— Щодо цього, — відповів дядько, — ми ще подивимось.
Теонові наче ляпаса хтось дав.
— Подивимось?! Всі мої брати мертві. В мого вельможного батька лишився єдиний живий син — я.
— Твоя сестра теж жива.
«Аша», подумав він збентежено. Так, вона старша від Теона на три роки, але ж…
— Жінка може успадкувати стіл, тільки якщо немає прямого чоловічого нащадка, — оголосив він гучно. — Я не дозволю відняти в мене законні права. Застерігаю вас!
Дядько забурчав.
— Ти застерігаєш служителя Потоплого Бога, хлопчисько? Ти забув більше, ніж гадаєш. І зовсім здурів, якщо вирішив, що твій вельможний батько віддасть наші священні острови до рук одного зі Старків. Тепер мовчи. Шлях надто довгий і нелегкий, щоб слухати твоє сороче стрекотіння.
Теон припнув язика, хоча й не без зусиль. «Ось воно як», подумав він. «Наче за десять років у Зимосічі можна стати Старком.» Князь Едард виростив його серед власних дітей, але Теон ніколи не був одним з них. Усі в замку, від пані Старк до останнього кухарчука, знали, що Теон — заручник батькової вірності престолу. І поводилися відповідно. Байстрюк Джон Сніговій — навіть той мав від зимосіцького люду більше шани, ніж Теон Грейджой.
Князь Едард час від часу намагався клеїти з себе щось на кшталт батька, та для Теона він назавжди лишився людиною, що принесла на Пайк вогонь і кров, а його забрала з дому геть. Ще хлопчиськом він завжди боявся суворого обличчя Старка і його великого темного меча. Пані княгиня ж цуралася його так, як тільки можливо.
Що до старківських дітей, то в ті роки, що Теон провів у Зимосічі, молодші були ще надто шмаркаті для його товариства. Хіба що Робб та його брат-байстрюк Джон Сніговій доросли до того, аби їх помічати. Байстрюк був похмурий та відлюдькуватий, легко відчував образу, заздрив Теоновому вельможному родоводові і повазі Робба. До самого Робба Теон відчував певну приязнь, як до молодшого брата… але знав, що тут, на Пайку, про неї краще не згадувати. На Пайку, схоже, й досі вели старі війни. Та воно й не дивно: Залізні острови жили минулим, бо теперішнє життя було таке гірке й жалюгідне, що й згадувати не хотілося. Його батько та дядьки, окрім того, були вже старі, а старі можновладці мали звичай забирати старі чвари з собою в могилу, нічого не забуваючи і не пробачаючи.
Така ж халепа сталася і з Малістерами, його супутниками у дорозі з Водоплину до Морестражу. Патрек Малістер був добрячий парубок, вони з ним поділяли смак до дівок, вина і соколиних ловів. Але коли старий князь Язон побачив, що син надто захопився Теоновим товариством, то відвів його геть і нагадав, що Морестраж збудували, аби захищати узбережжя від набігів з Залізних островів, а головне — від Грейджоїв з Пайку. Їхня Лунка Башта називалася так з-за велетенського спижевого дзвона, в який за давніх часів били на сполох — скликати міщан і селян до замку, щойно на західному обрії з’являться залізняцькі лодії.
— І байдуже, що в той дзвін били один раз за триста років, — мовив Патрек до Теона наступного дня, коли розповідав про перестороги свого батька за глеком вина з зелених яблук.
— Тоді, коли на Морестраж напав мій брат, — додав Теон. Того разу князь Язон убив Родріка Грейджоя під мурами замку і скинув залізняків назад у затоку. — Якщо твій батько гадає, що я на нього маю за те зуб, то тільки тому, що він не знав Родріка.
Вони тоді добряче посміялися і загалопували наввипередки до веселої та соковитої мірошничихи, знаної Патреком. От би мати його зараз поруч. Малістер він там чи ні, а в дорозі був би кращий товариш, ніж оцей старий квасний святенник, на якого перетворився дядько Аерон.
Стежка, якою вони їхали, звивалася вгору та вниз, голими кам’янистими пагорбами. Скоро вони вже й моря не бачили, хоча гострий запах солі незмінно висів у вологому повітрі. Їхали вони сталим неквапним кроком; минули хазяйство чабана з овечою кошарою, покинуті рудники. Нового побожного Аерона Грейджоя не надто тягнуло на розмови, і вони зберігали похмуре мовчання. Нарешті Теонові урвався терпець.
