Детектив чудово розумів, що сімейне життя молодшої партнерки — то найменша з його турбот, адже він досі не мав конкретики для клієнтки, яка наразі платила аж трьом детективам за факти про смерть її батька. І все ж коли черга машин зрушила з місця, думки Страйка й далі поверталися до Робін і Метью, аж поки при дорозі не постав знак, що попереду психіатрична клініка. Тоді він зусиллям волі зосередився на прийдешньому інтерв’ю.

На відміну від гігантської прямокутної призми з бетону і чорного скла, куди кілька тижнів тому привезли Джека, лікарня, під якою Страйк припаркувався за двадцять хвилин, пишалася прикрашеними краббами шпилями і заґратованими арочними вікнами. На смак Страйка, будівля видавалася плодом грішного кохання між пряничним палацом і готичною в’язницею. На арці брудної червоної цегли над подвійними дверима вікторіанський каменяр вирізьбив слово «Санаторія».

Страйк, уже запізнюючись на п’ять хвилин, відчинив дверцята машини і, не ставши перевзуватися з кросівок у пристойніші черевики, замкнув машину і хутко покульгав брудними сходами до входу.

Всередині виявилося холодне фойє з високими брудно-білими стінами, вікнами мов у церкві й загальним духом занепаду, ледве стримуваного запахом дезінфекційних засобів. Помітивши номер палати, який йому назвали по телефону, Страйк рушив до коридору ліворуч.

Сонце, падаючи крізь заґратовані вікна, кидало смугасті тіні на білуваті стіни, завішані картинами, деякі з яких намалювали колишні пацієнти. Страйк саме проминав серію колажів з життя ферми, виконаних з фетру, фольги і ниток, коли з убиральні вийшла дівчина-скелет у супроводі медсестри. На Страйка жодна з них не звернула уваги. Власне, тьмяні очі дівчини ніби дивилися всередину, на битву, в якій вона билася вдалині від реального світу.

Страйк трохи здивувався, коли в кінці коридору першого поверху виявив замкнені подвійні двері до палати. Якісь непевні асоціації з дзвіницями і першою дружиною Рочестера з «Джейн Ейр» навіяли йому враження, що відділення розташоване десь нагорі, можливо, заховане в одному з тих гостроверхих шпилів. Але реальність виявилася цілком прозаїчною: велика зелена кнопка дзвінка на стіні (Страйк натиснув), медичний брат з ясно-рудою чуприною, який визирнув у скляне віконце, тоді розвернувся до когось позаду. Двері відчинилися, Страйка пропустили всередину.

В палаті було чотири ліжка і зона для відпочинку, де двоє пацієнтів у звичайному одязі грали в шашки: немолодий і наче беззубий чоловік і блідий молодик із забинтованою шиєю. Просто за дверима навколо пульту зібралася група людей: санітар, ще двоє медбратів і, як зрозумів Страйк, лікарі — чоловік і жінка. Всі розвернулися до нього. Один медбрат підштовхнув іншого ліктем.

— Містере Страйк,— мовив лікар-чоловік, схожий на лиса і з помітним манчестерським акцентом.— Як ся маєте? Колін Гейворт, ми розмовляли по телефону. А це моя колега Каміла Мухаммад.

Страйк потиснув руку жінці, чий темно-синій брючний костюм нагадував поліційну форму.

— Ми обоє будемо присутні на вашій розмові з Біллі,— сказала вона.— Він щойно вийшов до вбиральні. Дуже захоплений перспективою знову з вами зустрітися. Ми подумали, що можемо влаштувати бесіду в одному з наших кабінетів. Він ось тут.

Під зацікавленими поглядами медбратів вона провела його за пульт, до маленької кімнати з чотирма стільцями і прикрученим до підлоги столом. Стіни були блідо-рожеві й голі.

— Ідеально,— сказав Страйк. Тут усе було точно як у сотнях кімнат для допитів, якими він користувався за часів служби у військовій поліції. Там теж часто були присутні треті особи — як правило, адвокати.

— Кілька слів до початку,— мовила Каміла Мухаммад, зачинивши двері, щоб медбрати не чули розмови; в кімнаті лишилися вона, Страйк і ще один її колега.— Не знаю, чи багато вам відомо про стан Біллі...

— Його брат сказав мені, що Біллі має шизоафективний розлад.

— Саме так,— відповіла лікарка.— Він покинув приймати ліки і довів себе до повноцінного психотичного епізоду, і саме в такому стані, здається, пішов до вас.

