— Ви, мабуть, Стівен,— сказав Страйк.

Старший брат Робін щось хрюкнув, сердито зиркнув на нього. Вони обоє були кремезні; оскільки їх посадовили тісно поруч, Стівен своїм ліктем зачепив лікоть Страйка, коли потягнувся по пиво. Інші гості за столом усі дивилися на Страйка. Він підняв праву руку в несміливому вітальному жесті, тільки тоді згадав про бинти — і зрозумів, що привернув до себе ще більше уваги.

— Привіт, я Дженні, дружина Стівена,— мовила широкоплеча брюнетка, що сиділа з другого боку від Стівена.— Вам, здається, не завадить випити.

Вона передала непочату пінту пива над Стівеновою тарілкою. Страйк був ладен розцілувати її від удячності. Але під сердитим поглядом Стівена обмежився щирим «дякую» і за один ковток випив половину пінти. Краєм ока він побачив, як Дженні щось каже Стівенові на вухо. Останній дочекався, поки Страйк відставить пиво, прочистив горлянку і грубувато мовив:

— Я так розумію, вас слід привітати.

— Чого? — тупо спитав Страйк.

Обличчя Стівена трішки пом’якшилося.

— Ви спіймали того вбивцю.

— А, так,— кивнув Страйк, узяв лівою рукою виделку і поштрикав лососеву закуску. Тільки проковтнувши все і побачивши, що Дженні сміється, він зрозумів, що мав би поводитися поважніше.— Вибачте,— пробурмотів він.— Дуже голодний.

Стівен уже дивився на нього майже схвально.

— Та який з того зиск, га? — спитав він і глянув на власну порцію мусу.— Одне повітря.

— Корморане,— мовила Дженні,— а ви не помахаєте Джонатану? То ще один брат Робін — он там сидить.

Страйк глянув у вказаному напрямі. Стрункий молодик з таким самим волоссям, як у Робін, з ентузіазмом махав йому з-за сусіднього столу. Страйк і собі несміло підніс руку.

— Ви її повернути прийшли? — різко спитав Стівен.

— Так,— відповів Страйк.— Повернути.

Він майже чекав, що Стівен розсердиться, але той тільки зітхнув.

— Мабуть, треба з того радіти. В житті не бачив її такою щасливою, як коли пішла до вас працювати. Як ми були малі й вона казала, що хоче бути поліціянткою, я її до сказу доводив,— додав він.— Тепер шкодую,— провадив Стівен, прийнявши нову пінту від офіціанта і проковтнувши чималу частину кухля, перш ніж провадити.— Ми вже так паскудно поводилися тоді з нею, а потім... ну, тепер вона вже вміє за себе постояти.

Очі Стівена звернулися до центрального столу, і Страйк, що сидів до того столу спиною, вирішив, що має право теж поглянути на Робін. Вона сиділа мовчазна, не їла, не дивилася на Метью.

— Потім, друже,— почув він голос Стівена, озирнувся і побачив, що його сусіда випростав дуже довге ручисько як перепону між Страйком і котримсь із друзів Мартіна, що встав з-за столу і вже нахилився щось у Страйка питати. Засоромлений друг пішов.

Дякую,— сказав Страйк, допиваючи пиво Дженні.

— Звикай,— мовив Стівен і одним ковтком доїв свій мус.— Ти спіймав Шеклвелльського різника. Будеш, друже, знаменитістю.

Кажуть, що в момент шоку все довкруж зливається, але в Робін було не так. Приміщення навколо було видно дуже добре, в усіх подробицях: осяйні квадрати світла, що падало крізь завіси на вікнах, емалева ясність лазурового неба за склом, дамастові скатертини, затулені ліктями й хаотично розставленими склянками, рум’янець, що поступово заливав щоки гостей, які запихалися їжею й заливалися напоями; патриціанський профіль тітки Сью аж ніяк не пом’якшується від дружньої балачки сусідів; тремтить дурний жовтий капелюшок Дженні, яка жартує зі Страйком... Робін бачила Страйка. Її очі так часто поверталися до його спини, що вона б легко намалювала його пом’ятий піджак, густі темні кучері на потилиці, вуха: ліве — опухле, більше за праве через ножове поранення.

