Ар’я уявила собі тлусте рожеве немовля у колисці, вкрите тлустими рожевими п’явками. Відігнавши видіння, вона понесла князеві Болтону мокрого рушника, щоб обтерти його м’яке безволосе тіло.
— Я також напишу листа, — мовив він до колишнього маестра.
— Пані Вальді?
— Панові Гелману Толгарту.
Кінний гонець від пана Гелмана прибув зо два дні тому. Загін Толгарта захопив замок Даррі й прийняв здачу ланістерівської залоги після короткої облоги.
— Накажіть йому скарати бранців на горло, а замок пустити з вогнем та вітром. З волі короля. Потім він мусить з’єднатися з Робетом Гловером та вдарити на схід, на Сутіндол. Там багаті землі, які майже не зачепила війна. Час їм уже скуштувати цієї страви. Гловер втратив замок, Толгарт — сина. Хай знайдуть собі помсту в Сутіндолі.
— Я підготую листа під вашу печатку, ласкавий пане.
Ар’я пораділа, дізнавшись, що замок Даррі спалять. Це ж саме туди її привели після бійки з Джофрі, це там королева змусила батька вбити Сансину вовчицю. Той замок заслужив, щоб його спалили. Проте вона шкодувала, що князь Робет Гловер та пан Гелман Толгарт так швидко пішли з Гаренголу — Ар’я навіть не встигла вирішити, чи довірити комусь із них свою таємницю.
— Сьогодні я бажаю полювати, — оголосив Руз Болтон, поки Кайбурн допомагав йому вдягати підбитого каптана.
— Чи безпечно це для вас, пане мій? — спитав Кайбурн. — Якихось три дні тому на людей септона Юта напали вовки. Увірвалися просто в табір, аршинів за сім від вогню, зарізали двох коней.
— Саме на вовків я й полюватиму. Бо спати вже не можу вночі — виють, як навіжені. — Болтон застібнув паса, перевірив, чи добре підвішені меч та кинджал. — Кажуть, лютововки колись блукали північчю зграями у сто голів, не боялися ані людей, ані мамонтів. Але то було давно і в іншій землі. Чудернацько, чого б це звичайні вовки півдня стали такі зухвалі.
— Жахливі часи народжують жахливих істот, пане.
Болтон зобразив щось подібне до усмішки, блиснувши зубами.
— Хіба наші часи такі вже жахливі, маестре?
— Літо скінчилося, а в державі — чотири королі.
— Один король ще може бути жахливий, але відразу чотири? — Він знизав плечима. — Нім, подай мою опанчу.
Ар’я подала.
— Покої мають бути чисті та впорядковані до мого повернення, — мовив він, застібаючи опанчу. — І подбай про листа пані Вальди.
— Як накажете, мосьпане.
Князь та маестер забралися з опочивальні, не подарувавши Ар’ї навіть погляду через плече. Коли вони зникли, Ар’я взяла листа, віднесла його до комина і поворушила дрова коцюбою, щоб запалити згасле полум’я. Вона дивилася, як пергамен скручується, чорніє, спалахує і зникає. «Якщо Ланістери скоїли якесь зло Бранові та Ріконові, Робб їх уб’є всіх до останнього. Він ніколи не скориться, ніколи, ніколи. Він їх не боїться.» До димаря злетіли скручені смужки попелу. Ар’я присіла навпочіпки коло вогню і дивилася на них крізь запону гарячих сліз. «Якщо Зимосічі більше нема, то де тепер мій дім? Тут, у Гаренголі? Чи я й досі Ар’я, а чи тільки служниця Нім назавжди й до кінця життя?»
Наступні кілька годин вона прибирала княжі покої: вимела старий очерет, розкидала свіжий, запашний; розклала новий вогонь у комині; змінила простирадла та збила перину; випорожнила нічні горщики у злив нужника та вишкрібла їх начисто; віднесла оберемок брудного одягу до праль; принесла з кухні миску хрустких осінніх груш. Скінчивши у опочивальні, вона спустилася додолу на пів-прогону сходів і прибрала так само ретельно у великій світлиці — майже порожній, з протягами, завбільшки з великі трапезні деяких замків. Свічки вигоріли, і Ар’я замінила недогарки на свіжі. Попід вікнами стояв велетенський дубовий стіл, де князь писав листи. Ар’я склала книжки стосиком, замінила свічки й тут, гарненько розклала пера та віск для печаток, розставила каламарі.