— Так, мені здалося, що він відчутно не при собі. Також схоже було, що він живе на вулиці.

— Мабуть, так і було. Його брат сказав, що на той момент Біллі десь тиждень як зник. Гадаємо, що психоз у Біллі вже минув,— додала вона,— але він досить-таки закритий, тож важко визначити, наскільки міцний його зв’язок з реальністю. Досить складно отримати точну картину психічного стану людини, що має симптоми параної і марення.

— Ми сподіваємося, що ви допоможете нам відділити деякі факти від фантазій,— сказав лікар-манчестерець.— Відколи його до нас привезли, він постійно про вас згадує. Біллі дуже хотів поговорити з вами, а от з нами не дуже йшов на контакт. Також він висловлював страх... наслідків у тому разі, якщо комусь розповість, і знову ж таки, ми не знаємо, чи цей страх — елемент його хвороби, чи він дійсно має підстави когось боятися. Справа в тім, що, е-е...

Лікар завагався, ніби ретельно добираючи слова. Страйк сказав:

— Гадаю, його брат цілком здатний налякати за бажання.

Психіатр ніби відчув полегшення від того, що все зрозуміло і без порушення конфіденційності.

— Ви знайомі з його братом, так?

— Трохи. Він часто заходить?

— Зо два рази був, але Біллі після його візитів стає тривожним і збудженим. Якщо під час бесіди з вами він виявить такі самі ознаки...— мовив манчестерець.

— Зрозумів,— кивнув Страйк.

— Насправді дуже дивно вас тут бачити,— злегка всміхнувся Колін.— Ми гадали, що його фіксація на вас — то елемент психозу. Одержимість знаменитістю цілком звична для розладів такого штибу... Власне,— прямо додав він,— усього кілька днів тому ми з Камілою говорили про те, що фіксація Біллі на вас завадить його достроковій виписці. Дуже пощастило, що ви подзвонили.

— Так,— сухо погодився Страйк,— дуже.

Рудий медбрат постукав і встромив голову в двері.

— Тут Біллі готовий поговорити з містером Страйком.

— Чудово,— сказала психіатриня.— Едді, принесеш нам чаю? Будете чай? — спитала вона у Страйка, озирнувшись через плече. Той кивнув. Каміла відчинила двері.— Заходь, Біллі.

І він увійшов: Біллі Найт у сірій кофті та спортивних штанях, у лікарняних капцях. Під запалими очима досі лежали глибокі тіні, а ще з минулої зустрічі зі Страйком він поголив голову. Вказівний

і великий пальці на лівій руці йому забинтували. Навіть у спортивному костюмі, який йому хтось приніс (мабуть, Джиммі), було видно, який Біллі худий. Та хоча його нігті були обгризені до крові, а в кутику губ виднілася болячка, Біллі більше не смердів. Він прочовгав до кабінету, не зводячи зі Страйка очей, тоді простягнув кістляву руку. Страйк потиснув її. Біллі звернувся до лікарів.

— Ви двоє теж тут будете?

— Так,— відповів Колін,— але не переймайся. Ми будемо мовчати. Можеш розповідати містерові Страйку все, що хочеш.

Каміла відсунула два стільці під стіну, а Страйк і Біллі сіли за стіл один навпроти одного. Страйк, може, і хотів би якогось менш формального варіанту, але з досвіду у відділі спеціальних розслідувань знав, що фізичний бар’єр між допитуваним і тим, хто провадить допит, часто корисний. Понад сумнів, у контексті психіатричного ізолятора це теж має сенс.

— Я тебе шукав після того, як ти до мене приходив,— сказав Страйк.— Злякався за тебе.

— Так,— сказав Біллі.— Вибачте.

— Ти пам’ятаєш, що казав мені в офісі?

Біллі неуважно торкнувся носа і сонячного сплетіння, але це був привид тику, який проймав його на Денмарк-стріт; Біллі ніби хотів нагадати собі, як тоді почувався.

— Так,— невесело усміхнувся він.— Я тоді розповів про дитину, нагорі при коні. Яку задушили.

— Ти досі думаєш, що став свідком задушення дитини? — спитав Страйк.

Біллі підніс вказівного пальця до рота, погриз ніготь, кивнув.

— Так,— сказав він, віднімаючи пальця від вуст.— Бачив. Джиммі каже, що я то вигадав, бо я... ну, ви розумієте. Хворий. Ви ж знаєте Джиммі, так? Ходили до нього в «Білого коня»?