Ні, шок, який спіткав її у привітальній шерезі, аж ніяк не затьмарив Робін очі. Натомість він дивно вплинув на її слух і відчуття часу. Був момент, коли Метью точно умовляв її поїсти, але Робін цього не розуміла, аж поки запопадливий офіціант не прибрав повну тарілку їжі з-під її носа. Все, що їй казали, ледве просочувалося крізь щільну стіну, що зімкнулася навколо після того, як Метью зізнався у зраді. І в цій невидимій камері, що відділяла Робін від решти людей у залі, в її крові вирував адреналін, раз у раз викликаючи охоту підвестися й піти собі.

Якби Страйк сьогодні не приїхав, Робін могла б ніколи не дізнатися, що він хотів її повернути, що можна не мучитися від сорому, злості, приниження й образи, які мордували її від того страшного вечора, коли Страйк її вигнав. Метью намагався відібрати у Робін єдине, що могло її врятувати, те, про що вона плакала досвітніми годинами, поки всі інші спали: відновлення її самоповаги, роботи, яка означала для Робін усе, дружби, про яку вона й не знала, що то за дарунок долі, поки дружба не скінчилася. Метью збрехав і брехав далі. Він сміявся й усміхався, поки Робін ледве дужала ті дні перед весіллям, прикидалася, що тішиться, втративши життя, яке любила. Невже їй вдалося обдурити Метта? Невже він повірив, що вона дійсно радіє тому, що життя зі Страйком скінчилось? Якщо повірив, то Робін вийшла за чоловіка, який геть її не знає, а якщо не повірив...

Забрали десерт, і Робін зобразила усмішку для стурбованого офіціанта, який питав, чи може запропонувати ще щось, бо це була вже третя страва, якої вона не торкнулася.

— Гадаю, у вас немає зарядженої рушниці? — поцікавилася Робін.

Серйозність, з якою вона це спитала, обдурила офіціанта. Він усміхнувся, тоді спантеличився.

— Та нічого,— мовила вона.— Не зважайте.

— Заради Бога, Робін,— сказав Метью, і Робін зі спалахом люті й насолоди зрозуміла, що Метью панікує, боїться того, що вона може вчинити, того, що трапиться далі.

Подали каву у струнких срібних кухликах. Робін дивилася, як офіціанти розливають каву, як на столи ставлять маленькі таці з птіфурами. Вона бачила, як Сара Шедлок у тісній бірюзовій сукні без рукавів помчала до вбиральні, поки не почалися промови, бачила глибоко вагітну Кеті, яка човгає слідом у туфлях без підборів, утомлена й обрезкла, несучи перед собою велетенський живіт, а тоді очі Робін знову повернулися до Страйка. Він запихався птіфурами й розмовляв зі Стівеном. Робін була рада, що всадовила його біля Стівена. Вона так і думала, що вони поладнають.

Потім попросили тиші, й одразу зашаруділи, завовтузилися, почали совати стільцями гості, які сиділи до центрального столу спинами і хотіли розвернутися, щоб бачити промовців. Робін побачила очі Страйка. Його виразу обличчя вона не зрозуміла. Він не зводив з неї очей, поки не підвівся її батько, який поправив окуляри і почав говорити.

Страйкові кортіло лягти — а коли не можна, то бодай сісти в машину до Шпеника, де можна опустити спинку сидіння. За останні дві доби він спав години зо дві, а суміш потужного знеболювального і тепер уже чотирьох пінт пива нагнала такий сон, що Страйк раз у раз вирубався, зіперши щоку на кулак, і рвучко сідав прямо, коли скроня зіслизала з кісточок.

Він жодного разу не питав у Робін, ким працюють її батьки. Якщо Майкл Еллакотт і натякнув на свою професію під час промови, Страйк це проґавив. Батько Робін на вигляд був сумирний чоловік, майже схожий у тих рогових окулярах на професора. Всі діти успадкували його зріст, але тільки Мартіну передалися його карі очі й темне волосся.

Промову написали — чи, може, переписали,— коли Робін втратила роботу. З батьківською любов’ю Майкл говорив про особисті якості Робін, про її розум, наполегливість, щедрість і доброту. Йому довелося спинитися й прочистити горлянку, коли мова пішла про його гордість за єдину доньку, але замість переліку її досягнень у промові було порожнє місце — лакуна на місці всього, що вона насправді зробила чи пережила. Звісно, про деякі пережиті Робін речі не личило говорити в цій велетенський залі, яка чимось нагадує скриньку для сигар, у присутності цих гостей при пір’ї і комірцях на ґудзиках,— але в очах Страйка сам факт того, що вона те все пережила, якнайкраще свідчив про її якості, і йому здалося — навіть крізь сонливість,— що таке варто було би бодай визнати.