Він випив ще чаю, тримаючи горнятко обіруч.

— Біллі,— спитав Страйк,— ти пам’ятаєш, де був після того, як ходив до мене в офіс?

Водномить Біллі пройняла сіпавка. Права рука відпустила тепле горнятко, торкнулася носа й грудей стрімкою, нервовою серією рухів.

— Я був... Джиммі не хоче, щоб я про це розповідав,— сказав він, незграбно відставляючи горнятко на стіл.— Він мені наказав не розповідати.

— Гадаю, відповісти на питання містера Страйка важливіше, ніж перейматися думкою твого брата,— з-за спини Страйка сказав лікар.— Ти же знаєш, що можеш не бачитися з Джиммі, якщо не хочеш, Біллі. Ми можемо попросити його дати тобі ще трохи часу тут, щоб ти одужував у спокої.

— Джиммі до тебе приходив туди, де ти був? — спитав Страйк.

Біллі пожував губу.

— Так,— нарешті відповів він,— і сказав там і лишатися, бо знову все зіпсую. Я думав, що на дверях вибухівка,— з нервовим сміхом додав він.— Думав, якщо спробую вийти, то двері вибухнуть. Мабуть, то неправильно? — спитав він, виглядаючи на обличчі Страйка якийсь натяк.— Мені інколи таке лізе в голову, як стає гірше.

— Можеш згадати, як ти вибрався з місця, де тебе тримали?

— Я вирішив, що вибуховий пристрій вимкнули,— відповів Біллі.— Той тип звелів мені тікати, я й побіг.

— Що за тип?

— Який мене там тримав.

— Ти пам’ятаєш, що робив, поки був у полоні? — спитав Страйк.— Як ти проводив час?

Біллі похитав головою.

— А пам’ятаєш,— спитав Страйк,— щоб щось вирізьблював на дереві?

В очах Біллі постали страх і подив. Тоді він засміявся.

— Ви все знаєте,— сказав він і підняв перев’язану ліву руку.— Ніж зіскочив, та й просто в мене.

Психіатр-чоловік послужливо додав:

— Біллі привезли до нас із правцем. Він мав на руці великий поріз, почалася інфекція.

— Що ти вирізьбив, Біллі?

— Тож я це таки дійсно зробив? Вирізьбив там на дверях білого коня? Бо потім я не знав, чи то було насправді.

— Так, ти це зробив,— підтвердив Страйк.— Я потім бачив ті двері. Дуже майстерна робота.

— Авжеж,— відповів Біллі,— я ж раніше... ну, трохи той-во. Різьбив. Для батька.

— На чому ти різьбив коня?

— На підвісках,— відповів Біллі, здивувавши Страйка.— На таких маленьких дерев’яних кружечках на шкіряних шнурках. Для туристів. Їх продавали у крамниці у Вонтеджі.

— Біллі,— сказав Страйк,— ти пам’ятаєш, як саме опинився у тій ванній? Ти туди прийшов до когось, тебе привели?

Очі Біллі знову блукали рожевими стінами, між бровами з’явилася глибока складка. Він думав.

— Я шукав чоловіка на прізвище Віннер... ні...

— Вінн? Ґерайнт Вінн?

— Так,— відповів Біллі, приголомшено дивлячись на Страйка.— Ви все знаєте. Звідки ви все знаєте?

— Я тебе шукав,— пояснив Страйк.— Навіщо ти шукав Вінна?

— Почув, що Джиммі про нього говорив,— відповів Біллі, знову гризучи ніготь.— Джиммі сказав, що Вінн допоможе дізнатися більше про дитину, яку вбили.

— Вінн збирався допомогти дізнатися більше про вбиту дитину?

— Так,— знервовано відповів Біллі.— Розумієте, я, коли з вами зустрівся, вирішив, що ви — з тих людей, які мене хочуть спіймані і закрити. Вирішив, ви мені влаштували пастку й... у мене таке трапляється, як стане гірше,— безнадійно додав він.— Тож я натомість пішов до Віннера... до Вінна. У Джиммі були записані його адреса й телефон, тож я пішов шукати Вінна. І мене впіймали.

— Впіймали?

— Так, смаглявий такий тип,— пробурмотів Біллі, поглядаючи на психіатриню.— Я його злякався, подумав, що то терорист і хоче мене вбити, але потім він сказав, що працює на уряд. Я й подумав, що уряд хоче замкнути мене в його будинку і заклав вибухівку у вікна й двері... Але я не думаю, що так було насправді. То просто моя уява. Він, мабуть, не хотів, щоб я сидів у нього у ванній. Мабуть, хотів мене здихатися,— додав Біллі з сумною усмішкою.— А я не йшов, бо боявся підірватися.

