— Могло бути й гірше,— відповів Барклей; говорив тихо, бо щойно поклав спати дитину, в якої різалися зуби.— Наприклад, Челсі.

— Доведеться зізнатися їм, що служив,— сказав Страйк, опустившись у крісло і зручно піднявши ногу на квадратний пуфик.— По тобі видно.

— Нема проблем,— відповів Барклей.— Скажу, що я був такий бідося-хлопчик, типу не знав, куди лізу. Ліваки таку ахінею обожнюють. Хай мене поопікають.

Усміхнутись, Страйк дістав цигарки. Попри первісні сумніви, він починав думати, що Барклей — то все ж таки вдалий вибір.

— Гаразд, відбій, поки я тобі знов не подзвоню. Гадаю, то буде в неділю.

Коли Страйк поклав слухавку, прийшла Лорелея з келихом червоного для нього.

— Помогти тобі на кухні? — спитав Страйк, але з місця не зрушив.

— Ні, будь тут. Там уже скоро,— усміхнено відповіла вона. Страйкові сподобався її фартушок у стилі п’ятдесятих.

Лорелея повернулася на кухню, а Страйк закурив. Сама Лорелея не палила, але була не проти Страйкових цигарок марки «Бенсон-енд-Геджес» — тільки б користувався кітчевою попільничкою з грайливими пуделями, яку вона спеціально поставила.

Курячи, Страйк визнав, що заздрить Барклею, який прикинеться своїм у групі Найта з його колегами-ліваками. У військовій поліції Страйк такі завдання обожнював. Він згадав Німеччину і чотирьох солдатів, які зв’язалися з крайнім правим угрупуванням. Страйк спромігся переконати їх, що розділяє їхню віру в етно-націоналістичну супердержаву, проникнув на зібрання і провів чотири арешти; обвинувачення тих персонажів його особливо потішило.

Увімкнувши телевізор, він трохи подивився новини на четвертому каналі, п’ючи вино і курячи в очікування пад-таю та інших чуттєвих насолод. Мить, коли Страйк має змогу насолодитися тим, що багато інших трударів мають за належне, але що йому випадає рідко: відпочинком, полегшенням, які приносить вечір п’ятниці.

Страйк познайомився з Лорелеєю на дні народження Ерика Вордла. Вечір був дещо ніяковий, бо там Страйк уперше побачив Коко після того, як по телефону їй сказав, що нових побачень не хоче. Коко страшенно напилася; о першій ночі, коли Страйк сидів на дивані, поринувши в розмову з Лорелеєю, вона пройшла через кімнату, виплеснула на них вино зі свого келиха й вибігла в ніч. Страйк не знав, що Коко і Лорелея — давні подруги, поки на ранок не прокинувся в Лорелеїному ліжку. Він вирішив, що то проблема Лорелеї, а не його. Та, вочевидь, вирішила, що обмін цілком чесний (бо Коко більше не бажала її знати).

— Як ти це робиш? — спитав при наступній нагоді Вордл, щиро здивований.— Божечки, я б хотів знати твою...

Страйк звів насуплені брови, і Вордл ніби вдавився спробою зробити комплімент.

— Та яка там таємниця,— сказав Страйк.— Деяким жінкам просто подобаються жирні одноногі мужики з лобковим волоссям на голові й поламаними носами.

— Що ж, погано працює вітчизняна психіатрія, якщо вони вільно блукають вулицями,— мовив Вордл, а Страйк засміявся.

Лорелею справді так звали, але не на честь міфічної рейнської русалки, а на честь героїні Мерілін Монро з фільму «Джентльмени воліють білявих», який любила її мама. Коли вона йшла вулицею, чоловіки задивлялися, але Лорелея не викликала ані глибокої туги, ані жагучого болю, яких завдавала Страйкові Шарлотта. Він не тав, чи то Шарлотта так притлумила його здатність до глибоких почуттів, чи просто Лорелеї бракувало якихось чарів. Ані Лорелея, ані Страйк не казали «я тебе кохаю». У випадку Страйка річ була в тім, що він вважав її бажаною і приємною, але не міг сказати таких слів щиро. Він сподівався, що в Лорелеї історія така сама.

Вона якраз вийшла зі стосунків тривалістю п’ять років, коли Страйк до неї наблизився після кількох поглядів через темну вітальню у Вордла. Страйк дуже хотів вірити Лорелеї, коли вона розповідала, як чудово мати квартиру до своїх послуг і повернути свободу, хоч останнім часом і помічав ознаки незадоволеності, якщо казав їй, що має працювати у вихідні,— ніби перші важкі краплі майбутньої грози. На пряме питання вона все відкидала: ні, ні, звісно ні, якщо мусиш працювати...

