— То чому ж він не всотується у глину?

— О, та всотується ж, — відповів Галин. — Під цим сховищем є ще одне, де ми зберігаємо старі горщики, ще з днів короля Аериса. Він мав примху замовити горщики у подобі різних садових плодів. Ой, небезпечні плоди, ясний мій пане Правице, воістину, і до того ж, гм-м-м, зараз вони ще дозріліші, так би мовити, аніж за минулих часів, якщо ви розумієте, про що я. Ми їх запечатали воском і залили нижнє сховище водою, та навіть так… їх би слід було геть знищити, але ж стільки наших майстрів загинуло за Погрому Король-Берега. Ті нечисленні підмайстри, що лишилися, не впоралися б з таким завданням. До речі, значна частина того, що ми зробили для Аериса, загубилася. Тільки минулого року ми знайшли дві сотні горщиків у коморі під Великим Септом Баелора. Ніхто вже й не пригадає, як вони туди потрапили. Зайве казати, що верховний септон аж себе не тямив з жаху, коли дізнався. Я сам простежив, щоб їх безпечно вивезли звідти. Звелів наповнити воза піском, надіслав найздібніших учнів. Працювали ми вночі, отож…

— …упоралися якнайкраще, не маю жодного сумніву. — Тиріон поставив горщика назад до його близнюків. Вони вкривали собою стіл, стояли рівними шерегами по чотири і зникали далеко у підземній темряві. А далі стояли ще столи, багацько столів. — То оці, е-е-е, плоди покійного короля Аериса, вони ще придатні для вжитку?

— О так-так, цілком… але потрібна обережність, пане мій, надзвичайна обережність. З роками речовина стає дедалі, гм, примхливішою, скажімо так. Від найменшого вогника спалахує, ба навіть від іскри. Трохи перегрієш — і горщики запалають самі, як живі. Нерозумно їх лишати під сонячним світлом навіть на короткий час. Щойно всередині займається вогонь, від жару речовина бурхливо розширюється, і горщики розлітаються на шматки. Якщо ж поблизу є інші горщики, вони теж спалахують, і тоді…

— Скільки горщиків ви маєте наразі?

— Цього ранку велемудрий Мунцитер повідомив, що ми маємо сім тисяч вісімсот сорок штук. Власне, якщо рахувати чотири тисячі горщиків від днів короля Аериса.

— Наші перезрілі плоди?

Галин хитнув головою.

— Велемудрий Маліяр вважає, що ми зможемо довести рахунок до десяти тисяч, як обіцяли пані королеві. Я з ним цілком згоден.

Вогнечарник так і пашів якоюсь непристойною хіттю від самих думок про вогонь.

«Це якщо наші вороги дадуть тобі час.» Вогнечарники зберігали спосіб виготовлення шал-вогню у надзвичайній таємниці, але Тиріон знав, що справа то складна, довготривала, небезпечна. Він вирішив, що обіцянка десяти тисяч горщиків — то порожнє вихваляння, от як значковий пан обіцяє своєму князеві десять тисяч війська, а потім з’являється у день битви з двома сотнями косоруких посіпак. «Але якби вони справді дали нам десять тисяч…»

Він не знав, що йому відчувати: радощі чи жах. Може, дещицю того й іншого.

— Щиро сподіваюся, велемудрий, що ваші брати по цехові не чинитимуть нерозважливого поспіху. Ми ж не хочемо мати десять тисяч горщиків поганого шал-вогню, ба навіть одного… а менше за все ми хочемо, аби сталася якась халепа.

— Халепи не буде, пане мій Правице. Речовина готується добре вивченими підмайстрами у ланцюжку голих кам’яних келій. Кожен горщик забирає учень і доправляє сюди, щойно речовина готова. Над кожною келією-майстернею знаходиться приміщення, заповнене піском. На підлогу такого приміщення накладені захисні чари, і надзвичайно, гм, могутні. Найменший спалах у келії внизу — підлога-стеля провалюється, і пісок миттю придушує випадковий вогник.

— А заразом, певно, і недбалого підмайстра.

На думку Тиріона, під чарами Галин розумів якусь хитромудру, але все ж цілком звичайну штуку. Він би радо роздивився одну з таких келій і перевірив, як вона спрацьовує, але зараз була невчасна мить. Може, після перемоги у цій війні…

— Мої братчики ніколи не бувають недбалі, — заперечив Галин. — Якщо я можу казати, гм, відверто…

— О, благаю.

— Речовина тече в моїх жилах і живе у серці кожного вогнечарника. Ми поважаємо її могутню силу. Але звичайні вояки, гм-м-м, приміром, ті, що стоять коло королевиних метавок, вони у навіженому завзятті битви… словом, найменша помилка може викликати біду. Не завадить повторити це знову і знову. Мій батько часто казав королю Аерису те саме, а його батько — старому королю Джаяхаерису.

