Настала дванадцята година, але Чизвелла все не було. «Джорджина», однак, була приязна і багато розповіла про клуб. Вони з чоловіком — шеф-кухарем — тут і мешкали. Страйк мимоволі подумав, що це, мабуть чи не найдорожча нерухомість у Лондоні. Утримання маленького клубу, заснованого, за словами Джорджини, 1857 року, коштувало комусь чималих грошей.

— Так, ним володіє герцог Девонширський,— бадьоро повідомила Джорджина.— А ви вже бачили нашу книгу для запису парі?

Страйк погортав сторінки грубезного тому в шкіряній палітурці, куди з давніх-давен заносили парі. Ось запис величезними кривулями, з сімдесятих: «Наступний уряд сформує місіс Тетчер: один обід з омаром, омар має бути більший за ерегований чоловічий прутень».

Страйк широко всміхався, коли дзеленькнув дзвоник.

— Це, видно, пан міністр,— сказала Джорджина і побігла нагору.

Страйк поклав книгу на полицю і повернувся на своє місце. Згори почулися важкі кроки, а тоді — все ближче — той самий дратівливий, нетерплячий голос, що він його чув у понеділок.

— ...ні, Кінваро, не можу. Я тобі щойно сказав чому, в мене за обідом зустріч... ні, тобі не можна... Добре, п’ята, гаразд, гаразд... так!.. Бувай.

Сходами спустилася пара великих ніг у чорних черевиках, і ось у підвалі постав Джаспер Чизвелл, який роззирався з ворожим виглядом. Страйк підвівся з крісла.

— А,— мовив Чизвелл, уважно дивлячись на Страйка з-під навислих брів.— Ви тут.

Джаспер Чизвелл непогано носив свої шістдесят вісім років. Кремезний, широкий чоловік, він мав зсутулені плечі й копицю сивого волосся, яке — хоч це здавалося дивним — було таки його власне. Завдяки цьому волоссю Чизвелла полюбили карикатуристи — воно було жорстке, пряме і досить-таки довге, і стояло сторч, ніби перука чи (як казали злі язики) щітка для коминка. До волосся додавалося широке червоне обличчя, маленькі очі й відвисла нижня губа, через яку Чизвелл нагадував переросле дитя, яке ось-ось зчинить істерику.

— Жінка,— пояснив він Страйкові, потрусивши мобільним.— Приїхала без попередження в місто. Образилася. Думає, я їй усе отак покину.

Чизвелл простягнув велику пітну руку, яку Страйк потиснув, а тоді скинув важке пальто, яке вдягнув попри спеку. Коли він це зробив, Страйк помітив шпильку на потріпаній полковій краватці. Людина необізнана могла б подумати, що то просто собі коник, але Страйк одразу впізнав Білого коня Ганновера.

— Гусарський полк королеви,— кивнув на шпильку Страйк, коли чоловіки сіли.

— Саме так,— підтвердив Чизвелл.— Джорджино, я буду отой херес, що ти мені наливала, як я приходив з Алістером. А ви? — гавкнув він до Страйка.

— Ні, дякую.

Чизвелл був і близько не такий брудний, як Біллі Найт, але пахнув не дуже чисто.

— Так-так, Гусарський полк королеви. Аден і Сингапур. Щасливі дні.

Наразі щасливим Чизвелл не здавався. Зблизька його червона шкіра мала дивний, нездоровий полиск. При корінні жорсткого волосся лежала густа лупа, під пахвами блакитної сорочки розливалися плями поту. Міністр мав вигляд — цілком звичний для Страйкових клієнтів — людини, що перебуває під сильним тиском, і щойно принесли херес, він випив майже всю склянку одним ковтком.

— Може, ходімо? — запропонував він і, не чекаючи на відповідь, гаркнув: — Джорджино, ми вже будемо їсти.

Щойно сіли за стіл, застелений накрохмаленою білою скатертиною (точно як на весіллі Робін), Джорджина принесла товсті шматки холодного ростбіфа і варену картоплю. Це була типово англійська їжа, просто, без витребеньок, і все одно смачно. Тільки коли офіціантка залишила їх самих у їдальні, повній тьмяного світла, олійних картин і мертвих рибин, Чизвелл заговорив знову.

— Ви були на зібранні Джиммі Найта,— сказав він без преамбул.— Вас упізнав офіцер у штатському.

Страйк кивнув. Чизвелл закинув варену картоплину в рота, сердито прожував, ковтнув, а тоді провадив:

— Не знаю, хто вам платить за бруд на Джиммі Найта і що ви вже на нього маєте, але хай хто це є і хай що ви вже маєте, я готовий заплатити за інформацію вдвічі більше.

