Мріючи про повернення додому, Теон змальовував в уяві невеличку опочивальню в Морській Башті, де колись спав хлопчаком. Але натомість стара провела його до Кривавої Вежі. Тут палати були більші та краще облаштовані, хоча такі самі холодні й вогкі. Теону відвели кілька геть захололих покоїв з такими високими стелями, що вони губилися вгорі у темряві. Може, його б і втішила така шана, якби він не знав, що саме тут колись сталася подія, від якої Кривава Вежа отримала свою назву. Тисячу років тому синів річкового короля порубали на шматки просто у ліжках і вислали ті шматки їхньому батькові на велику землю.

Але Грейджоїв у замку Пайк не вбивали — хіба що дуже рідко, і то тільки рідні брати, а його братів вже не було серед живих. Але роззирнутися невдоволено його примусили зовсім не привиди минулого. Запони на стінах геть позеленіли від плісняви, ліжко провалилося і тхнуло вогким смородом, очерет на підлозі був старий і крихкий. «Ці покої не відчиняли, мабуть, кілька років.» Вологий холод проймав до кісток.

— Хай принесуть балію гарячої води, а в цьому комині запалять вогонь, — наказав він старій. — В інших кімнатах хай поставлять гарячі жарівниці, щоб не було так вогко і гидко. А ще, заради богів ласкавих, надішли сюди когось замінити очерет на підлозі.

— Так, мосьпане. Воля ваша, — відповіла стара і зникла.

За якийсь час принесли гарячу воду. Щоправда, була вона ледь тепла і скоро захолола зовсім, а до того ж солона з моря, а не прісна з колодязя. Та змити пил дороги з рук, обличчя і волосся згодилася. Поки двоє робів запалювали жарівниці, Теон здер з себе брудні дорожні лахи і вдягся належно для зустрічі з батьком. Він обрав чоботи м’якої чорної шкіри, зручні штани з тонкої сріблясто-сірої вовни, чорний оксамитовий жупан з золотим кракеном Грейджоїв, вигаптуваним на грудях. На шию він вдяг тонкого золотого ланцюжка, на стан — пояс із вибіленої шкіри. На одне стегно підвісив кинджал, на інше — меч-півторак у смугастих чорно-золотих піхвах. Витяг кинджал, спробував гостроту краю великим пальцем, дістав бруска з мішечка на поясі та кілька разів шурхнув. Він пишався тим, що завжди тримав зброю гострою.

— Коли я повернуся, в покоях має бути тепло, а на підлозі — чистий очерет, — наказав він робам, витягаючи пару чорних рукавичок з шовку, тонко й гарно гаптованих золотою ниткою.

Теон повернувся до Великої Вежі накривним кам’яним містком, змішуючи луну від своїх кроків з невпинним гуркотом моря унизу. Щоб дістатися до Морської Башти на її кривому стовпі, він мусив перетнути ще три містки, кожен вужчий за попередній. Останній був зроблений з дощок та мотузок і хитався під ногами, мов живий, від вогкого солоного вітру. Не подолавши ще й половини, він відчув, як серце підскочило йому десь до горлянки. Далеко унизу хвилі кидали вгору високі пінні віяла і розбивалися на стрімчаках. Малим він колись перебігав цей місток навіть глупої ночі. «Хлопчаки вірять, що ніщо в світі не може їм зашкодити», зашепотів у голові його сумнів. «Але дорослі чоловіки знають краще.»

Двері в башту були дерев’яні, оббиті залізом і, на подив Теона, замкнені зсередини. Він загупав по них кулаком і вилаявся, коли скіпка зачепила шовк рукавички. Дерево було вогке і старе, залізні гвіздки добряче заіржавіли.

Через хвилину двері відчинив зсередини стражник у чорному залізному панцирі та шоломі-горщику.

— Ти син, чи хто?

— Ану геть з дороги, бо зараз дізнаєшся, хто я такий!

Стражник відступив убік. Теон видерся звивистими сходами до світлиці й знайшов там батька. Той сидів коло жарівниці, укритий кожухом із засмальцьованих тюленячих шкур від шиї до п’ят. Почувши тупіт чобіт на камені, князь Залізних островів здійняв очі, щоб роздивитися свого останнього живого сина. Він був менший, ніж Теон його пам’ятав. І такий кощавий. Балон Грейджой ніколи не був тілистим чоловіком, але зараз здавалося, що боги посадили його в казан, виварили кожен зайвий шматочок м’яса з кісток і лишили саме волосся та шкіру. Але ті кістки, що лишилися, були твердіші за камінь, а обличчя здавалося різьбленим з кременя. Очі він мав теж схожі на кремені, чорні й гострі. Роки та солоні вітри зробили його волосся сірим, мов зимове море, розкидали тут і там білі плями. Нічим не скріплене, воно спадало аж до підкрижжя.

