Дані поклала руку на його долоню і стиснула пальці.

— Я поділяю ваше горе, вірте мені.

Пан Джораг кивнув.

— До того часу мій батько вдягнув чорне, і я був уже повноправним господарем на Ведмежому острові. Пропозицій про новий шлюб мені не бракувало, та не встиг я когось вибрати, як князь Балон Грейджой підняв повстання проти Узурпатора, і Нед Старк скликав корогви на поміч своєму другові Роберту. Вирішальна битва сталася на Пайку. Робертові метавки камінням виламали діру в мурах короля Балона. Першим крізь неї увірвався жрець із Миру, але я теж не пас задніх і ринув слідом. За це мене висвятили у лицарі.

— Аби відсвяткувати перемогу, Роберт наказав облаштувати турнір коло Ланіспорту. Саме там я й побачив Линесу — дівчину, вдвічі молодшу за мене. Вона приїхала зі Старограду разом з батьком, щоб подивитися на герці своїх братів. Я не міг очей від неї відвести, і в раптовому нападі безумства попрохав про знак прихильності для турніру. Отримати його насправді я й не мріяв, але вона погодилася.

— Я добряче володію зброєю, халісі, незгірш від інших, та знаним турнірним бійцем ніколи не був. Але з рукою, перев’язаною хусткою Линеси, мене наче хтось підмінив. Я вигравав один двобій за іншим. Перед моїм списом впав князь Язон Малістер, а тоді й Спижевий Йон Ройс. Пан Риман Фрей, його брат пан Гостін, князь Вент, Дужий Вепр, ба навіть пан Борос Блаунт з Королегвардії. Я вибив з сідел їх усіх. В останньому герці я зламав дев’ять списів супроти Хайме Ланістера, і хоч не вибив його, та король Роберт віддав вінець переможця мені. Я увінчав Линесу як королеву краси й кохання, і того самого вечора пішов до її батька просити її руки. Я був п’яний від вина та слави; по правді, я мав би отримати презирливу відмову, але князь Лейтон раптом зглянувся на моє прохання. Нас одружили просто там, у Ланіспорті; наступні два тижні я був найщасливішим чоловіком у цілому світі.

— Лише два тижні? — перепитала Дані. «Навіть мені дісталося більше щастя з моїм Дрого, моїм сонцем-та-зорями.»

— Два тижні — стільки треба, щоб допливти від Ланіспорту назад до Ведмежого острова. Мій дім страшенно розчарував Линесу. Надто холодно, надто вогко, надто далеко від усього в світі; навіть сам замок — якась хата з колод. Ніяких тобі вертепів з личинами, мартоплясів, танців, ярмарок. Одна пора могла змінити іншу, поки до нас загляне якийсь співець, аби зіграти пісню-другу. Ба навіть золотих справ майстра на острові не було. Обід — і той перетворився на муку. Мій кухар вмів хіба що пекти м’ясо та варити юшку, а Линеса дуже скоро втратила смак до риби та оленини.

— Я жив заради її посмішок, тому послав аж до Старограду по нового кухаря і привіз арфіста з Ланіспорту. Майстри, вправні з золотом та коштовним камінням, кравці вишуканого одягу… я знаходив їй усіх, кого вона просила, та все ж того було не досить. Ведмежий острів багатий на ведмедів та ліс, а на все інше бідний. Я збудував їй добрий корабель, ми їздили до Ланіспорту і Старограду на свята з ярмарками, а одного разу навіть до Браавосу, де я позичив чималі гроші в лихварів. Я звоював її руку та серце на турнірі, тому взяв участь в інших заради неї ж. Та колишні чари кудись зникли, і я більше не уславився шляхетними перемогами. А кожна поразка означала втрату коня і озброєння, яке за звичаєм треба викуповувати або віддавати переможцеві. Грошей стало бракувати, я наполіг, щоб ми повернулися додому. Та справи дедалі погіршувалися. Скоро я став неспроможний платити кухареві та арфістові, а коли заговорив про те, щоб заставити її коштовності, вона оскаженіла…

— Далі… далі я робив таке, про що й зараз соромно казати. Заради золота. Заради того, аби Линеса зберегла свої коштовності, арфіста і кухаря. Зрештою ті оборудки коштували мені усього. Коли я дізнався, що до Ведмежого острова їде Едард Старк, то настільки втратив честь, що не лишився, аби стати перед його судом, а втік сам і забрав її до вигнання. Адже ніщо не важило більше за наше кохання, казав я собі. Ми втекли до Лису, де я продав корабель, щоб здобути золота нам на прожиття.

