— Пів-царства втратити не так боляче, як ціле, — відповів Кресен, — а якщо ви допоможете хлопцеві помститися за смерть батька…
— З якого дива я маю мститися за Едарда Старка? Він був для мене ніщо. То Роберт його любив, а не я. Мов рідного брата любив! Чи знаєте ви, скільки разів я чув це від Роберта? Але ж його брат був не Старк, а я! Та хіба хто сказав би, дивлячись на Робертову до мене ласку? Я для нього утримав Штормолам, я дивився, як помирали з голоду добрі вояки, поки Мейс Тирел та Пакстер Рожвин бенкетували попід моїми стінами. А чи подякував мені Роберт? Дзуськи! За прорвану облогу він подякував тому ж таки Старкові. Але щурів та шкіру з чобіт в замку їв не Старк, а я! То я збудував кораблі за наказом Роберта, то я захопив Дракон-Камінь у його ім’я. А чи взяв він мене ласкаво за руку, а чи сказав: «Дякую, любий брате, за вірну службу»? Еге ж, наставляй кишеню! Він повісив на мене вину за те, що Вілем Даррі утік з Візерисом та немовлям, наче я мав силу їх зупинити. Я сидів у його раді п’ятнадцять років — допомагав Джонові Арину правити державою, поки Роберт цмулив вино і шльондрав по дівках. А коли Джон помер, чи зробив мене брат своїм Правицею? Дзуськи! Він на цирлах побіг до свого милого друга Неда Старка і віддав уряд йому. Втім, невелика з того втіха вийшла їм обом.
— Вам краще знати, пане мій, — відповів згідливо маестер Кресен. — Ви потерпіли великі образи, та що було, те з водою спливло. Якщо з’єднати сили зі Старками, то ще можна дочекатися й кращої днини. Та й іншими теж нехтувати не слід. Що скажете про пані Арин? Якщо саме королева замордувала її чоловіка, то, певно ж, пані Ліза бажає відплати. І має малого сина, спадкоємця Джона Арина. Якби заручити з ним Ширену…
— Її малий — хворий та слабкий, — заперечив князь Станіс. — Навіть його батько не дурив себе, коли просив мене узяти хлопця на виховання. Служба джурою на Дракон-Камені могла б піти йому на користь, але клята Ланістериха встигла раніше отруїти князя Арина, і тепер Ліза ховає малого у Гнізді. Кажу вам, звідти вона вже його не випустить.
— То відішліть Ширену до Соколиного Гнізда, — наполягав маестер. — Дракон-Камінь — невесела домівка для дитини. Хай з нею поїде блазень, аби вона мала коло себе знайому душу.
— Знайому почвару, радше сказати. — Станіс зморщив чоло, роздумуючи. — Хоча… може, й варто спробувати…
— Чи мусить законний повелитель Семицарства благати про допомогу навіжених удовиць та зухвалих узурпаторів? — різко й зненацька запитав жіночий голос.
Маестер Кресен обернувся і схилив голову.
— Шановна пані, — мовив він, досадуючи, що не почув, як та ввійшла.
Князь Станіс спохмурнів.
— Я не благаю. Нікого. Дивіться мені, пані дружино, про це не забувайте.
— Рада чути, мій пане.
Пані Селиса на зріст була не нижча від чоловіка, тілом струнка, лицем худорлява, капловуха, з гострим носом та легким пушком вусів на верхній губі. Щодня вона висмикувала ті вуса, щодня гірко шпетила їх, та позбавитися ніяк не могла. Очі вона мала світлі, водянисті, рота — жорсткого й суворого, голос — схожий на ляск батога. І зараз той батіг ляскав так гучно, як тільки умів.
— Пані Арин мусить принести вам присягу на вірність без жодних умов. Так само Старки і ваш брат Ренлі, а за ними й решта. Ви є їхнім єдиним законним королем. Негоже торгуватися за те, що з ласки світлого бога є вашим власним.
Вона сказала: «бога». Не «богів». То виходить, червона жінка полонила її серце й душу, відвернула від богів Семицарства, старих і нових, навернула до того бога, якого звали Господом Світла.
— Ваш бог хай залишить свою ласку собі, — відповів князь Станіс, який не поділяв гарячкової віри своєї новонаверненої дружини. — Я потребую мечів, а не ласки. Чи не приховали ви часом десь таємного війська, про яке досі не згадували?
