Страйк і Робін прийшли разом і тільки встигли сісти, як з’явилася в лопотінні тренчу від «Бурберрі» та промоклої парасольки дещо розхристана Іззі, яка обрала цей заклад через його близькість до власної оселі. Парасоля трохи постояла, а тоді впала.
Відколи справу було розкрито, Страйк говорив з клієнткою всього один раз, і то недовго, бо Іззі була в шоці та стресі й не дуже воліла говорити. Сьогодні зустрічалися на прохання Страйка, бо у справі Чизвелла лишався один незавершений елемент. Коли домовлялися про спільний обід, Іззі сказала Страйкові по телефону, що мало виходить на люди після арешту Рафаеля. «Не можу дивитися людям в очі. Це все так жахливо».
— Як ти? — стривожено спитала вона, коли Страйк підвівся з-за накритого білою скатертиною столика і вона обійняла його мокрими руками.— І ой, бідолашна Робін, мені так шкода,— додала вона і сама оббігла стіл, щоб обійняти ще й її.
Далі підійшла неусміхнена офіціантка взяти в неї мокрі плащ і парасолю, й Іззі збентежено мовила:
— О так, беріть, дякую. Я собі пообіцяла не плакати,— сказала Іззі, сівши, а тоді схопила зі столу серветку і притиснула до повних сліз очей.— Вибачте... постійно отаке... Так стараюся не ганьбитися...
Вона прочистила горло і випростала спину.
— Просто я в такому шоці,— прошепотіла вона.
— Ще б пак,— сказала Робін, а Іззі відповіла слабенькою усмішкою.
«Cest l’automne de ma vie,— співав Генсбур.— Plus personne ne m'etonne...»[17]
— Ви без проблем знайшли це місце? — спитала Іззі, шукаючи опори у звичній світській розмові.— Гарно тут, правда ж? — додала вона, запрошуючи їх помилуватися прованським рестораном, про який Страйк, щойно увійшовши, подумав, що це ніби квартира Іззі, перекладена на французьку. На чисто-білих стінах висіли чорно-білі фото, стільці й лави оббиті червоною й бірюзовою шкірою, навколо — старомодні канделябри з бронзи та скла, з рожевими абажурами.
Повернулася офіціантка з меню, запропонувала обрати напої.
— Може, зачекаємо? — запропонувала Іззі, вказуючи на порожній стілець.
— Він запізнюється,— відповів Страйк, якому дуже кортіло пива.— Можна й замовити щось.
Зрештою, дізнаватися вже не було чого. Сьогодні був день пояснень. Щойно офіціантка пішла, запала незграбна мовчанка.
— Ох, чорт, навіть не знаю, чи ти чув,— раптом мовила до Страйка Іззі з виглядом людини, яка з полегшенням вдається до звичних пліток.— Шарлі поклали до лікарні.
— Он як,— озвався Страйк з незацікавленим виглядом.
— Так, постільний режим. У неї щось там сталося — підтікання амніотичної рідини... та й узагалі за нею хотіли краще наглянути.
Страйк кивнув без жодного виразу на обличчі. Стидаючись, що їй цікаво, Робін промовчала. Принесли напої. Іззі, надто знервована, щоб звертати увагу на незацікавленість Страйка темою, яка їй самій видавалася безпечним предметом, до якого обоє мають інтерес, провадила:
— Чула, що Яго аж сказився, коли прочитав у газетах про вашу зустріч. Мабуть, радий, що вона опинилася в такому місці, де за нею можна...
Тут Іззі нарешті побачила на обличчі Страйка щось таке, що змусило її відступити. Ковтнула вина, роззирнулася, чи не підслуховують за іншими столиками, і спитала:
— Поліція тримає вас у курсі, я правильно розумію? Вам відомо, що Кінвара в усьому зізналася?
— Так,— відповів Страйк,— ми чули.
Іззі похитала головою, очі наповнилися слізьми.
— Це все так жахливо. Друзі не знають, що й казати... я досі в це не вірю. Це просто неймовірно. Раф... я, знаєте, хотіла сходити до нього. Мені так треба було його побачити... але він відмовився. Він нікого не хоче бачити.
Вона ковтнула ще вина.
— Він, мабуть, збожеволів абощо. Він же хворий, так? І тому таке скоїв? Мабуть, психічне захворювання.
Робін згадала темну баржу, де Рафаель незворушно розповідав про життя, якого прагне, про віллу на Капрі й парубоцьку квартиру в Лондоні, про машину, яку матиме, щойно повернуть права після смертельного наїзду на матір маленької дитини. Подумала про те, як ретельно він спланував смерть свого батька, і про помилки, зроблені винятково через поспіх, у якому довелося втілити вбивство в життя. Пригадала вираз обличчя над револьвером, з яким він питав її, чого жінки вважають себе особливими; свою матір він обізвав шльондрою, свою мачуху спокусив, Робін хотів убити, щоб не йти до пекла на самоті. Чи справді він хворий у тому сенсі, що може потрапити до психіатричного закладу замість в’язниці, думка про яку так його жахала? Чи ж його думка про батьковбивство зросла в тінявій пустці між хворобою і невиліковною порочністю?