Але Страйк від самого початку висунув ультиматум: робота в нього непередбачувана, грошей небагацько. Він не збирається спати ні з ким, крім неї, але якщо Лорелея хоче передбачуваності чи постійності, він їй не підійде. Лорелею, здавалося, така домовленість задовольнила, і якщо за десять місяців її щось перестало влаштовувати, Страйк готовий був розійтися без зайвих сентиментів. Мабуть, вона це розуміла, бо не сперечалася. Страйкові це подобалося, і не лише тому, що він не прагнув ускладнень. Йому подобалася Лорелея, подобався секс із нею, а ще він прагнув (з причин, про які навіть не думав, хоч і точно знав, які саме то причини) тут і тепер бути у стосунках.

Пад-тай був чудовий, розмова — легка й невимушена. Страйк нічого не розповів Лорелеї про нову справу, крім того, що сподівається, що робота буде цікава і прибуткова. Разом прибравши посуд, вони пішли до спальні з рожевими стінами і горами подушок з поні й мультяшними дівчатками.

Лорелея полюбляла еротичне вбрання. Сьогодні вона одягнула панчохи й чорний корсет. Вона мала талант — украй незвичний — влаштовувати еротичне шоу, що не скочувалося в пародію. Може, Страйк зі своїм зламаним носом та однією ногою і мав би абсурдний вигляд у цьому будуарі, де все було таке фривольне і гарненьке, але з неї була така вправна Афродита для нього-Гефеста, що всі думки про Робін і Метью цілком вивітрилися з його голови.

Мабуть, мало яке задоволення може зрівнятися з тим, що його дарує жінка, яка тебе справді хоче. Так думав Страйк наступного дня за обідом, коли вони сиділи поруч у вуличній кав’ярні, читаючи кожен власну газету. Страйк курив, ідеально наманікюрені нігті Лорелеї бездумно постукували по його руці. І нащо він уже сказав їй, що вдень працюватиме? Так, і справді треба відвезти жучки для прослухування до квартири Чизвелла у Белгравії, але Страйк спокійно може лишитися в неї на другу ніч, повернутися до ліжка, до панчіх і корсета. Перспектива була спокуслива.

Та щось невблаганне не давало Страйкові так учинити. Дві ночі поспіль порушать звичку; звідси недалеко до правдивої близькості. В глибині душі Страйк не уявляв майбутнього, в якому живе з жінкою, одружений, має дітей. Дещо з цього він планував, коли був з Шарлоттою, коли звикав до життя без ноги. Саморобний пристрій на курній дорозі в Афганістані вирвав Страйка з обраного життя й помістив у нове тіло, в нову реальність. Іноді пропозиція Шарлотті здавалася йому коронним виявом тимчасової втрати орієнтирів після ампутації. Тоді йому довелося наново вчитися ходити, жити поза армією. З відстані двох років він усвідомлював, що просто тримався бодай за щось із минулого, бо решта вислизала з рук. Свою відданість армії він переніс на майбутнє з Шарлоттою.

«Добрий хід,— негайно прокоментував його давній друг Дейв Полворт, коли Страйк розповів йому про заручини.— Недарма ж тебе навчали воювати. Тільки, друже, ризик загинути трохи підвищився».

Чи він дійсно думав, що шлюб можливий? Чи правдиво гадав, що Шарлотта пристане на життя, яке він може їй дати? Чи вірив, що для них можлива спільна спокута після всього, що вони пережили разом, адже кожен був по-своєму — потворно, глибоко, дивно — скалічений? Страйк сидів під сонечком з Лорелеєю і думав про те, що протягом кількох місяців він водночас і щиро вірив у це, і знав, що це неможливо, нічого не планував більш ніж на кілька тижнів наперед і ночами обіймав Шарлотту так, ніби вона — остання людина на землі, ніби лише Армагеддон здатен їх розлучити.

— Хочеш ще кави? — спитала Лорелея.

— Мабуть, мені вже час іти,— відповів Страйк.

— Коли я тебе побачу знову? — спитала вона, поки Страйк платив офіціанту.

— Та я ж казав, у мене нова велика справа,— відповів він.— Якийсь час усе буде дуже непередбачувано. Я тобі завтра подзвоню. Зустрінемося, щойно матиму вільний вечір.

— Ну добре,— відповіла Лорелея і тихо додала: — Поцілуй мене.