— Привіт,— сказала Робін.

— Доброго вечора,— відповів він прохолодно, а тоді: — У тебе інакші очі. Вони були цього ж кольору в Чизвелл-гаузі?

— Блакитні? — спитала Робін, скидаючи плащ, який одягнула, бо її трусило попри теплий вечір.— Так.

— Мабуть, я не роздивився, бо там, бляха, половини лампочок немає. Що питимеш?

Робін завагалася. Не варто пити під час допиту, але водночас їй раптом закортіло алкоголю. Не встигла вона прийняти рішення, як Рафаель спитав злегка ламким голосом:

— Що, сьогодні знову працювала під прикриттям?

— Чому ти питаєш?

— Ти знову без обручки.

— Чи ти мав такий самий гострий зір в офісі? — спитала Робін, Рафаель усміхнувся, і вона згадала, чому мимоволі вподобала його.

— Пам’ятаєш, я помітив, що в тебе несправжні окуляри? — спитав він.— Я тоді подумав, що ти хочеш, щоб тебе сприймали серйозно, бо ти надто гарненька для політики. Тож зір,— він показав на свої темно-карі очі,— в мене таки гострий, а от розум,— він поплескав себе по лобі,— щось не дуже.

— Я вип’ю келих червоного,— усміхнулася Робін,— і звісно, сама плачу.

— Якщо це все за рахунок містера Страйка, нумо ще поїмо,— негайно запропонував Рафаель.— Я конаю з голоду, а грошей катма.

— Правда?

Після цілого дня пошуків кімнати, яку можна орендувати з її зарплатнею, Робін була не в гуморі слухати чизвеллівське визначення бідності.

— Так, правда, можеш не вірити,— відповів Рафаель з дещо отруйною посмішкою, ніби прочитав її думки.— Ну серйозно, ми їмо чи ні?

— Гаразд,— відповіла Робін, яка за цілий день не торкнулася їжі,— ми їмо.

Рафаель узяв пляшку пива з бару і повів її до столика на двох під протилежною стіною. Було так рано, що більше ніхто ще не вечеряв.

— Мама часто тут бувала у вісімдесяті,— повідомив Рафаель.— Заклад був дуже відомий, бо власник не пускав багатих і знаменитих, якщо вони були вбрані недостатньо добре. Їм це подобалося.

— Правда? — спитала Робін, чиї думки були далеко. Їй раптом спало на думку, що більше ніколи вона не вечерятиме з Метью отак удвох. Згадала останній раз у «Le Manoir aux Quat’Saisons». Про що він думав, коли мовчки жував? Звісно, злився, що вона не йде від Страйка, але, може, ще й зважував подумки, чи не краща Сара — з оплачуваною роботою у «Кристіз», невичерпним арсеналом історій про чуже багатство і, понад сумнів, упевненою снагою в ліжку, де впала на подушку Робін діамантова сережка, яку їй подарував наречений.

— Слухай, якщо ти будеш зі мною вечеряти з таким обличчям, то ходімо краще на бар,— сказав Рафаель.

— Що? — здивувалася висмикнута зі своїх думок Робін.— О... справа не в тобі.

Офіціант приніс їй вино. Робін жадібно сьорбнула.

— Вибач,— сказала вона.— Я думала про свого чоловіка. Я вчора пішла від нього.

Рафаель аж застиг з притисненою до вуст пляшкою, а Робін зрозуміла, що перетнула невидиму межу. За весь час своєї роботи в агенції вона жодного разу не використовувала факти зі свого справжнього життя, щоб вселити довіру, ніколи не змішувала приватне і професійне життя, щоб когось розкрутити. Зробивши з невірності Метью засіб для маніпуляції Рафаелем, вона, понад сумнів, здійснила вчинок, який би нажахав і обурив її чоловіка. Адже шлюб священний (так би він подумав), нічого спільного з брудною, непевною професією Робін.

— Серйозно? — спитав Рафаель.

— Так,— відповіла Робін,— але я не чекаю, що ти мені повіриш після всієї брехні, яку я тобі розповідала в ролі Венеції. Добре,— дістала вона записник із сумочки,— ти казав, що не заперечуєш проти кількох питань?

— Е... так,— відповів він, ніби не знаючи, тішитися чи тривожитися.— Тобто це правда? Ти вчора розірвала свій шлюб?

— Так,— відповіла Робін.— Що тебе так шокує?

— Не знаю,— відповів Рафаель.— Ти на вигляд така... правильна.— Його очі пробіглися її обличчям.— Почасти тим і принадна.

— То я можу ставити свої питання? — поцікавилася Робін, рішучо незворушна.