На паперах лежала велика вичинена овеча шкура. Ар’я почала була згортати її, аж раптом зачепилася оком за кольорові барви: блакить річок та озер, червоні цятки замків та міст, зелень лісів. І замість згорнути — розправила на столі. «Землі Тризубу» — проказував візерунчастий напис унизу мапи. На ній були змальовані всі терени від Перешийку до річки Чорноводної. «Осьде Гаренгол, нагорі великого озера», зрозуміла вона, «але ж де Водоплин?». І відразу побачила — по правді кажучи, не надто й далеко.
Коли вона скінчила, ще навіть і вечір не настав, тому Ар’я вирішила піти до божегаю. Її обов’язки як чашниці та покоївки при князеві Болтоні були легші, ніж за Виса чи навіть Балуха. Щоправда, вона мусила вдягатися, як шляхетний хлопчик-джура, і митися частіше, ніж їй подобалося. Мисливці мали повернутися лише за кілька годин; вона мала час попрацювати голкою.
Ар’я рубала березове листя, доки гострий кінець зламаної мітли не став зелений та липкий.
— Пан Грегор, — видихала вона. — Дунсен, Полівер, Любчик Раф.
Ар’я крутнулася, стрибнула, хитнулася на подушечках ніг, кинулася в один бік, в інший, позбивала шишки так, що вони розлетілися навколо.
— Лоскотун! — вигукувала вона один раз. — Хорт! — Наступний. — Пан Ілин, пан Мерин, королева Серсея!
Над головою висіла товста дубова гілка; Ар’я витяглася у випаді й вколола її, видихнувши:
— Джофрі, Джофрі, Джофрі!
Руки та ноги її здавалися плямистими від сонця та тіні листя. Коли вона нарешті спинилася, шкіру їй вкривала плівка поту, а права п’ята скривавилася від здертої шкіри. Тому вона стала на одній нозі під оберіг-деревом і здійняла меча у вітанні.
— Валар моргуліс! — мовила вона до старих богів півночі. Їй подобалося, як ці слова звучать з її власних вуст.
Перетинаючи двір до лазні, Ар’я помітила крука, що спускався колами до крукарні. Їй стало цікаво, звідки він і яку звістку несе. Може, від Робба? Може, в листі написано, що про Брана та Рікона — то все неправда? Вона вкусила губу, відчуваючи жагучу надію. «Якби я мала крила, до Зимосічі б полетіла. І там сама про все дізналася. І якщо все правда, то полетіла б геть, вище за місяць та осяйні зірки, і побачила б усі дива з казок Старої Мамки: драконів, морських чудовиськ, Титана Браавосу. І якби схотіла, то ніколи б не повернулася.»
Мисливці нагодилися аж на захід сонця з дев’ятьма мертвими вовками. Семеро дорослих брунатно-сірих звірів були люті та могутні; перед смертю вони шкірили довгі жовті ікла та гарчали. Але інші двоє були малі вовченята. Князь Болтон віддав наказ оббілувати вовків та зшити йому ковдру для опочивальні.
— Вовченята ще зовсім м’якенькі, мосьпане, — зауважив один з мисливців. — Можна зробити вам гарні теплі рукавиці.
Болтон зиркнув на прапори, що майоріли на брамних баштах.
— Як полюбляють нагадувати нам Старки, зима насувається. Тому так і зробіть. — Коли він упіймав погляд Ар’ї, то мовив, — Нім, глек вина з прянощами мені. Я змерз у лісі, тож дивись, щоб було гаряче. Я вечерятиму сам. Подай ячмінного хліба, масла, вепрятини.
— Негайно, мосьпане. — Це була краща відповідь на всі накази князя Болтона.
Коли Ар’я увійшла до кухні, Мантулик саме пік вівсяні коржі. Троє інших кухарів чистили рибу, а кухарчук крутив над вогнем вепра.
— Пан князь бажають вечерю і глек вина з прянощами на додачу, — оголосила Ар’я, — і щоб вино було гаряче.
Один з кухарів вимив руки, узяв казанка і наповнив його міцним та солодким червоним вином. Мантуликові наказали кришити прянощі, поки вино гріється. Ар’я нагодилася допомагати.
— Без тебе впораюся, — похмуро буркнув він. — Приправити вино вже якось зумію.
«Він мене теж ненавидить. А може, боїться.» Ар’я відступилася, радше засмучена, ніж розлючена. Коли вечеря була готова, кухарі накрили її срібною кришкою і огорнули глека товстим рушником, щоб зберегти гарячим. Надворі густішали сутінки. На мурах навколо голів гомоніли гайворони, наче двірське панство коло короля. Один з вартових притримав їй двері до Башти Гори-Король.
— Кунячу юшку несеш? — пожартував він.
Руз Болтон сидів коло комина і читав товсту, переплетену в шкіру книжку.
