Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— Покажіть мені його, — мовила вона.

Коли місто з’явилося перед нею, виблискуючи білими мурами та баштами за завісою тремтливої спеки, то здалося таким неймовірно прекрасним, що Дані сприйняла його за примару.

— Чи знаєте ви, що це за місто таке, пане Джорагу?

Лицар-вигнанець втомлено хитнув головою.

— Ні, моя королево. Я так далеко на схід не подорожував.

Білі мури вдалині обіцяли захист та спочинок, можливість вилікуватися та зміцніти; Дані охоче ринула б до них так швидко, як тільки могла. Та натомість обернулася до кревноїзників.

— Кров моєї крові, виїдьте наперед і дізнайтеся, як це місто називають його мешканці та чи добром вони нас вітатимуть.

— Гаразд, халісі, — відповів Агго.

Її посланці надовго не забарилися. Рахаро зіскочив із сідла; на його пасі з блях теліпався великий кривий арах, яким Дані жалувала його, коли нарікла своїм кревноїзником.

— Місто мертве, халісі. Ми знайшли його безіменним і безбожним, браму — зламаною, а вулицями гуляють лише мухи та вітер.

Джихікі здригнулася.

— Звідки зникають боги, туди вночі на бенкети приходять привиди. Такі місця краще оминати. Кожен знає.

— Кожен знає, — погодилася Іррі.

— А я не знаю. — Дані вдарила кобилу п’ятами і рушила першою, швидко подолавши потрощену арку старовинної брами і виїхавши на мовчазну вулицю. Слідом заспішили пан Джораг і кревноїзники, а за ними, спершу завагавшись, і решта дотракійців.

Скільки часу місто стояло покинуте, вона знати не могла, та білі мури, такі гарні здалеку, зблизька виявилися потрісканими і вже потроху розсипалися. Всередині мурів плутався лабіринт вузьких кривих провулків. Будинки стояли у тісняві, трохи не торкаючись передніми стінами — порожніми, блідо-крейдяними, без жодного вікна. Все навколо було біле, наче тутешній люд нічого не знав про інші кольори. Вершники проминули купи вибіленого сонцем каміння, на яке перетворилися зруйновані будинки, побачили і шрами від пожеж. У місці, де сходилися разом шість вулиць, Дані проїхала повз порожній мармуровий постамент. Напевне, тут колись вже побували дотракійці. Можливо, кам’яна подоба, узята звідси, стояла собі між інших вкрадених богів у Ваес Дотраку. Може, Дані проминала її разів сто, сама не знаючи. На плечі засичав Візеріон.

Вони поставили табір перед залишками випатраного грабіжниками палацу, на відкритому всім вітрам майдані, де між каменів бруківки витикалася чорт-трава. Дані вислала людей, аби вони обшукали руїни. Дехто підкорився неохоче, та все ж пішов… а один вкритий рубцями старець раптом повернувся дуже швидко, підстрибуючи та вишкіряючись, з повними руками фіг. Плоди були малі, зів’ялі, зморшкуваті, але люди накинулися на них з жадобою, штурхали один одного, набивали повні роти і жували з щасливими обличчями.

Інші шукачі принесли оповіді про інші садові дерева, заховані за зачиненими брамами маєтків. Агго показав їй дворик, порослий переплетеними виноградними лозами, що були всипані малими зеленими ягідками. Джохого знайшов колодязь холодної та чистої води. Але знайшлися і кістки, черепи непохованих мертвих, вибілені та потрощені.

— Привиди, — бурмотіла Іррі. — Жахливі привиди. Не можна тут лишатися, халісі, тут їхня домівка.

— Я не боюся жодних привидів. Дракони могутніші за привидів. — «А садовина до того ж потрібніша нам.» — Піди з Джихікі, знайди мені чистого піску для купелі й припини базікати дурниці.

У прохолоді намету Дані засмажила конятину на жарівниці й поміркувала, що робити далі. Тут було вдосталь їжі та води, щоб прохарчуватися, вдосталь трави для коней, щоб відновити сили. Як гарно було б прокидатися кожен день в тому самому місці, байдикувати серед тінистих садків, їсти фіги, пити холодну воду, скільки душа забажає…

Коли Іррі та Джихікі повернулися з горщиками білого піску, Дані роздягнулася і віддалася до їхніх рук, щоб її тіло відшкрябали від бруду.

— Ваше волосся відновлюється, халісі, — мовила Джихікі, витираючи пісок зі спини. Дані помацала рукою власну маківку і відчула свіжу порость. Дотракійці носили волосся заплетеним у довгі, змащені олією коси, які відрізали тільки після поразки у бою. «Може, й мені слід так чинити, аби нагадати, що тепер в мені живе сила Дрого.» Хал Дрого помер, жодного разу не зрізавши волосся, чим могло похвалитися дуже небагато чоловіків.