Не надто чемний вийшов початок розмови. Та Станіс завжди почувався незатишно коло жінок, ба навіть власної дружини. Коли він поїхав до Король-Берега, щоб сісти у Робертовій раді, то залишив Селису разом з дочкою на Дракон-Камені. Листи писав рідко, а ще рідше приїжджав сам; обов’язок на шлюбному ложі справляв раз чи два на рік і не мав з нього великої втіхи. А синів, яких він колись сподівався, не породив жодного.
— Військо мають мої брати та дядьки, — відказала вона. — Дім Флорент готовий стати під ваші прапори.
— Дім Флорент може виставити у поле щонайбільше дві тисячі мечів. — Подейкували, і не марно, що Станіс достеменно знає військову силу кожного шляхетного дому в Семицарстві. — До того ж моя довіра до ваших братів і дядьків значно слабкіша за вашу. Землі Флорентів надто близько до Вирію, щоб ваш вельможний дядько міг не зважати на гнів Мейса Тирела.
— Є інший спосіб. — Пані Селиса підсунулася ближче. — Визирніть у вікно, пане мій. Там палає знак, якого ви чекали. Просто на небі. Він червоний, мов полум’я, мов серце справжнього бога. Це його прапор — а заразом і ваш! Дивіться, як він струменіє небом, неначе гарячий подих дракона. А ви ж є господарем на Дракон-Камені. Отже, настала ваша година, мій королю. Помилки бути не може. Вам судилося випливти з цієї самотньої скелі, як колись виплив Аегон Завойовник, і силою взяти все перед собою, як колись узяв він. Скажіть лише слово і наповніться силою Господа Світла.
— Скільки мечів вкладе до моїх рук Господь Світла? — знову завимагав Станіс.
— Скільки знадобиться, — пообіцяла дружина. — Спершу мечі Штормоламу та Вирію, а тоді й усього значкового панства.
— Давос з вами не погодиться, — відповів на це Станіс. — Ті мечі вже присягнули Ренлі. Вони люблять мого чарівного юного братика, як колись любили Роберта… і як ніколи не любили мене.
— Так, — погодилася королева, — але щойно Ренлі помре…
Станіс звузив очі, дивлячись на свою пані дружину, і Кресен не зміг втримати язика:
— Не можна так казати! Ваша милосте, хай там які дурниці скоїв Ренлі…
— Дурниці? Кажіть ліпше — зраду. — Станіс обернувся до дружини. — Мій брат — молодий та дужий, оточений величезним військом, а на доданок — своїми веселковими лицарями.
— Мелісандра дивилася у полум’я і бачила його мертвим.
Кресена охопив жах.
— Братовбивство… пане мій, то страшний гріх, навіть думати про таке… благаю, послухайте голосу розуму…
Пані Селиса зважила його холодним поглядом.
— І що ж нам розкаже голос розуму, маестре? Що нашому володареві слід поповзти до Старків на колінах і продати єдину дочку Лізі Арин, аби звоювати аж цілих пів-царства?
— Я чув, що ви радили, Кресене, — мовив князь Станіс. — Тепер послухаю, що порадить вона. А ви йдіть собі.
Маестер Кресен, потерпаючи, став на коліно і відкланявся. Повільно шкутильгаючи палатою, він відчував на спині погляд пані Селиси, а доки дістався підніжжя сходів, то вже ледве тримався на ногах.
— Допоможи, — кинув він Пилосові.
Опинившись нарешті у власних покоях, Кресен відіслав молодшого маестра і знову вибрався на балкон, аби постояти серед химер та подивитися на море. Одна з бойових галер Саладора Саана саме минала замок; здіймалися та опускалися у воду весла, розмальований смугастий коріб різав сіро-зелені води. Маестер дивився, як галера зникає за мисом. «Якби ж мої страхи зникли так само легко.» Чи варто було животіти стільки років, аби дожити до такої днини?
Коли маестер вдягає комір, він кидає всяку надію на сім’ю та дітей. І все ж Кресен часто почувався батьком. Роберт, Станіс, Ренлі… ось три сини, яких він виростив після того, як бурхливе море забрало князя Стефона. Чи не його в тім провина, що один тепер здіймає зброю на іншого? Ні, цього не можна дозволити. Він не дозволить.
У серцевині всієї справи знаходилася жінка. Але не пані Селиса, ні. То була інша, яку челядь називала «червоною жінкою», бо лякалася навіть уголос казати її ім’я.
— А я скажу її ім’я, — мовив Кресен до кам’яного пса. — Мелісандра. Ось.
Мелісандра з Асшаю — ворожбитка, тінев’язка, жриця Ра-Гльора, Господа Світла, Полум’яного Серця, Бога Вогню й Тіні. Мелісандра, чиє безумство не можна випускати з Дракон-Каменя.
