліна знову торкнулися її.— Скажи, а всі розповідають тобі темні родинні секрети за перші п’ять хвилин знайомства, чи я один такий?

— Тим каже, що я маю співчутливий вигляд,— сказала Робін.— Може, мені слід облишити політику і стати психотерапевтом.

— Мабуть, таки варто,— погодився Рафаель і глянув їй у вічі. Діоптрій ніби зовсім мало. Чого ти вовтузишся з окулярами? Чому б не носити лінзи?

— О, я... мені так просто зручніше,— відповіла Робін, поправила окуляри і почала збирати свої речі.— Знаєш, мені таки треба йти.

Рафаель відкинувся на стільці з журливим усміхом.

— Натяк зрозумілий... він щасливчик, цей твій Тим. Так і перекажи йому від мене.

Робін ніяково засміялася і підвелася, зачепившись об край столу. Вона вийшла з чайної засоромлена і трохи почервоніла.

Ідучи до кабінету Іззі, вона міркувала над поведінкою міністра культури. Вибуховий гнів і параноїдальна балачка цілком личили, на її думку, людині, що опинилася в руках двох шантажистів, але думка Чизвелла про те, що йому міг дзвонити мрець, видавалася невідпорно дивною. За дві зустрічі він не здався Робін людиною, що може вірити у привидів чи кару Божу, проте (подумала Робін) у людях напідпитку проявляються дивні речі... і раптом їй згадався ощир на обличчі Метью, коли вони лаялися з різних кутів вітальні в неділю.