Він неуважно торкнувся носа, грудей.

— Здається, я вам знову дзвонив, але ви не відповіли.

— Ти дзвонив. Лишив мені повідомлення на автовідповідачі.

— Правда? Так... я думав, ви мене звідти витягнете... вибачте,— сказав Біллі, потираючи очі.— Коли я в такому стані, то сам не знаю, що кою.

— Але ти певний, що бачив, як задушили дитину? — тихо спитав Страйк.

— О так,— без надії звів очі Біллі.— Так, і це завжди зі мною. Я знаю, що бачив це.

— А чи ти не намагався покопати там, де...

— Боже, та ні,— відповів Біллі.— Копати під батьковим будинком? Ні. Я боявся,— слабким голосом додав він.— Не хотів знову бачити... оте. Коли її закопали, то перестали виполювати кропиву й бур’яни. Мені таке снилося, ви не повірите. Ніби вона викопалася з лощовини, така вся зогнила, і дереться до мене у вікно...

Ручки психіатрів дряпали в записниках.

Страйк перейшов до категорії «Речі», виділеної у його власному записнику. Лишилося всього два питання.

— Біллі, а ти не встановлював хреста туди, де закопали тіло?

— Ні,— відповів Біллі, злякавшись на саму думку про таке.— Я до лощовини і близько не підходив, якщо міг, жодного бажання не мав.

— Останнє питання,— сказав Страйк.— Біллі, а твій батько робив для Чизвеллів щось незвичайне? Я знаю, що він був різноробом, але чи не було чогось, що він би...

— Ви про що? — спитав Біллі.

Він так перелякався, як ніколи раніше під час бесіди.

— Не знаю,— обережно мовив Страйк, приглядаючись до його реакції.— Просто подумав...

— Джиммі мене попереджав! Він казав, що ви винюхуєте всяке про батька. Але мене не можна в тому винуватити, ми там ні до чого, ми були малі!

— Я ні в чому тебе не звинувачую,— відповів Страйк, але вже загрюкали стільці: Біллі підхопився, і з ними психіатри; жінка вже занесла руку над непомітною кнопкою біля дверей — мабуть, для виклику санітарів.

— То це все було, щоб мене розговорити? Ви хочете біди для мене й Джиммі?

— Ні,— відповів Страйк, і собі спинаючись на ноги.— Я тут, бо вірю, що на твоїх очах задушили дитину, Біллі.

Збуджений і недовірливий, Біллі незабинтованою рукою швидко торкнувся носа й грудей, носа й грудей.

— Тоді нащо ви мене питаєте, що робив тато? — прошепотів він.— Вона не через те померла, це там ні до чого! Джиммі з мене шкуру спустить,— додав він ламким голосом.— Він казав, що ви на нього напосілися через те, що робив батько.

— Ніхто ні з кого шкури не спустить,— твердо сказав психіатр-чоловік.— Гадаю, це все,— коротко мовив він до Страйка, відчиняючи двері.— Ну, Біллі, можеш іти.

Але Біллі не зрушив з місця. Плоть і кістки, може, і виросли, але його обличчя видавало страх і безнадію маленького хлопчика, який ріс без мами і чий здоровий глузд зламали чоловіки, що мали б його захищати. За своє буремне дитинство Страйк зустрічав безліч безрідних і занедбаних дітей, тож у виразі благання на обличчі Біллі впізнав останній крик до світу дорослих, до обов’язку дорослих наводити лад у хаосі, насаджувати здоровий глузд замість звірства.

Дивлячись в обличчя Біллі, Страйк відчув дивну спорідненість із цим замученим голомозим пацієнтом психіатричної клініки, бо знав такий самий потяг до впорядкованості і за собою. В його випадку це привело його на протилежний бік столу, але, мабуть, єдина відмінність між ним і Біллі полягала в тому, що Страйкова мама прожила достатньо довго і любила його достатньо сильно, щоб він не зламався від жахіть життя.

— Я дізнаюся, що сталося з дитиною, яку задушили в тебе на очах, Біллі. Обіцяю.

Психіатри ніби здивувалися, навіть насупилися. Страйк розумів, що в рамках їхньої професії не заведено робити ствердні заяви чи гарантувати рішення проблемам. Він поклав записник у кишеню, вийшов з-за столу і простягнув руку. По довгому ваганню з Біллі зійшла ворожість. Він причовгав до Страйка, взяв простягнуту руку і не одразу відпустив її зі сльозами на очах.

Пошепки, щоб не чули лікарі, він сказав:

— Я так не хотів різати на них коня, містере Страйк. Так не хотів.