— Боюся, в мене нічого немає на Джиммі Найта,— сказав Страйк.— Ніхто мені не платив за присутність на тому зібранні.

Чизвелла це шокувало.

— Але нащо ви тоді прийшли туди? — спитав він.— Ви ж не хочете сказати, що протестуєте проти Олімпійських ігор?

Він з таким притиском вимовив «п» у «протестуєте», що виплюнув через стіл шматочок картоплі.

— Ні,— відповів Страйк.— Я шукав людину, яка могла бути на зібранні. Але її не було.

Чизвелл знову накинувся на ростбіф так, ніби той завдав йому особистої образи. Якийсь час чути було тільки шкрябання ножів і виделок по порцеляні. Чизвелл наколов останню картоплинку, запхав її в рота цілою, тоді з брязкотом кинув ножа і виделку на тарілку і сказав:

— Я думав найняти детектива ще до того, як дізнався, що ви стежите за Найтом.

Страйк мовчав. Чизвелл підозріло придивився до нього.

— Ви маєте репутацію професіонала.

— Дуже люб’язний відгук з вашого боку,— відповів Страйк.

Чизвелл дивився на Страйка з якимсь гнівним відчаєм, ніби вирішував, чи насмілиться сподіватися, що детектив не стане ще одним розчаруванням у житті, де розчарувань повно.

— Мене шантажують, містере Страйк,— різко сказав він.— Шантажують двоє людей, які уклали тимчасовий альянс, хоч і, напевно, хисткий. Один з них — Джиммі Найт.

— Зрозуміло,— сказав Страйк.

Він теж відклав ножа й виделку. З’явилася Джорджина, яка ніби якимсь шостим чуттям вгадала, що Страйк і Чизвелл вже доїли основну страву. Вона прибрала посуд, а тоді принесла пиріг з патокою. Тільки коли офіціантка повернулася до кухні, а чоловіки з’їли по великому шматку десерту, Чизвелл почав розповідати далі.

— Потреби у брудних деталях немає,— рішучим тоном заявив він.— Усе, що вам треба знати,— це що Джиммі Найту відомо, що я зробив річ, про яку не варто знати панству з лав четвертої влади.

Страйк мовчав, а Чизвелл сприйняв мовчання за обвинувачувальне, бо різко додав:

— Жодних злочинних дій. Комусь таке не сподобається, але це не порушувало закону на той... утім, це між іншим,— сказав Чизвелл і зробив великий ковток води.— Кілька місяців тому до мене прийшов Найт і почав вимагати сорок тисяч фунтів за мовчання. Я відмовився платити. Він погрожував, що все розповість, але оскільки не мав чим підкріпити свої заяви, я мав сміливість сподіватися, що погрози він не виконає. У пресі нічого не з’явилося, тож я вирішив, що Найт справді не має доказів. За кілька тижнів він повернувся і попросив удвічі меншу суму. Я знову відмовився. І тоді — гадаю, з метою збільшити тиск на мене — він пішов до Ґерайнта Вінна.

— Перепрошую, я не знаю, хто...

— Це чоловік Делли Вінн.

— Це та Делла Вінн, яка міністерка спорту? — спитав спантеличений Страйк.

— Та звісно ж, що та Делла-Вінн-яка-міністерка-спорту,— огризнувся Чизвелл.

Високошановна Делла Вінн, як знав Страйк, була валлійка п’ятдесятьох з чимось років, від народження незряча. Люди, незалежно від партійної приналежності, захоплювалися цією ліберальною демократкою, що до початку парламентської діяльності була адвокаткою з прав людини. Останнім часом вона багато з’являлася у пресі й головно фігурувала на фото в супроводі своєї собаки-поводиря, світло-жовтої суки породи лабрадор; наразі її єпархією стали Параолімпійські ігри. Вона завітала до Селлі-Оуку, коли Страйк лежав там, реабілітуючись після втрати ноги в Афганістані. В нього склалося позитивне враження про розум і співчутливість міністерки. Про її чоловіка Страйк нічого не знав.

— Не знаю, чи Делла в курсі, що робить її чоловік,— сказав Чизвелл, наколов шмат пирога і продовжив говорити з повним ротом.— Мабуть що так, але сама в бруд не лізе. Гарна підстава все заперечувати. Ми ж не можемо канонізувати Деллу, яка займається шантажем, так?

— її чоловік вимагав у вас гроші? — не повірив власним вухам Страйк.

— О, ні-ні. Ґерайнт хоче випхати мене з посади.