— ...він мав жахливе дитинство,— говорила Іззі. Ні Страйк, ні Робін не відповіли, і вона провадила: — Правда, так і було, так і було. Не хочу казати поганого про татка, але Фредді — то було щось. Татко не був добрий до Рафа й Косатки... тобто Орнелли, його мами... ну, Торкс завжди каже, що то просто повія високого класу, та й годі. Коли Раф не вчився у школі-інтернаті, вона всякчас тягала його за собою, а сама тягалася за новими чоловіками.
— Трапляються й гірші дитинства,— відповів Страйк.
Робін якраз думала, що Рафаелеве життя з матір’ю досить-таки нагадує ті уривки, які вона знала про дитячі роки Страйка, але здивувалася, коли він це сказав так прямо.
— Багато людей має гірші обставини, ніж весела дівиця в ролі матері,— сказав він,— але вони нікого не вбивають. Глянь на Біллі Найта. Матері він не знав. Батько — буйний алкоголік, бив його, занедбав, і кінець кінцем Біллі нажив серйозне психічне захворювання, але нікому нічого не заподіяв. У стані гострого психозу він прийшов до мого офісу, шукаючи справедливості для іншої людини.
— Так,— поспішно погодилася Іззі,— так, звісно, це правда.
Але в Робін склалося враження, що навіть тепер Іззі не здатна дорівняти біль Рафаеля до болю Біллі. Страждання першого завжди пробуджуватимуть у ній більше жалості, ніж митарства другого, бо Чизвелл за визначенням відрізняється від хлопчика без матері, якого били десь у лісі, де робітники маєтку живуть за законами свого виду.
— А ось і він,— сказав Страйк.
До ресторану ввійшов Біллі Найт, на чиїй обстриженій чуприні блищали краплі дощу. Він і досі був дуже худий, але обличчя його округлилося, шкіра й одяг були чисті. Біллі всього тиждень як випустили з лікарні, й наразі він мешкав у квартирі Джиммі на Чарльмонт-роуд.
— Добридень,— привітався він до Страйка.— Даруйте за запізнення. Їхати на метро довелося довше, ніж я думав.
— Нічого страшного,— в один голос сказали Іззі й Робін.
— Ти — Іззі,— мовив Біллі, сідаючи поруч з нею.— Давно я тебе не бачив, га?
— Давно,— з дещо надмірною сердечністю погодилася Іззі.— Чимало часу сплинуло, правда?
Робін простягнула руку над столом.
— Привіт, Біллі, я — Робін.
Добридень,— озвався той, потискаючи руку.
— Будеш вино, Біллі? — спитала Іззі.— Чи пиво?
— Я вживаю ліки, пити не можна,— відповів той.
— А, так, звісно ж не можна,— знітилася Іззі.— Гм-м... ну, тоді візьми води, й ось твоє меню, ми ще не замовляли...
Коли офіціантка прийшла й пішла, Страйк звернувся до Біллі.
— Я дещо пообіцяв, коли приходив до тебе в лікарню,— сказав він.— Я пообіцяв, що дізнаюся, що сталося з дитиною, яку задушили в тебе на очах.
— Так,— з острахом озвався Біллі. Саме через надію дізнатися розгадку таємниці, що мучила його двадцять років, він приїхав з Іст-Гему до Челсі під дощем.— Ви по телефону сказали, що все з’ясували.
— Так,— відповів Страйк,— але я хотів, щоб тобі все розповіла людина, яка все знає, яка тоді була там.
— Ти? — розвернувся Біллі до Іззі.— Ти там була? Нагорі біля коня?
— Ні-ні,— поспіхом відповіла Іззі.— Це сталося під час шкільних канікул.
Вона ковтнула вина для хоробрості, відставила келих, глибоко вдихнула і сказала:
— Ми з Фізз тоді були в однокласниць у гостях. Я... я тільки потім почула, що там сталося... А сталося таке: Фредді приїхав додому з університету й запросив друзів. Татко лишив їх у будинку, бо в Лондоні була зустріч полкових товаришів... Фредді був... правду кажучи, він іноді бував дуже бридкий. Він приніс доброго вина з погребу, вони понапивалися й одна дівчина сказала, що хотіла б дізнатися, чи правдива та легенда про білого коня... Ти її знаєш,— звернулася вона до Біллі, уродженця Уффінгтона.— Якщо тричі покрутитися посеред ока і загадати бажання...