Рафаель відпив ще пива і мовив:

— Вічно вся в роботі. Чоловіки мимоволі думають, чим би привернути твою увагу.

— Серйозно...

— Добре, добре, питання... тільки спершу зробімо замовлення. Хочеш дім-саму?

— На твій смак,— відповіла Робін, розгортаючи записник.

Замовлення їжі ніби поліпшило настрій Рафаеля.

— Пий ще,— сказав він.

— Мені, власне, взагалі не слід пити,— відповіла Робін, яка насправді більше не торкалася вина після першого ковтка.— Гаразд, я хотіла поговорити про Ебері-стріт.

— Говори,— мовив Рафаель.

— Ти чув, що Кінвара сказала про ключі. Я подумала, що...

— ...ключ міг бути у мене? — спокійно спитав Рафаель.— Угадай, скільки разів я взагалі був у тому будинку.

Робін чекала.

— Один раз,— відповів Рафаель.— Дитиною там не бував. Коли вийшов з... ну, ти знаєш... тато, який до мене туди навіть не приходив, запросив мене поїхати до Чизвелл-гаузу, і я поїхав. Зачесався, вдягнув костюм, проїхав весь шлях до тої пекельної діри, а він навіть не з’явився. Затримався через пізнє голосування чи що. Уяви, як зраділа Кінвара, що я у неї ночую — в тому клятому похмурому домі, про який мені в дитинстві снилися кошмари. Вітаємо вдома, Рафе. Зранку потягом поїхав до Лондона. Цілий тиждень ані звістки від татка, аж тут викликає мене знову, цього разу на Ебері-стріт. Я подумав — сам тепер не прийду. Нащо пішов?

— Не знаю,— відповіла Робін.— Нащо ти пішов?

Рафаель глянув їй просто у вічі.

— Можна до печінок ненавидіти когось і все ж хотіти, щоб він не був до тебе байдужий. І ненавидіти себе за це.

— Так,— тихо відповіла Робін,— можна.

— Тож приперся я на Ебері-стріт, думаючи собі, що можу поговорити з батьком коли не від серця до серця — ти ж його бачила,— то, знаєш, якось по-людськи. Він мені відчиняє двері, каже: «Ага, ось і ти», веде мене до вітальні, а там Генрі Драммонд. Так я зрозумів, що це співбесіда щодо роботи. Драммонд каже, що візьме мене, батько гарчить, щоб я цього разу все не спаскудив, і викидає мене на вулицю. Вперше і востаннє побував там,— мовив Рафаель,— тож не можу сказати, що плекаю теплі спогади.

Він спинився, ніби обмірковуючи щойно сказане, тоді засміявся.

— І звісно, там мій батько вкоротив собі віку. Забув про це.

— Ключа не маєш,— сказала Робін, записуючи.

— Ні. Ключа і запрошення заходити, коли забажаю, я не отримав разом з іншими незапропонованими речами.

— Я хочу спитати дещо, що може здатися тобі недоречним,— сторожко мовила Робін.

— Звучить цікаво,— нахилився вперед Рафаель.

— У тебе ніколи не виникало підозри, що батько має роман на стороні?

— Що? — знову спитав Рафаель, майже комічно здивувавшись.— Ні... але... що?

— Протягом десь останнього року? — провадила Робін.— Уже в шлюбі з Кінварою?

Рафаель ніби не вірив власним вухам.

— Добре,— сказала Робін,— якщо ти не...

— Як вам узагалі спало на думку, що в батька був роман?

— Кінвара постійно була така власниця, так хотіла знати, де саме твій батько, правда ж?

— Правда,— криво посміхнувся Рафаель,— але ж ти знаєш причину. То через тебе.

— Я чула, що Кінвара зривалася за багато місяців до того, як я почала працювати в приймальні. Сказала одній людині, що батько їй зраджує. Всі кажуть, що вона була в страшному стані. Це все трапилося десь тоді ж, коли приспали її кобилу, і вона...

— ...вдарила тата молотком? — він насупився.— О. Я думав, це через те, що вона не хотіла присипляти кобилу. Ну, замолоду тато був той ще бабій. О... а може, він саме тому відіслав мене до Чизвелл-гаузу, а сам лишився в Лондоні? Кінвара однозначно чекала його вдома і страшно розлютилася, коли він в останній момент не зміг приїхати.

— Так, можливо,— відповіла Робін, записуючи.— Ти не пам’ятаєш, який то був день?

— Е... так, власне, пам’ятаю. Важко забути день, коли тебе випустили з в’язниці. Я вийшов у середу, шістнадцятого лютого минулого року, а тато запросив мене до Чизвелл-гаузу наступної суботи, тобто... дев’ятнадцятого.