Старий зітхнув.

— Ви зробили все, що змогли. Тепер я маю додати свій голос до вашого.

І маестер продовжив свій виснажливий підйом.

Князь Станіс Баратеон перебував у великій круглій палаті зі стінами голого чорного каменю та чотирма високими вузькими вікнами, що дивилися на чотири вітри. Посередині палати стояв величезний стіл, за яким вона отримала свою назву: важка плита різьбленого дерева, зроблена за наказом Аегона Таргарієна ще до Завоювання. Мальований Стіл був більше як п’ятдесят стоп завдовжки, приблизно двадцять п’ять завширшки у найширшому своєму місці, а у найвужчому — заледве чотири стопи. Стіл не мав жодного прямого боку, бо теслі Аегона зробили з нього подобу земель Вестеросу, ретельно випилявши кожну затоку та кожен півострів. На поверхні, потемнілій від трьох століть фарбування покостом, були зображені сім королівств Аегонової доби з річками та горами, містами та замками, озерами та лісами.

У палаті було лише одне крісло. Воно стояло точнісінько там, де коло узбережжя Вестеросу розташувався острів Дракон-Камінь, і було підняте так, щоб бачити з нього весь стіл. На кріслі сидів чоловік у тісній зашнурованій камізелі й штанях грубої бурої вовни. Коли увійшов маестер Кресен, чоловік підняв очі.

— Я знав, що ви однак прийдете, старигане, хоч вас клич, а хоч ні.

В тому голосі не було ані крихти тепла. Та й не бувало майже ніколи.

Станіс Баратеон, князь Дракон-Каменя і милістю богів законний спадкоємець Залізного Трону Семицарства, був широкий у плечах, жилавий, сухий обличчям та плоттю, яка нагадувала в’ялену на сонці, тверду, мов залізо, шкіру. Розповідаючи про нього, ніхто не проминав слів «суворий» та «жорсткий». Не досягнувши ще тридцяти й п’яти років, на голові князь Станіс мав тільки вінчика ріденького чорного волосся навколо вух та потилиці, що нагадував тінь від корони. Його брат, покійний король Роберт, за минулі роки відростив бороду, якої маестер Кресен сам не бачив, але від людей чув, яка вона була невгамовна, цупка та рясна. Наче у відповідь, Станіс коротко підрізав власні баки, і вони лежали чорно-синьою тінню на кутастій щелепі та кістлявих западинах щік. Очі його нагадували глибокі рани під важким лобом — сині, як нічне море. Спостерігаючи за його ротом, впав би у відчай найзавзятіший блазень чи мартопляс, бо той рот створений був лише на те, аби хмуритися, кривитися і вигукувати різкі короткі накази. Бліді губи та стиснуті щелепи давно забули, як треба посміхатися, а сміятися ніколи не вміли й поготів. Інколи, як світ уночі лежав тихий і нерухомий, маестрові Кресену здавалося, що він чує за пів-замку, як князь Станіс скрегоче зубами.

— Колись би ви збудили мене від сну, — мовив старий.

— Колись ви були молодші. А зараз старі та хворі. Вам краще спати, ніж никати замком.

Станіс ніколи не пом’якшував мови, не згладжував кути, не вдавався до лестощів. Він казав те, що думає, і хай пекло вхопить тих, кому це не до смаку.

— Я знав, що ви не забаритеся дізнатися про Давосові звістки. Ви ж завжди про все дізнаєтеся, чи не так?

— Мала від мене була б користь, якби не дізнавався, — відповів Кресен. — Я перестрів пана Давоса на сходах.

— І він усе вам розповів, треба гадати? Я мав би вкоротити йому язика на доданок до пальців.

— Поганий би з нього тоді вийшов посол.

— А з нього однак вийшов поганий посол. Штормове панство не хоче ставати за мене. Вони мене, бач, не люблять, а на законність моєї справи їм начхати! Боягузи сидітимуть за мурами і чекатимуть, куди поверне вітер і кому принесе перемогу. Ті, які хоробріші, вже стали за Ренлі. Подумати лишень — за Ренлі!

Він виплюнув ім’я брата, наче гидку отруту.