— Мабуть, їх таки послухали, — зазначив Тиріон. — Якби хтось із попередніх королів спалив місто дощенту, я б знав. То ви радите нам бути якомога обережнішими?

— Надзвичайно обережними, — відповів Галин. — Просто неймовірно обережними.

— А оцих глиняних горщиків… ви їх маєте вдосталь?

— О так, ласкавий пане, але дуже дякую, що спитали.

— То ви не заперечуватимете, якщо я візьму кілька. Точніше, кілька тисяч.

— Кілька тисяч?!

— Стільки, скільки ваш цех зможе віддати без шкоди потребам виробництва. Я прошу порожні горщики, майте на увазі. Надішліть їх сотникам на усіх міських брамах.

— Воля ваша, мосьпане, але навіщо?…

Тиріон посміхнувся до нього знизу вгору.

— Коли ви казали мені вдягтися тепліше, я вдягся тепліше. Коли ви казали мені бути обережним, я… — Він здвигнув плечима. — Досить вже. Може, ви будете ласкаві супроводити мене нагору до моїх ношів?

— З надзвичайним, гм, задоволенням, пане мій.

Галин підняв світильню і рушив до сходів.

— Яка ласка з вашого боку — відвідати нас. Висока, гм, честь для нас. Адже Правиця Короля вже так давно не вшановував нас власною особою. Аж від часів пана Россарта, який сам належав до нашого братства. То було ще за короля Аериса. Король Аерис надзвичайно цікавився нашою роботою.

«Король Аерис з вашою допомогою смажив своїх ворогів живцем.» Братик Хайме розповів йому кілька оповідок про Навіженого Короля та його посіпак-вогнечарників.

— Поза сумнівом, короля Джофрі ви також зацікавите.

«Ось чому я триматиму його якнайдалі звідси.»

— Ми щиро сподіваємося, що король відвідає наше цехове зібрання власною ясновельможною особою. Я вже казав про це вашій ласкавій сестрі. Якби ж влаштувати великий бенкет…

На сходах ставало дедалі тепліше.

— Його милість заборонив усякі бенкети аж до перемоги у війні. — «Бо я на цьому наполіг.» — Король вважає недоречним жирувати на солодких стравах, коли його піддані навіть хліба не можуть поїсти вдосталь.

— Як, гм, розважливо та милостиво з його боку, мосьпане. То може, натомість кількоро з нас матимуть честь відвідати короля у Червоному Дитинці? Задля невеличкого, так би мовити, показу наших сил, аби відволікти його милість від численних державних турбот хоч на один вечір. Адже шал-вогонь — лише одна з моторошних таємниць нашого стародавнього братства. На доданок ми можемо показати вашим мосцям безліч інших хитромудрих речей.

— Я перекажу ваші слова сестрі. — Тиріон не заперечував подивитися кілька цікавих та чарівних штук, але йому вже в печінках сиділа Джофова звичка напускати бійців один на одного задля смертельного двобою; бракувало тільки, щоб малий відкрив для себе принади спалення людей живцем.

Коли нарешті вони досягли вершечку сходів, Тиріон виплутався зі шкури сутінькота і повісив її через плече. Цехове зібрання алхіміків являло з себе чималу, безладно вимурувану на всі боки з чорного каменю будівлю; Галин вів його звивистими проходами й раптовими поворотами, поки не привів до Галереї Залізних Смолоскипів — довгої лункої палати, де навколо чорних металевих стовпів у три сажні заввишки танцювали вихори зеленого вогню. Примарні язики полум’я виблискували на вилощеному чорному мармурі стін та підлоги, заливали палату смарагдовим сяйвом. Тиріон, мабуть, зачудувався б трохи більше, якби не знав, що великі залізні смолоскипи запалили тільки цього ранку на честь його відвідин, а тієї миті, коли за ним зачиняться двері, їх миттю загасять. Адже шал-вогонь коштував надто дорого, щоб отак ним розкидатися.

Вони вигулькнули на поверхні широких вигнутих сходів, що починалися від Сестринської вулиці коло підніжжя пагорба Візеньї. Тиріон побажав Галинові усього найкращого і пошкандибав туди, де на нього чекав Тімет, син Тімета, з супроводом Смалених. Враховуючи мету сьогоднішніх відвідин, такий вибір супутників видався Тиріонові особливо доречним. На доданок їхні рубці наганяли жаху на міський набрід, а цими днями воно було не зайве. Якісь три ночі тому коло воріт Червоного Дитинця зібрався новий натовп і знову вимагав харчів. Джоф розпочав відчайдушну стрілянину і чотирьох таки вколошкав, а тоді заверещав донизу, що дає натовпові свій ясновельможний дозвіл з’їсти їхніх мертвих. «Король без устанку завойовує нам нових друзів.»