На іншому кінці намету Раегал розгорнув зелені крильця, непевно ляпнув ними кілька разів, підскочив на пів-стопи і гепнувся на килим. Від такого негаразду він люто зателіпав хвостом туди-сюди, підняв голову і заверещав. «Якби я мала крила, то теж хотіла б літати», подумала Дані. Таргарієни старих часів на війну літали верхи на драконах. Вона спробувала уявити, як це: осідлати драконову шию і злетіти високо у повітря. Мабуть, так само, як стояти на вершині високої гори, навіть краще. Весь світ простягнеться внизу під ногами. «Якщо злечу досить високо, то побачу відразу ціле Семицарство, а вгорі зможу доторкнутися до комети».

Іррі перервала її мрії, повідомивши, що знадвору на її ласку чекає пан Джораг Мормонт.

— Хай увійде, — наказала Дані. Свіжовідшкрябану шкіру поколювало; вона загорнулася у левову шкуру. Хракар був значно більший за Дані, тому шкура прикривала все, що слід.

— Я вам бросквину приніс, — мовив пан Джораг, стаючи на коліно. Плід був такий малий, що вона трохи не ховала його цілком у долоні. Ще й перезрілий. Але вкусивши перший шматочок, вона трохи не скрикнула від насолоди і стала їсти повільно, смакуючи, поки пан Джораг розповідав про дерево, з якого його зірвав — у саду коло західної стіни.

— Садовина, вода, тінь, — мовила Дані, щоки якої заляпав сік. — Добрі боги привели нас до цього місця.

— Нам слід відпочити тут, поки не зміцніємо, — зауважив лицар. — Червона земля недобра до слабких.

— Мої служниці кажуть, що тут є привиди.

— Привиди є усюди, — тихо зазначив пан Джораг. — Ми їх несемо з собою, куди б не пішли.

«О так», подумала вона. «Візерис, хал Дрого, мій син Раего — вони завжди зі мною.»

— Скажіть мені ім’я вашого привида, Джорагу. Всіх моїх ви вже знаєте.

Його обличчя застигло.

— Її звали Линеса.

— Ваша дружина?

— Моя друга дружина.

Дані бачила, як йому боляче говорити про неї, та все ж хотіла знати правду.

— Оце і все, що ви можете про неї розповісти? — Лев’яча шкура ковзнула донизу з плеча, і вона підтягла її на місце. — Вона була гарна?

— Дуже гарна. — Пан Джораг підняв очі від її плеча до обличчя. — Першого разу, коли я її уздрів, то подумав, що на землю зійшла богиня — сама Діва у плоті. Родовід її був далеко кращий за мій: вона була другою дочкою князя Лейтона Вишестража зі Старограду. Білий Бик, що очолював Королегвардію вашого батька, був їй двоюрідним дідом. Вишестражі — то стародавній рід, дуже багатий та гоноровитий.

— І вірний престолові, — додала Дані. — Пригадую, Візерис казав, що Вишестражі виступили на боці мого батька, дотримавшись присяг і обітниць.

— Саме так, — підтвердив лицар.

— То ваші батьки влаштували шлюб?

— Ні, — відповів він. — Наш шлюб… то довга і невесела історія, ваша милість. Не хочу вас нею втомлювати.

— А мені нема куди поспішати, — відповіла вона. — Прошу вас.

— Підкоряюся волі королеви. — Пан Джораг спохмурнів. — Мій рідний дім… ви маєте дещо знати про нього, аби зрозуміти решту оповіді. Ведмежий острів дуже гарний, проте і дуже далекий. Уявіть собі старі покручені дуби, високі сосни, квітучі кущі терену, сірі скелі, порослі бородами моху, малі крижані струмки, що течуть крутими схилами. Обійстя Мормонтів вибудуване з велетенських колод і оточене приспою з палями. Окрім кількох землеробів-чиншовиків, решта моїх людей живе на узбережжі з вилову морської риби. Острів лежить далеко на півночі, й зими в нас там такі жахливі, що ви й не уявляєте, халісі.

— Та все ж на острові мені жилося непогано, і жінок не бракувало. Я погуляв і з риболовками, і з селянськими дочками. До весілля і після нього. А одружився я рано, з дівчиною за вибором батька — однією з панн Гловер зі Жбиру-в-Пущі. Одружені ми були щось із десять років. Жінка вона була з себе не надто показна, але вдачі незлої. Не те що б пристрасно, але я її навіть любив, хоча у шлюбі нашому правив радше обов’язок. Намагаючись подарувати мені спадкоємця, вона тричі викидала. Останнього разу не змогла видужати і невдовзі померла.

47
{"b":"234816","o":1}