— Ваш брат сидів господарем на Штормоламі останні тринадцять років. Усі ті пани є його значковими…

— Еге ж, його, — перервав Станіс, — коли за правом мали бути моїми. Я ніколи не просив собі Дракон-Каменя і не хотів його. Я захопив його, бо тут сиділи Робертові вороги, і брат наказав їх викурити. Я збудував для нього кораблі, вірно послужив його справі. Я підкорився, як молодший брат мусить коритися старшому. Як Ренлі мав би коритися мені. І яку дяку я отримав від Роберта? Він поставив мене господарем на Дракон-Камені, а Штормолам з усіма його статками віддав Ренлі. Штормолам триста років служив столом дому Баратеон! За правом він мав відійти мені, коли Роберт сів на Залізний Трон.

То була давня й глибока образа, яка наразі ятрила ще гірше. Слабкість Кресенового повелителя полягала в тому, що твердиня Дракон-Каменю, хоч давня й міцна, владарювала лише над купкою дрібного панства на скелястих островах, надто рідко заселених, аби Станіс міг скликати з них скільки-небудь значне військо. Навіть разом з сердюками, яких він винайняв за вузьким морем у вільних містах Мир та Лис і поставив табором за стінами замку, вбоге Станісове вояцтво не могло сподіватися зломити силу дому Ланістер.

— Роберт вчинив з вами несправедливо, — ретельно добирав слова маестер Кресен, — але мав на те вагомі причини. Адже Дракон-Камінь — прадавнє дідицтво дому Таргарієн. Він бажав бачити на його столі зрілого й сильного мужа, позаяк Ренлі тоді був лише малим дитям.

— Він і досі мале дитя! — оголосив Станіс так гучно, що гнівний голос лунко розкотився порожньою палатою. — Злодійкувате дитя, що намірилося поцупити корону просто в мене з голови. Що такого Ренлі зробив, щоб заслужити ту корону? Сидів у раді, перекидався жартами з Мізинцем, а на турнірах, бач, вдягав розцяцькованого обладунка, аби злетіти з коня під ударом когось кращого від себе. Окрім цього, і пальцем не ворухнув — а тепер пнеться у королі! Навіщо боги покарали мене такими братами, я вас питаю?

— Я не можу казати за богів.

— Та ви останнім часом і за себе нічого не кажете! Хто там в Ренлі за маестра? Мабуть, варто зманити його собі — може, дочекаюся кращої ради. Як гадаєте, що сказав той маестер, коли брат вирішив вкрасти мою корону? Якої поради він дав моєму зрадливому родичеві?

— То було б диво, якби князь Ренлі питав у когось ради, ваша милосте.

Наймолодший з трьох синів князя Стефона виріс у чоловіка хороброго, але легковажного, який керувався радше пориваннями, ніж міркуваннями. Цим, на доданок до іншого, Ренлі разюче скидався на Роберта і геть різнився від Станіса.

— «Ваша милосте», — гірко скривився Станіс. — Величаєте мене по-королівському, наче знущаєтеся. Над чим я тут королюю? Над Дракон-Каменем та кількома скелями у вузькому морі? Ото й усе моє королівство.

Він зійшов сходами крісла і став коло столу, кидаючи тінь на річку Чорноводну та розмальований ліс, де за минулі століття виріс Король-Берег. Князь стояв, замислившись, над зображенням держави, яку він оголосив своєю. Вона лежала зовсім поруч, і все ж недосяжно далеко.

— Сьогодні я вечерятиму зі значковим панством, хай там скільки в мене його є. Кельтигар, Веларіон, Бар-Емон… жалюгідні рештки, які лишили мені брати. Рідка порость на голих каменях. Прибуде й той лисенійський розбійник, Саладор Саан, мимохідь підраховуючи, скільки ще золота я йому винен. Морош-Мирієць застерігатиме про припливи та осінні буревії, а князь Сонцезір побожно белькотітиме про волю Седмиці. Кельтигар знову питатиме, хто зі штормового панства стане на наш бік. Веларіон погрожуватиме відвести своє військо додому, якщо ми не вдаримо негайно. Що я маю їм казати? Що маю робити?

— Вашими справжніми ворогами є Ланістери, — відповів маестер Кресен. — Якби ви з братом уклали проти них союз…

— Я не родичатимуся з Ренлі, — відрізав Станіс голосом, що не терпів заперечень. — Жодних союзів не буде, поки він величає себе королем.

— Гаразд, хай не Ренлі, — скорився маестер. Його пан був упертий та гордовитий; коли він щось забирав собі у голову, всякі суперечки ставали безглузді. — Але ж вашій справі можуть послужити інші. Сина Едарда Старка проголосили Королем-на-Півночі; за ним стоїть сила Зимосічі та Водоплину.

— Він зелений хлопчина, — мовив Станіс, — ще й король-самозванець. А я маю на його користь втратити пів-царства?