— Дев’ять років, еге ж? — спитав нарешті князь Балон.

— Десять, — відповів Теон, стягаючи розірвані рукавички.

— Від мене забрали малого хлопчину, — мовив батько. — Хто до мене повернувся?

— Чоловік, — відповів Теон. — Ваша кров і спадкоємець.

Князь Балон забурчав.

— Це ми ще побачимо.

— Побачите, — пообіцяв Теон.

— То кажеш, десять років. Старк тримав тебе при собі довше, ніж я. І ось ти з’являєшся як його посланець.

— Не його, — відповів Теон. — Князь Едард мертвий. Йому стяла голову королева-Ланістериха.

— Вони обидва мертві. Старк і той Роберт, що розбив мені мури каменями. Я присягнувся, що побачу їх обох у могилі, і побачив. — Він скривився. — Але від холоду та вологи суглоби в мене скніють так, наче ті вражі діти досі ходять по землі. То який мені з того зиск?

— Зиск є. — Теон підібрався ближче. — Я привіз листа…

— Це тебе Нед Старк так вдягнув? — перервав його батько, зиркаючи скоса з-під свого кожуха. — Втіху собі вигадав, еге ж? Вдягав у шовки та оксамити і удавав з тебе свою любу донечку?

Теон відчув, як йому кров ринула в обличчя.

— Яку ще донечку?! Якщо вам не до вподоби мій одяг, я його зніму.

— Знімеш. — Відкинувши хутро, князь Балон зіп’явся на ноги і виявився не таким високим, як пам’ятав Теон. — Ота цяцька в тебе на шиї — ти її купив золотом чи залізом?

Теон торкнувся золотого ланцюжка. Він геть забув, бо ж стільки часу минуло… За старим звичаєм жінки могли прикрашати себе коштовностями, купленими за гроші, але воїнові дозволялося носити тільки ті прикраси, які він зняв з тіла власноруч убитого ворога. Про таке казали: «купити залізом».

— Ти червонієш, як красна діва, Теоне. Тобі поставили питання. Ти платив золотом чи залізом?

— Золотом, — визнав Теон.

Батько сягнув пальцями під ланцюжок і смикнув так, що трохи не відірвав Теонові голову. Та на щастя, ланцюг піддався першим.

— Моя дочка узяла собі за коханця бойовий топір, — мовив князь Балон. — Я не дозволю своєму синові вбиратися, як хвойда.

Він кинув ланцюга на жарівницю, де той ковзнув між гарячого вугілля.

— Саме цього я боявся. Зелені землі зробили тебе м’яким і слабким. А Старки — своїм поплічником.

— Ви помиляєтеся. Нед Старк тримав мене у полоні. Кров моя — сіль та залізо.

Князь Балон обернувся і зігрів кощаві руки над жарівницею.

— Але старківський цуцик надсилає тебе до мене, мов крука, вивченого носити цидулки.

— Я приніс неабияку цидулку, — заперечив Теон. — Вона містить задум, який я сам йому запропонував.

— То вовчий корольок слухає твоєї ради?! — Ця думка, схоже, розважила князя Балона.

— Так, він цінує мою раду. Я полював з ним, вчився з ним, ділив з ним трунок і частунок, воював на його боці. Я заслужив його довіру. Він дивиться на мене, як на старшого брата, він…

— Ні! — Палець батька вистрілив йому в обличчя. — Ніколи тут, у замку Пайк, і ніколи на моїх очах не смій звати його братом! Його, сина людини, яка замордувала твоїх справжніх братів! Чи ти забув Родріка і Марона, твоїх братів по крові?

— Я нічого не забув. — Правду кажучи, Нед Старк не вбивав жодного з його братів. Родріка вбив князь Язон Малістер у Морестражі. Марон загинув, коли впала стара південна башта… але якби хід битви звів їх разом, то й Старк, звичайно, не завагався б відняти в них життя. — Я пречудово пам’ятаю своїх братів.

По правді, Теон пам’ятав головним чином те, як Родрік напідпитку давав йому стусанів, а Марон вчиняв жорстокі жарти і брехав, як дихав.

— А ще я пам’ятаю, як мій батько був королем.

Він вийняв Роббового листа і простягнув уперед.

— Ось. Читайте… ваша милосте.

Князь Балон зламав печатку і розгорнув пергамен. Чорні очі забігали по рядках.