— Тепер на Зимосічі править Робб Старк.
Аерон їхав собі далі.
— Один вовк не кращий за іншого.
— Робб відмовився від вірності Залізному Тронові й коронував себе Королем-на-Півночі. Почалася війна.
— Маестрові круки літають і над сіллю, і над скелею. Твої новини давно протухнули й засмерділися.
— Це означає новий день, дядьку.
— Новий день починається кожного ранку. І старий починався так само.
— У Водоплині кажуть інше. Там подейкують, що червона комета провіщує новий вік. Що то посланець від богів.
— То й справді провісник, — зазначив жрець, — але від наших богів, не їхніх. То палаюче тавро, яке наш народ носив у старі часи. То полум’я, що його Потоплий Бог виніс із моря. Воно провіщує великий приплив. Нам час напнути вітрила і вийти у світ з вогнем і мечем, як вчинив він.
Теон всміхнувся.
— Радо погоджуюся.
— Згода людини з богом значить не більше, ніж згода краплі зі штормом.
«Ця крапля одного дня стане королем, старцю.» Теонові набридло похмуре бурмотіння дядька; він вдарив коня острогами і затрусив ристю вперед, усміхаючись.
Сонце майже сіло, доки вони дісталися мурів Пайку — вигнутої серпом стіни темного каменю між двома скелями з брамною баштою посередині та ще трьома баштами з кожного боку. Теон досі бачив рубці, які залишили камені з метавок Роберта Баратеона. Замість руїн старої південної башти поставили нову; її камінь був світліший, ще не заплямований мшеддю. Саме там Роберт проломив стіну і першим увірвався до пролому з келепом у руці просто по битих каменях та скривавлених тілах, біч-обіч з Недом Старком. Теон дивився на них тоді з безпечної криївки у Морській Башті. Ще й досі, бувало, він бачив уві сні смолоскипи і чув глухий гуркіт падіння стіни.
Брама стояла відчинена, іржаві грати підняті. Сторожа на мурах дивилася відчуженими очима, як Теон Грейджой нарешті повертається додому.
Позаду зовнішнього муру простяглося ще з півсотні морг землі, відкритої вітрам з моря та неба. Тут стояли стайні, псярні та ще кілька розкиданих навколо служб. У загорожах юрмилися вівці та свині; замкові собаки бігали вільно. На південь простяглися скелі та широкий кам’яний міст до Великої Вежі. Зістрибуючи з сідла, Теон чув гуркіт хвиль; по його коня підбіг стайняр. Кількоро кощавих дітей та робів-бранців викотили на них тупі очиська; вельможного пана батька ніде не було видно. А ще Теон не бачив нікого з тих, кого пам’ятав з дитинства. «Якесь похмуре і недоладне виходить повернення», майнула в нього думка.
Жрець навіть з коня не зліз.
— Хіба ви не лишитеся на ніч, щоб розділити трунок і частунок, дядьку?
— Мені звеліли привезти тебе. Тебе привезено. Я повертаюся до справ божих.
Аерон Грейджой розвернув коня і повільно рушив геть під брудними шпичаками брамних грат.
До Теона сторожко наблизилася зігнута стара шкиринда у мішкуватому сірому вбранні.
— Маю наказ, мосьпане, допровадити вас до покоїв.
— Чий наказ?
— Вашого вельможного батька, мосьпане.
Теон стягнув рукавиці.
— То ти знаєш, хто я такий. Чому ж мене сам батько не привітає?
— Наш пан чекають на вас у Морській Башті, мосьпане. Щойно ви спочинете з дороги.
«А я гадав, що то Нед Старк був до мене холодний.»
— Хто ти така?
— Геля. Дбаю про цей замок для вашого вельможного батька.
— Тут за управителя раніше був Силас. Його ще звали Кислоротий. — Теон і дотепер не забув, як смердів вином подих старого.
— П’ять років як помер, мосьпане.
— А як ся має маестер Кален, де він?
— Спочиває у морі. Круків тепер порає Вендамир.
«Та я тут зовсім чужий», подумав Теон. «Наче нічого не змінилося, але геть нічого не лишилося, як було.»
— Проведи мене до покоїв, стара, — наказав він. Та незграбно вклонилася і повела через майдан до мосту. Ну, хоча б міст лишився таким, як він пам’ятав: стародавні камені були слизькі від бризок, порослі мшеддю, під ногами буяло пінне море, наче велетенський дикий звір, за одяг смикав солоний вітер.