Голос його був глухий від журби, і Дані жаліла витискати з нього всю правду, але ж їй кортіло знати, чим усе скінчилося.

— І вона там померла? — запитала Дані тихо і лагідно.

— Тільки для мене, — відповів лицар. — За півроку моєму золоту прийшов край, і я мусив винайнятися за сердюка в охочий полк. Поки я бився з браавосцями на Ройні, Линеса перебралася до маєтку торговельного магната на ім’я Трегар Ормолен. Кажуть, що зараз вона — його улюблена підбічниця, і її боїться навіть законна дружина.

Дані нажахалася з оповіді лицаря.

— То ви тепер ненавидите її?!

— Майже так само сильно, як кохаю, — відповів пан Джораг. — Благаю вибачити, моя королево. Здається, я дуже втомився.

Вона дозволила лицареві піти, але коли той стояв уже під запоною шатра, не втрималася і покликала заради останнього питання:

— А яка вона була на вигляд, ваша пані Линеса?

Пан Джораг сумно всміхнувся.

— Дещо схожа на вас, Даянерис. — І низько вклонився. — На добраніч, моя королево.

Дані затремтіла і щільніше загорнулася у левову шкуру. «То вона була схожа на мене.» Тепер ставало ясніше багато такого, чого вона раніше не розуміла. «Він жадає мене», зрозуміла вона. «Кохає мене, як кохав її. Не так, як лицар любить королеву, а як чоловік — жінку.» Вона спробувала уявити себе у обіймах пана Джорага: як вона його цілує, пестить, дозволяє увійти в себе. Та даремно — щойно вона заплющувала очі, як його обличчя ставало обличчям хала Дрого.

Хал Дрого був її сонцем-та-зорями, її першим коханцем. Може, хай лишається і останнім. Маегі Міррі Маз Дуур присягнулася, що Дані вже ніколи не виносить живе дитя, а навіщо чоловікові безплідна дружина? Та й хто з чоловіків міг би рівнятися з Дрого, який помер з необрізаним волоссям і зараз вів крізь нічні землі цілий халазар зірок?

Вона чула у голосі пана Джорага тугу за своїм Ведмежим островом. «Він ніколи не матиме мене, але одного дня я зможу повернути йому дім та честь. Ця дещиця — у моїх силах.»

Тієї ночі її сон не турбували жодні привиди. Їй снився Дрого і перший виїзд разом у ніч їхнього весілля. Та в її сні вони їхали не на конях, а на драконах.

Наступного ранку вона прикликала до себе кревноїзників.

— Кров моєї крові, — мовила вона всім трьом, — всі ви мусите дещо для мене зробити. Кожен з вас має взяти трьох коней — найздоровіших та найвитриваліших з тих, що в нас лишилися. Накладіть на коней стільки води та харчів, скільки вони зможуть нести, і рушайте вперед у моє ім’я та за моїм наказом. Агго, твоя дорога лежить на південний захід. Рахаро — на південь. А ти, Джохого, іди за «шієрак кійя» на південний схід.

— Чого нам шукати, халісі? — спитав Джохого.

— Усього, що там є, — відповіла Дані. — Шукайте інших міст, живих чи мертвих. Шукайте караванів та людей. Шукайте річок, озер, великого солоного моря. Знайдіть, як далеко простягається ця пустеля і що лежить на іншому її боці. Вирушаючи звідси, я не хочу більше іти навмання. Я бажаю знати, куди я йду і як краще туди дістатися.

І вони виїхали, теленькаючи дзвіночками у волоссі, а Дані лишилася з невеличким загоном тих, хто пережив похід пустелею, в місці, яке вони назвали Ваес Толорро — «місто кісток». День змінював ніч, а ніч знову змінював день. Жінки збирали плоди у садах мертвого народу. Чоловіки порали коней, лагодили сідла, стремена, підкови та взуття. Діти блукали кривими провулками, знаходили старі спижеві монети, шматочки лілового скла, кам’яні глечики з ручками, різьбленими у подобі змій. Одну жінку вкусив червоний скорпіон, та окрім неї, більше ніхто не помер. Коні почали наїдати трохи м’яса. Дані сама гляділа за раною пана Джорага, і та почала зцілюватися.

Першим повернувся Рахаро. Він доповів, що на південь червона пустеля тяглася далі й далі, а тоді скінчилася на голому березі коло отруйної води. Звідси дотуди лежали тільки сипучі піски, обдерті вітрами скелі та жорсткі рослини, вкриті гострими шпичаками. Він присягнувся, що проїжджав повз кістки драконів, ще й такі величезні, що кінь з вершником легко пройшов між жахливих чорних щелеп. А більше він нічого не бачив.